Олександру Підгорному в червні виповнилося б 75 років

Скільки теплих слів було б сказано 26 червня на адресу Олександра Підгорного. Скільки листів прийшло б від наших однокурсників.

Ми вчилися з ним на одному курсі факультету журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Одружилися ще студентами. Разом приїхали працювати до Ужгорода. Тут жили його батьки. Сашка радо прийняв колектив газети «Закарпатська Правда», мене – «Вісті Ужгородщини».
На факультеті Підгорний був одним із кращих студентів. Практику проходив у редакції газети «Известия» й свою дипломну роботу писав, аналізуючи цю всесоюзну газету. Щодо матеріалів мав свою думку і покритикував деякі матеріали. Це дуже не сподобалося московським рецензентам. Ще б пак, якийсь там студент з України насмілився критикувати «Известия», а заодно й «Правду». А згодом навіть на роботу запрошували. Не поїхав: уже народилася маленька донечка. Але матеріали з підписом «Александр Подгорный» часто з’являлися і в одній, і в другій газеті.
Саша був надзвичайно талановитим журналістом. Його гуморески друкували в журналі «Перець», в інших республіканських виданнях. Фейлетони подобалися читачам. А «Закарпатська Правда» роками славилася своєю суботньою сатиричною сторінкою «Закарпатський їжак».
Мало хто знав, що писав Підгорний і прекрасні ліричні вірші. Про видання збірки не думав. Вважав, що вони далекі від досконалих. От таке переконання, такий самоаналіз не завадив би сучасним горе-поетам…
Просто не віриться, що нині доводиться писати про Сашка в минулому часі. Ми прожили разом 32 роки. На жаль, життя довше, ніж кохання, але до останніх днів залишалися рідними людьми. Виховали двох чудових дітей. Сашко був прекрасним батьком, мав багато друзів.
Гортаю старі газети. Ось що писала «Трибуна» на сімдесятиріччя Сашка:
«Ми, трибунівці, щасливі з того, що працюємо пліч-о-пліч із Майст¬ром пера, а окремі з нас мали можливість почерпнути його журналістські тонкощі ще в «Срібній Землі». І ми гордо називаємо його «Наш Прокопович». Співпрацював Підгорний із різними виданнями, але найбільше любив свою «Закарпатку» і їй присвятив майже все своє життя. Переконана, що журналісти й нині пам’ятають Підгорного. Пам’ятають і ті, хто були героями його фейлетонів чи впізнавали себе в гуморесках.
Не мав Сашко особливих відзнак, хоча безперечно заслуговував. Але з цього приводу ніколи не переживав. Для нього це було неважливо, бо мав він найвищу нагороду – людську шану. Його знали, чекали матеріалів. Слово Підгорного завжди потужно звучало з газетних шпальт.
Є в деяких журналістів один запеклий ворог – клята оковита. Був він і в Підгорного. Воював із ним, як міг. То оковита перемагала, то – він. Воювали ми всі, але, вочевидь, сили були нерівні. Симптоми інсульту розвивалися з фатальною невідворотністю. Вже два роки, як Сашко відійшов у вічність.
Підгорний був Журналістом з великої літери. Колись нині вже також покійний декан нашого факультету Володимир Здоровега казав, що мав Підгорний ту іскру Божу, яка не кожному дана, і ця іскра обов’язково розгориться яскравим полум’ям. Так воно й було. Жаль, що було, а не є. Нічого в цьому грішному світі не вічне. Але Олександр Підгорний залишив на землі, незважаючи на всі перипетії, гарний слід у закарпатській журналістиці.
Виросли його діти, ростуть онуки. Живе своїм другим життям «Закарпатська Правда». На зміну старшим у редакції газети нині працюють молоді талановиті журналісти. Життя триває, але вже без Підгорного. Його зірка згасла, віддавши своє неземне тепло багатьом.
Марія ПІДГОРНА
"Закарпатська правда"