Отруйне дихання лісохімкомбінату шкодить здоров’ю мешканців закарпатського Перечина

На території Перечина (Закарпаття) з 1894 року діє підприємство з деревообробної та хімічної промисловості. ВАТ «Перечинський лісохімкомбінат» займається виробництвом деревного вугілля, етилацитату, карбамідно-фольмальдегідних смол.

Після розпаду Радянського Союзу підприємство занепало. У 1998 році дніпропетровський «Поліпром», який став власником контрольного пакету комбінату, відкрив йому «друге дихання». Нині тут працює понад 700 робітників. Продукцію експортують до 15 країн світу.
У місцевих та обласних газетах періодично з'являються публікації про підприємство. В одних автори акцентують увагу на позитиві, мовляв, підприємство забезпечує людей роботою і зарплатою, в інших - б'ють на сполох: комбінат своєю діяльністю завдає шкоди людському здоров'ю та екології, викидаючи в повітря отруйні речовини.
Марія Панова, 75 років, мешкає неподалік Перечинського ЛХК, по вулиці Толстого. Вона є активним членом вуличного комітету. За дорученням мешканців вулиці Толстого упродовж кількох років готує публікації до газет, аби привернути увагу компетентних органів до даної проблеми.
— Ось дивіться, яка пилюка, — водить пальцем по підвіконню.
- Треба щодня протирати підвіконники, щотижня мити вікна. Вночі, коли засипають деревину в реторту, від шуму неможливо спати. Ранком нема чим дихати, — скаржиться Марія Іванівна.
Торік написала статтю і подала до одного з обласних видань. Однак її досі не опублікували. Виявилось, що засновники газети мають приватні інтереси у комбінаті.
Марія Панова зберегла рукопис і надала мені для ознайомлення.
«Упродовж останніх кілька років, відколи встановлена друга реторта, в Перечині різко зросла смертність, причому це не ті люди, яким за 70 чи 80, — пише Марія Іванівна. — Хоча місто і невелике — у ньому проживає понад 7 тисяч чоловік, — але майже нема такого дня, аби не проводжали в останню путь небіжчиків. Скоро не буде куди їх ховати. Торік по вулиці Толстого померло четверо людей зі страшними діагнозами: рак, цироз печінки, туберкульоз, їхній вік - від 22 до 52-х років. Ганна Лакатош - працівниця посту залізничної дороги — померла на робочому місці. Жінка пішла із життя передчасно, бо постійно була в обіймах заводу, його шуму, смороду, — жила і працювала поруч із комбінатом. Двоє людей наклали на себе руки - їхня нервова система не витримала цілодобового шуму.
Велика кількість людей з нашої вулиці перебуває на обліку в туб- та онкодиспансерах. 17-річна дівчина пережила операцію і тепер проходить курс хіміотерапії.
Заводську «хімію» видно неозброєним оком: клуби диму валять і валять, підвіконники вкриті сажею, випрана і вивішена на ніч білизна на ранок стає сірою, а то і чорною, пахне гудженим. Перестали родити сади, висихають дерева».
«Органік» Василь Іваник упро¬довж декількох років пише листи, скарги у пресу, різні інстанції району, області, керівництву країни, в яких стверджує, що Перечинський лісохімкомбінат своєю діяльністю забруднює навколишнє середовище.
Торік ВАТ «Перечинський лісохімічний комбінат» подав на нього до районного суду. Відбулося кіль¬ка судових засідань, справу веде голова Перечинського райсуду Віктор Амарович. Василь Іваник каже, що ще зимою на останньому засіданні йшлося про те, аби створити комісію з фахівців, яка б вивчила дане питання і дала об'єктивну оцінку діяльності комбінату. Іваник просив, аби до складу комісії включили і його. Але з того часу все затихло.
Начальник юридичного відділу ЛХК Ростислав Петрушко у судовій справі проти Іваника представляє інтереси Перечинського комбінату. Каже, що хіміко-екологічна експертиза відбулася. Суддя висновками не вдоволений і повернув її комісії. Як скоро буде наступне судове засідання, сказати не береться.
— Мовчати не можу, тому і б'ю на сполох. Я «хімік» за фахом і розуміюся у цьому питанні, — каже Іваник.
Молодший брат Василя Івановича - 61-річний Андрій приєднується до розмови.
— У березні 2005 року, коли приїхав із роботи з Ужгорода, потрапив під дощ. То був чистий оцет, а не дощ. Почав задихатися, а очі стало сильно щипати, пекти, потім цілу ніч був нестерпний біль, до того ще й голова розболілася, на що ніколи скаржився. Я пішов до районного окуліста. Лікарка дала направлення на операцію. З лівого ока видалили штучного кришталика, — чоловік знімає окуляри і показує, що тепер у нього зір лівого ока нульовий, а аби бачив на праве, носить окуляри +6. Додає, що раніше окуляри одягав рідко, а тепер майже не знімає.
Брати стверджують, що часто спеціально стежать за роботою реторт комбінату. Вдень завантажують їх кожні 10 хвилин, а вночі - щоп'ять хвилин. Коли отвір на реторті відчиняють, то звідти ідуть кубла диму, по місту розноситься сморід, люди, особливо ті, котрі мають*проблеми з дихальною системою, задихаються.
Торік у грудні тодішній директор ВАТ «Перечинський лісохімкомбінат» Олег Походенко у нашій розмові зізнався, що на відміну від своїх попередніх колег з Дніпропетровська, які працювали у Перечині і часто хворіли на простудні захворювання, він адаптувався до цієї місцевості швидше, упродовж кількох місяців. До того ж, додав: підприємство провело капітальні ремонти обох реторт. На другій встановили завантажувальний пристрій, який зменшує викиди в атмосферу. Такий пристрій заплановано встановити і на першій реторті. Якщо пан Походенко казав тоді правду, то невідомо, чому він так швидко залишив Перечин?
Тетяна ГРИЦИЩУК, м. Перечин, "Чиста політика"