Щодо деяких питань застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей для України набрала чинності з 01 вересня 2006 року.
Відповідно до статті 35 Конвенції вона застосовується до актів незаконного переміщення або утримування дітей, що мають місце після набрання чинності Конвенцією між договірними державами.
Враховуючи зазначене, відсутні правові підстави для прийняття до розгляду на підставі Конвенції заяв про повернення дитини щодо держав, з якими Конвенція не застосовується, або “викрадення” дитини відбулося до дати набрання Конвенцією чинності у двосторонніх відносинах.
На підставі положень Конвенції особа або установа, які стверджують, що дитина була вивезена з України або утримується на території іноземної держави з порушенням прав піклування про дитину (далі — заявник), може відповідно до статті 8 Конвенції звернутися із заявою про повернення дитини. При цьому відповідно до статті 4 Конвенції її застосування припиняється, коли дитина досягає віку 16 років.
Форма заяви про повернення дитини наведена у додатку 1 до Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006 року № 952.
Згідно зі статтею 28 зазначеної Конвенції до заяви слід додати письмове доручення, яким заявник уповноважує Центральний орган держави, в якій перебуває дитина, діяти від його імені або призначати представника у справі про повернення.
Крім того, згідно зі статтею 24 цієї Конвенції заява та документи, які до неї додаються, мають бути перекладені державною мовою запитуваної держави або, в разі неможливості, англійською або французькою мовами. Разом з тим, слід врахувати, що деякі держави-учасниці обмежили застосування однієї мови — англійської чи французької або висловили вимогу, щоб документи, які подаються, завжди супроводжувалися перекладом державною мовою запитуваної держави. Так, приймають документи з перекладом лише англійською мовою: Вірменія, Сінгапур, Латвія, Греція, Панама, Естонія, Фінляндія, Нова Зеландія, Литва, Ісландія, Норвегія. Вимагають надання перекладу лише французькою мовою: Андорра, Франція. Крім того, обов'язково мають супроводжуватися перекладом державною мовою документи, які подаються до Німеччини (німецькою мовою), Бразилії (португальською мовою), Венесуели (іспанською мовою), Китаю (китайською або португальською мовами). Всі інші держави-учасниці, з якими застосовується Конвенція, приймають документи з перекладом державною мовами або англійською чи французькою.
Водночас стаття 23 Конвенції передбачає, що заява та додані до неї документи звільняються від легалізації або будь-яких подібних їй формальностей.
Якщо добровільної згоди щодо повернення дитини до держави постійного проживання не вдається досягнути, то Центральний орган від імені заявника звертається до суду або іншого органу, уповноваженого прийняти рішення, або сприяє таким процедурам. Слід зазначити, що виключно суди держави, де знаходиться дитина (в деяких іноземних державах інші, призначені з цією метою адміністративні органи), мають право розглядати по суті справи на підставі Конвенції. Тобто, лише суд або такий орган можуть вирішити питання про повернення дитини або відмовити у її поверненні, а також прийняти рішення щодо способів участі у спілкуванні з дитиною.
В Україні справи про повернення дитини до іноземної держави та про забезпечення права доступу до дитини суд розглядає у позовному провадженні у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом.
Відповідно до статті 110 Цивільного процесуального кодексу України позови Міністерства юстиції України у справах відповідно до Конвенції пред’являються за місцезнаходженням Міністерства або його територіальних органів, а представництво інтересів заявника в судах України забезпечується Міністерством юстиції України через територіальні органи на місцях.
Головне управління юстиції у Закарпатській області представляло інтереси іноземних громадян у двох справах про повернення дитини. Нещодавно на адресу Головного управління юстиції надійшла ще одна заява від громадянина Угорщини про повернення дитини, яка була подана на розгляд до Ужгородського міськрайонного суду. Таким чином, Головне управління юстиції у Закарпатській області повинно у судовому порядку довести правомірність повернення дитини в Угорську Республіку до одного з батьків.
Слід зазначити, що категорія справ про повернення дитини є новою для судів України, у зв’язку з чим надзвичайно актуальним постає питання розмежування питань про повернення дитини та про піклування про дитину, зважаючи на міжнародний аспект справи та необхідність дотримання ключового принципу, закладеного як у цій Конвенції, так й у інших міжнародних договорах, а саме, що право приймати рішення по суті прав піклування належить суду або компетентному органу тієї держави, в якій дитина постійно проживає.
Водночас, аналіз практики розгляду судами України категорії справ про повернення дитини свідчить про існування певних проблем, пов’язаних, у першу чергу з розумінням судами положень Конвенції та застосуванням їх при прийнятті рішення. Так, метою звернення до суду завжди є встановлення факту незаконного переміщення та/або утримування дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, та її повернення до місця постійного проживання з метою подолання негативних наслідків, які виникли у зв’язку з одноосібним рішенням особи (як правило одного з батьків) змінити місце проживання дитини.
Однак, суди не завжди дотримуються такого підходу і зважаючи на предмет спору не уникають дослідження обставин та відповідних правовідносин, пов’язаних з піклуванням батьком та матір’ю про дитину та оцінкою виконання ними своїх обов’язків щодо дитини. Інколи суди в контексті здійснення прав піклування щодо дитини досліджують питання про утримання дитини, тобто фактично ототожнюють батьківський обов’язок утримання з батьківськими правами піклування. Таким чином, це загрожує тим, що суд фактично оцінивши належним чи неналежним чином здійснюються права піклування про дитину, частково вирішує питання по суті прав піклування, дає оцінку тому, де та з ким дитині краще проживати. Водночас, як вже зазначалося, стаття 16 Конвенції заперечує можливість суду розглядати по суті питання про піклування доти, поки не буде вирішено питання про повернення дитини.

Головний спеціаліст сектору
представництва інтересів держави та
органів юстиції в судах Головного
управління юстиції у Закарпатській області О.А. Жулінська