ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Втрачений Ужгород: Велика історія про вулицю Велику

    18 квітня 2024 четвер
    580 переглядів
     Про найстарішу в Ужгороді вулицю, якій більше 300 років

    Нині на карті Ужгорода немає вулиці Великої. Та якщо би ви поглянули на карту міста ХІХ століття, то одразу би зрозуміли, яку вулицю тоді могли так називати. Тож зараз буде велика історія про вулицю Велику, яка сьогодні названа іменем о. Августина Волошина.

     

    Почнемо з того, що ця вулиця є однією з найстаріших у місті, адже відома вона ще з опису міського майна за 1691 рік, коли в місті було всього 10 вулиць. Автор книжки «Минуле Ужгорода» (1937) Петро Сова на основі архівних матеріалів зазначав, що звалася вона тоді ще не Великою, а Соляною (Sósutcza). Можливо, тоді там розташовувався Соляний дім – важливий казенний об’єкт у вигляді складу, де зберігалася сіль (хоча на карті 1763 року Соляний дім розташований уже вулицею вище – на сучасній Капітульній). Згадував Петро Сова і про ще один архівний запис стосовно вулиці Соляної. Нині важко собі уявити, аби наша річка піднялася до рівня вулиці А. Волошина й затопила її, а от 25 вересня 1672 року велика повінь майже повністю зруйнувала вулицю Соляну.

     

     

    Коли вона стала Великою, достеменно невідомо – можливо, тоді, коли з неї перенесли Соляний дім. Припускаємо, що назва могла змінитися десь у XVIII столітті, бо на той час вулиця була справді довгою, широкою й почала забудовуватися важливими об’єктами. Найстарішими тутешніми спорудами є римо-католицький костел св. Георгія (1766) та будинок священника поруч (1767), в якому нині діє Ужгородська музична школа № 1. Ще про один важливий об’єкт – перший Жупанат або Комітатський дім – ми розповідали в окремій статті нещодавно, згадуючи й старовинну браму 1771 року, що збереглася до наших днів. У 1792-му неподалік Комітатського дому єврейська ортодоксальна громада придбала велику ділянку землі з будиночком. Спершу там планували звести школу, але згодом, у 1805-му, побудували ще й синагогу з будинком рабина, перетворивши цю частину вулиці на важливий і жвавий єврейський осередок. Варто зазначити, що ця синагога не була першою в історії міста. До неї (як зазначалося в статті про історію іудейської громади Ужгорода в газеті «Zsidó Néplap» за 1928 рік) синагога розташовувалася десь на спуску від Пінцешора (нинішньої вулиці І.Ольбрахта) до річки.

     

    У ХІХ столітті на вулиці Великій греко-католицькою єпархією був заснований комплекс, який пізніше «виріс» у дівочу вчительську семінарію зі школою та гуртожитком. Тоді ж трохи вище семінарії почало діяти головне лісницьке управління. Коли через місто проклали залізницю, саме з так званої малої станції в кінці вулиці Пінцешор (Ольбрахта) через вулицю Велику можна було найшвидше дістатися центру міста. Цим же маршрутом роками прогулювалися містяни до парку Сечені (нинішнього Підзамкового парку). Одним словом, вулиця Велика була завжди жвава, а ще дуже активно змінювала свій вигляд. Нині вона могла би виглядати зовсім інакше, якби не кілька великих пожеж в її історії. Зокрема одна з пожеж знищила тамтешній єврейський осередок і старовинну синагогу.

     

     

    Варто зазначити, що історія цієї синагоги на вулиці Великій є доволі заплутаною, бо різні дослідники в різні часи подавали інформацію щодо неї інакше. Мор Горовіц (Mór Horovitz) писав у газеті «Ung» 1913 року, що молитовний дім, зведений у 1805 році (ця дата, мовляв, значилася всередині будівлі, на платформі, оточеній залізним поруччям), розібрали після вогню вже в 1888 році, а на його місці звели будинок рабина.

     

    А от Бейло Мочарі (Mocsáry Béla) в іншій газеті за 1925 писав, що синагога на вулиці Великій стала жертвою пожежі у 1901 році. Мовляв, оскільки традиція забороняє відновлення синагоги на місці зруйнованої, то відбудовувати її не стали, а обрали нове місце на тодішній Новій площі, де у 1902-1904 роках побудували гарну синагогу (нинішню споруду філармонії). Натомість на тому місці, де була стара синагога, побудували розкішний будинок для рабина. Варто зазначити, що в місцевій пресі за 1901 рік нам не вдалося знайти інформації про пожежу на вулиці Великій. Нове місце для синагоги тоді справді підшуковували, розглядаючи різні варіанти, але зв’язок із пожежею з тих повідомлень не прослідковувався.

     

    Натомість про пожежу 27 червня 1907 року в пресі було написано чимало (тож воліємо довіряти саме цих джерелам), зокрема зазначалося, що вона назавжди змінила вигляд вулиці Великої. Почалося з того, що загорілася конюшня на подвір’ї Яношне Петрик. Звідти вогонь швидко перекинувся на будівлю старої синагоги й будинок рабина поруч (синагога згоріла дотла, від будинку рабина залишилися лише голі стіни). Вогонь швидко ширився вулицею: загорівся дах старої грецької церкви (на її місці пізніше побудували храм Василіянського монастиря, нині це – велика навчальна аудиторія фізфаку УжНУ), полум’я знищило вежу церкви, розплавивши дзвони, що звучали востаннє напередодні, під час похорону Морґіт Тот. Повністю згоріли два сусідні з церквою будинки, зайнявся дах головного лісницького управління, навіть дах замку загорівся одразу в трьох місцях. Там пожежу швидко загасили, виставили на дах людей, аби пильнували, чи нема нових осередків загорання. Поки гасили замок, вогонь уже перебрався на будинок Онтола Ронаї (нині – на куті вулиць А. Волошина й Замкової), повністю знищивши їдальню. Поруч уже палав будинок Даніловичів, який врятувати не вдалося. Аби не допустити подальше розповсюдження пожежі, з будинків навколо пожежники почали збивати шиндлі. Тож навіть ті, хто не постраждав від пожежі, залишилися з великим збитками через пошкоджені дахи.

     

     

    Пожежі в ті часи справді були руйнівними. Часто після них не залишалося нічого, тож на місці спалених будівель доводилося будувати цілком нові. Цікаво, що на вулиці Великій у таких випадках майже завжди знаходили під час земляних робіт людські скелети. Так, у 1893 році, розбираючи після пожежі будинок Калмана Талі, в землі знайшли велику кількість людських решток. На таку ж знахідку натрапили робітники під час підготовки ділянки біля грецької церкви до зведення Василіянського монастиря (нині – будівля фізфаку УжНУ). І можна були би припустити, що це знайшлися поховання старого грецького кладовища, що справді розташовувалося біля церкви, однак у газеті «Ung» написали, що знайдене було зовсім не схоже на організоване одиночне поховання, а скоріше нагадувало братську могилу. Якщо задуматися, то воно й не дивно, що вулиця Велика була всіяна масовими похованнями. В історії Ужгорода було стільки воєн та облог замку, що територія навколо нього цілком могла стати місцем, де нашвидкуруч ховали померлих вояків.

     

    Однак не лише настільки старі поховання знаходили на вулиці Великій. У 1894 році там розбирали будинок Мора Молнара й під час демонтажних робіт під підлогою виявили 5 людських скелетів, які пролежали там орієнтовно 60-80 років. Містом одразу почали ширитися чутки про масове вбивство, а сусіди задумалися, що ж може бути заховане колишніми власниками під їхніми підлогами. Пізніше скелети на вулиці знаходили ще не раз, зокрема на ділянці, яку готували під будівництво міського кінотеатру, викопали скелет жінки, що пролежав у землі близько 15-20 років.

     

    А тепер від кримінальних загадок давайте перейдемо до справ буденних, розкажемо, що вулиця Велика мала чимало проблем, серед яких – стан дороги та вода. У ХІХ столітті ще було цілком звичним явищем побачити, як мешканці тамтешніх будинків виливають на вулицю помиї або викидають сміття. У 1888-му вулицю обабіч засадили акуратними акаціями, а ще через рік облаштували бетонною трубою водовідведення, до якої могли під’єднатися усі мешканці вулиці. Тротуари тоді були не в найкращому стані, тож пішоходи часто виходили на проїжджу частину, вимощену річковою галькою. Цікаво, що коли через багато років, у 1921-му, на цій вулиці вперше з’явився гладенький асфальт, це призвело до різкого збільшення кількості дорожніх аварій. Газети писали, що вози й брички, рухаючись вулицею вниз, набирали такої швидкості, що перед жвавим перехрестям, який нині ми називаємо «хрестом», не всі могли вчасно пригальмувати, тому врізалися в транспорт або таранили вітрини магазинів. Тоді в пресі висловлювалася думка, що варто дорожню смугу перед цим жвавим перехрестям викласти круглими камінцями гальки, як це було раніше, аби ті призупиняли рух кінних екіпажів.

     

    Щодо води, то на вулиці Великій були три загальнодоступні колонки, з якими завжди були якісь проблеми: то замерзали труби, то ламався насос, то падав рівень Малого Ужа, від якого залежала робота однієї з колонок. Дійшло до того, що міська управа вирішила продавати воду з уже не загальнодоступних джерел. Той, хто купив в управі ключ від насоса за 10 крон, міг набирати воду будь-коли А бідні мешканці вулиці мали лише годину, з 6:00 до 7:00 ранку, аби набрати воду безкоштовно. Ця проблема з доступом до води тривала на вулиці десятиліттями.

     

    А чи знаєте ви, що нині ми могли би саме цю вулицю називати Корзо? Бо це на тодішній Великій починалася на самому початку ХХ століття мода на вечірні неспішні прогулянки. Вулиця була широка й довга, гуляти на ній справді було де. Але мешканці міста через деякий час змінили місце корзування, почали прогулюватися вулицями Казінці й Великомостовою (тобто нинішньою Корзо). Причина була банальна – Великомостову в той час відремонтували, вистелили рівненьким асфальтом, освітлили вуличними ліхтарями. Гуляти там було куди зручніше, чистіше й видніше, ніж набагато менш облаштованою вулицею Великою.

     

    До речі, саме в цей період вулиця знову змінила свою назву. Сталося це в 1906 році, коли в Кошші (словацькому Кошице) відбувалося перепоховання Ференца Ракоці ІІ, членів його родини та деяких соратників (в тому числі колишніх володарів міста Міклоша Берчені й Крістіни Чакі). Вулиця, присвячена Міклошу Берчені на той час у місті вже була, її назвали так ще в 1892 році, а от вулиці Ракоці тодішній Унґвар не мав. От і вирішила міська управа з нагоди перепоховання назвати іменем Ференца Ракоці ІІ одну з найбільших і найкрасивіших вулиць міста – Велику. 5 листопада 1906 року о 10:30 біля будівлі міської ратуші з боку вулиці Великої (тепер це будівля торговельно-економічного коледжу ДТЕУ) зібралися чиновники й місцеві жителі. Виконувач обов’язків мера, головний лікар міста Якоб Орсаґ після коротких урочистостей відкрив на фасаді табличку, профінансував виготовлення якої міський депутат Еде Горовіц. Біля новенької таблички, яка засвідчувала, що тепер вулиця зветься іменем Ференца Ракоці ІІ, присутні послухали вірш і розійшлися. Та це не означає, що всі одразу забули стару назву вулиці – у місцевій пресі вона ще довго звалася Великою, були й нарікання на те, що крім згадуваної вже однієї таблички на будівлі ратуші, інших табличок із новою назвою вулиці так і не встановили, тож там ще кілька років висіли старі.

     

    У роки Першої світової війни вулиця Ракоці була місцем збору допомоги для поранених угорських військовослужбовців. На її початку встановили велику скриню, до якої мешканців міста просили складати цигарки, газети, журнали, книжки – все, що могло би розважити військовослужбовців у шпиталях. На початку війни цих пожертв було так багато, що скриню приходили очищати двічі на день.

     

    У міжвоєнний період вулиця Ракоці (чехословацька влада не змінила цієї назви) являла собою строкату мішанину минулого й майбутнього. На ній побудували сучасний кінотеатр, нею їздили сучасні автомобілі – і разом із тим щоранку місцевий пастух збирав з усієї вулиці корів, аби погнати їх вниз Пінцешором (вулицею І. Ольбрахта) до пасовиська біля флудера (лісопильні). Корови мукали, дзеленчали дзвонами, бруднили дорогу, об’їдали дерева – важко нині уявити собі цю картину в центрі Ужгорода.

     

    У 1942 році на вулиці Ракоці, 18 відкрився ресторан, що так і називався – «Ракоці». Особливістю його було те, що кожної п’ятниці на вечерю там подавали особливий голасле, тобто уху. Тоді ж, на початку 1940-х, дорожнє покриття вулиці знову капітально відремонтували, але цього разу з асфальтом уже не експериментували, замостили вулицю маленькою бруківкою «коцкою». Через кілька років, після завершення Другої світової війни, вулиця ще раз змінила назву – на довгий час стала Жовтневою. А в 1992 році їй присвоїли ім’я священника, Президента Карпатської України Августина Волошина, котрий, до слова, проживав на цій вулиці, мабуть, і не підозрюючи, що колись вона зватиметься його ім’ям.

     

     

    Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
     

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору