Трагедія ужгородської міліції

Виконуючи чиєсь замовлення, серед білого дня мене, головного редактора газети "Правозахист", безпричинно затримали міліціонери Ужгорода в цивільному, не показавши навіть посвідчень.

Сталінщина, очевидно, повернулася в рідний край, бо п’ять годин безіменні "менти" з портом приписки — Ужгородський УМВС — терзали мою душу. Це — кричуще порушення прав людини і Закону про пресу, Указів Президента про захист журналістів і сприяння їм у діяльності. Очевидно, в цьому міліцейському осередку готуються до антидержавного заколоту. Я мушу сказати про це, щоб зупинити "замовних ментів" (зарплати ж не вистачає) у подальших злодіяннях на просторах переляканого Ужгорода.
З листа до Генерального прокурора України: "В четвер, 4 вересня 2008 року, о 14.15 київського часу, на мене несподівано накинувся під час виконання робочих обов’язків на вулиці Грушевського в Ужгороді без всяких приводів дивний чоловік у цивільному. Він виявився нібито міліціонером. До кінця нашого п’ятигодинного спілкування він так і не представився, як і близькі йому пробандитські особи міської міліції. Чому? Не знаю. Видно, Закон їм чужий. Звикли, видно, до нальотів місцевого значення, знімання дясяток із "мовбито п’яних". ВІн, цей дивак,так і сказав мені: "Мені здається, що ви ніби п’яні". Якщо здається — то хреститися треба, дурню, а ти на людей кидаєшся. Чи не так, пане Генеральний прокуроре? Думаю, що ви цілком погодитеся зі мною.
Зі злочинцем-міліціонером (бо за перешкоджання журналістській діяльності належить чоловіку дати строк ув’язнення від одного року до трьох) їздив у приватній машині, куди й мене запроторили, ще один тип у цивільному. З якогось приводу, порушуючи всесвітні права людини, вони — індивіди (людьми їх назвати не можна) пробандистського гатунку — повезли мене, журналіста, прирівняного до них у правах, вперше в житті в наркодиспансер. Освідчувати. Ніби я шофер і не можу по життю десь п’ятдесят грамів випити. До гучних кабаків вони не ходять. Там голову швидко розколють. А журналісти — овечки смирні. Здивована жінка в білому халаті, дивлячись на мене і на них, констатувала "дуже помірну ступінь сп’яніння". Пізніше, коли в справу втрутилося розумніше начальство, яке зрозуміло помилки недолугих підлеглих, мені пояснювали в кабінеті заступника цієї міліції, що всі "оперативні дії" були зроблені лише для того, щоб я випадково не втратив свого дорогоцінного здоров’я. Щоб сказав начальник Ужгородської міліції, коли б я вздрів його на вулиці і подумав, що він має температуру, схопив його з дужими хлопцями, посадив у машину і повіз у міську поліклініку лікуватися? Чим не турбота про здоров’я головного правоохоронця обласного центру Закарпаття?
Думаю, що Ужгородську міліцію треба перетворити у відділення національної міліції, а не в філіал психлікарні."
Іван Собака, котрий затримав мене (мушу підписувати псевдонімом, бо посвідчення він мені так і не погодився показати, хоч залюбки переписав весь паспорт і посвідчення мої — ось і рівність журналістів та міліції) та Гаврило Шалений (теж псевдонім) наламали дров. Імена їх легко вирахуються, хоч посвідчення свої вони запхали в зади, як у банкомати. Це повиннл визнати обласне Управління МВС України в Закарпатській області, і прибрати Собак і Шалених з роботи. Розумію, кадрів не вистачає, але і таким в міліції не місце. Навіть у тому нещасному наркодиспансері хотів кудись подзвонити, а Шалений плигнув — не можна говорити по мобільному. Матроська Тишина це тобі, шнирь, чи що? Оскаженів остаточно?
Заступник начальника міської міліції (з етичних міркувань не називатиму його імені) сказав мені й голові ЗОО "Правозахист" Михайлу Темнову, якого теж викликали сюди, що вони не будуть давати цьому протоколу хід, але щоб ми нічого не писали. Який хід, Слава? Я зовсім не боюся сказати, що я випив п’ятдесят грамів. Цілком офіційно нас гостять після прес-конференцій в обласній міліції, а потім при виході не хапають шнирі й не везуть на освідчення. Все в порядку там, на вищому правоохоронному щаблі, є до кого звернутися за допомогою, люди привітні й чесні, а міську міліцію прийнято називати Ужгородським гестапо. А у вас упала планка конкретно. Схаменіться! За переслідування журналістів ви будете відповідати не за шашликом з Іваном Івановичем чи Іваном Никифоровичем (а попиячити ви любите. Знаю! Скоро напишу) , а перед усім світом. Зрозумійте це. Ліпше пізно, ніж ніколи.
Вільне слово вам не задавити!

Василь ЗУБАЧ, головний редактор газети "Правозахист".