ЯК ТОПЛЯТЬ КАЛІЙНУ ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ

Дивне відчуття викликає стаття „ Агонія і перспектива розвитку калійної промисловості промисловості України” за авторством А.Гайдина та І.Зозулі в газеті «Дзеркало тижня» ( №35 від 16 вересня 2006 року) у людей, хоча б трохи обізнаних із цією галуззю промисловості.

Важко сказати чого тут більше - замовної тенденційності чи банального невігластва …Та зрештою все по порядку.
Переломним моментом , а не початком агонії для калійної промисловості України стала аварія на хвостосховищі Стебницького калійного виробництва восени 1983р. коли в результаті руйнації дамби стався залповий викид близько 2,5 млн м3 високомінералізованих розсолів до р.Дністер Аварія висвітлила всі наявні недоліки запроваджених в Україні радянських технологій. Ці технології запозичені із російських та білоруських підприємств які використовують дещо іншу сировину - так звані сильвінітові руди ( левова частка світових запасів) і призначені для виробництва хлорних калійних добрив. Українські ж підприємства експлуатують чи не найбільше в світі Прикарпатське родовище полімінеральних калійних руд ( тільки в Стебнику та Калуші запаси руди становлять по 1 млрд тн ,а загадьна їх кількість досягає 7 млрд.тн.) переважно сульфатного типу, які дають можливість виробляти дефіцитні безхлорні або з малим вмістом хлору, калійні та калійно-магнієві добрива, вартість яких на світовому ринку значно вища за хлорні. Під час чисельних дискусій навколо подальшої долі Стебницького калійного виробництва після цієї аварії розглядалося кілька можливих варіантів – ліквідація підприємства, .його консервація і корінна реконструкція . В результаті було прийнято урядове рішення саме про реконструкцію Стебницького підприємства на технологію, що найбільше відповідає вихідній сировині і виключає накопичення відходів..Таке рішення було прийняте ще й тому, що консервація такого типу рудників та ще й з водопритоками, які з”явились тут в 1978р після Бухарестського землетрусу , не має аналогів у світовій практиці . Незважаючи на солідні щорічні затрати, консервація в кінцевому результатті привела би до їх ліквідації. Ліквідація ж такого рудника також потребувала значних затрат ( орієнтовно 600 млн тодішніх рублів ) і тривала би щонайменше кільканадцять років. Реконструкція ж дозволяла створити високорентабельне виробництво яке змогло би ефективно контролювати екологічну ситуацію в зоні своєї діяльностіі, зняти фінансове навантаження з держбюджету та забезпечити високоякісними мінеральними добривами вітчизняне сільське господарство. В розвиток цього рішення розроблено проект реконструкції який був погоджений у встановленому порядку і пройшов всі необхідні експертизи ( в тому числі і міжнародну) . З початком 1988р підприємство зупинилося для її проведення.( в роботі залишився тільки один рудник ,який випускав низькоконцентроване калійно-магнієве добриво – каїніт ) Для ліквідації славнозвісного хвостосховища було споруджено дослідно-промислову установку по закачці відходів, що залишилися в ньому, у відпрацьовані газові горизонти Угерського газового родовища. Генеральним проектувальником реконструкції був визначений Львівський інститут „Сірка” (ВНДПІ”Сірка”) який не мав відповідних фахівців з калійних проблем, бо займався в основному проблемами сірчаної промисловості. В зв’язку з цим все науково-дослідне забезпечення виконував Ленінградський інститут галургії разом із своїм філіалом у м.Калуш.. Розпочаті роботи, які фінансовано з держбюджету, припинилися через розвал Радянського Союзу, і підприємство, таким чином залишилося віч на віч із всім комплексом невирішених до кінця проблем . Не маючи достатньо власних коштів ( через зупинку основного виробництва) воно змушено було шукати підтримки як у новоствореної держави так і у потенційних іноземних інвесторів .В цих умовах було таки знайдено потужного інвестора - італійську фірму „Італкалі”с.п.а. Але через різні бюрократичні перепони - постійна зміна урядів, пасивність та некомпетентність як місцевих так і центральних влад – проект так і не було зреалізовано.Через ті ж причини наприкінці 90-х років не був реалізований проект відновлення виробництва в Стебнику вже з іншим інвестором - північноамериканською фірмою - ІМС Глобал ( на той час одна з найкрупніших світових компаній з виробництва калійних добрив - 17% світового виробництва) . Слід зауважити що обидві, безумовно кваліфіковані, компанії не ставили під сумнів слушність технічних рішень закладених в проект реконструкції та боротьби з водопритоками на рудниках і що важливо - брали на себе вирішення проблеми Стебника в цілому, включаючи і екологічні аспекти. Наведені факти показують очевидну привабливість інвестицій у видобуток та переробку калійних руд Стебницького родовища. Серйозних інвесторів не відлякувала наявність тут екологічних проблем.
Останнім часом, як свідчить преса, українськими калійними підприємствами знову почали цікавитися інвестори. Звідси і виключення „Полімінералу” із „Переліку об”єктів права державної власності. що не підлягають приватизації але можуть бути корпоратизовані” яке пролобіювало Мінпромполітики України під лозунгом відновлення виробництва шляхом залучення недержавних інвестицій.. Але ці потенційні інвестори , чомусь не поспішили взяти участь в конкурсі на придбання підприємства, оголошеного фондом державного майна в серпні 2007 року, Викликає подив і позиція самого міністерства яке приклавши надзусилля для виводу підприємства із згаданого списку, в самому процесі приватизації зайняло пасивну позицію. Цілком можливо що в такій ситуації Mінпромполітики зможе повернути підприємство знову у своє повне відання - але тепер вже ніщо не буде заважати йому на власний розсуд його реструктурувати і, роздробивши цілісний майновий комплекс розпродати по частинах найбільш привабливі об”єкти, залишивши при цьому всі проблемні в екологічному плані державі . На користь цього припущення може свідчити і те, що міністерство останнім часом прикладає серйозні зусилля щодо перепідпорядкування собі ДП «Калійний завод» ВАТ «Оріана» яке управляється ФДМ України ,
Але повернемося до згаданої статті у „Дзеркалі тижня”. Автори з почуттям власної гідності твердять що : „...наша калійна промисловість уже не може конкурувати з калійними підприємствами Росії, Білорусі та Німеччини ...”. І ніби й правда , бо як може конкурувати промисловість якої практично вже немає в Україні : на Калуському ДП«Калійний завод» ВАТ«Оріана» калійне виробництво почало стрімко деградувати з 2001 р, коли припинив роботу переробний комплекс .В 2007 році припинився і видобуток руди . Сьогодні тут ситуація аналогічна стебницькій ( повна зупинка виробництва на ДГХП «Полімінерал» відбулася ще в 2003р ) - скорочення персоналу і багатомільйонні дотації із держбюджету на підтримку екологічної рівноваги в регіоні.
Цілком закономірно постає питання : а чому ж так сталося ,що ж зробили аби запобігти цьому поважні науковці ? Та нічого. Як не зробило нічого і Міністерство промполітики України. Більше того, цілком навпаки - спільними зусиллями вони зробили все щоб занепастити вітчизняну калійну промисловість ( єдине виробництво мінеральних добрив яке базувалося на власній сировиній базі - всі решта переробляють імпортовану сировину - природній газ на азотні добрива та апатити на фосфорні). Очевидно комусь дуже вигідно щоб в Україні не було власної калійної промисловості. Наприклад, для Білорусі, яка є одним з найбільших світових виробників та експортерів калійних добрив і для якої вони є суттєвим джерелом валютних надходжень. Україна для білоруських виробників є надзвичайно привабливим ринком - адже наша потреба в калійних добривах становить до 1.5 – 2.0 млн тн щорічно. .Для просування свого продукту на українському ринку «Белкалій» ( білоруський монополіст) спеціально навіть утворив фірму - ТзОВ„Укркалій”. яка практично монополізувала український ринок - спочатку нещадно демпінгуючи а сьогодні довівши ціни до світових ( тільки за остатнні 7 років ціна на хлористий калій ,основний білоруський продукт, зросла з 300 грн до 5000грн за одну тону .
В такій ситуації автори статті ,які працюють у Львівському ВАТ «Гірхімпром» ( бувший ВНДПІ”Сірка”) не знайшли нічого мудрішого як запропонувати в Стебнику та Калуші затопити шахти і кар”єри зробивши на їх місці озера. Можливо такі технічні рішення у випадку сірчаних кар”єрів у Яворові та Роздоліі і мають під собоє якесь наукове підґрунтя - та затоплення шахт у Стебнику ? При наявних притоках прісної води з поверхні ? -- Абсолютний нонсенс який потребує окремого пояснення.
У березні 2002р, директор згаданого інституту і співавтор статті п Зозуля в інтерв”ю. львівській газеті „Високий замок”( №57 від 12.03.2002р) переконував читачів у необхідності консервації одного з рудників в Стебнику „мокрим способом”, який було розроблено його ж інститутом. При цьому на повному серйозі він розповідав про вп”ятеро менші затрати (в порівняно до ліквідації відпрацьованої калійної шахти в Калуші) поскільки проходитиме без присутності людей ( а це означає не що інше як відсутність відповідного контролю), про можливість її подальшої експлуатації ї т.д. Та лукавив п.Зозуля - бо повинен був знати, що затоплення калійної шахти неминуче приведе до її ліквідації ( є ж висновки поважних комісій які розглядали всі варіанти подальшої долі підприємства в Стебнику та й зрештою і світовий та вітчизняний досвід) а при наявності прісних водопритоків з поверхні неминуче буде загрожувати карстовими провалами поверхні, прискореним розвитком підземного карсту та іншими негативними проявами аж до техногенного землетрусу. Але, поскільки на руднику залишилися ще значні запаси руди (15 млн тн ) , а діюче законодавство забороняє ліквідацію шахт з невідпрацьованими запасами і було запропоновано термін „мокра консервація» . Сьогодні п.Зозуля вже не згадує про консервацію рудника а говорить про те що відбувається насправді - йде його некероване затоплення і дійсно почнуть розчинятися так звані «цілики» які утримують поверхню, що може привести до техногенної катастрофи в регіоні. Побачивши що ситуація виходить з під контролю нам пропонується ще „оригінальніше” технічне рішення - „...виконати кероване обвалення поверхні над рудником №2 і створити озеро для трускавецьких курортів” . І це над рудником глубиною до 400м де 15 млн кубометрів пустот і величезний підземний карст об”ємом біля 1 млн кубометрів , який все активніше себе проявляє чисельними провалами земної поверхніі якраз після початку «мокрої консервації» . Отже, до чого привела „мокра консервація” вже очевидно - до чого ж приведе обвал поверхні – страшно собі навіть уявити …Слід згадати ще один момент який може виникнути від такої пропозиції, а саме вплив цього явища на курорт Трускавець. Гірничі виробки цього рудника знаходяться на межі 2-ої санітарно-захисної зони охорони джерел курорту . Само по собі існування тут рудника як, зрештою, і цілого підприємства «Полімінерал» жодним чином не впливало на діяльність курорту. «Мирне» співіснування обох сягає ще часів Австро-Угорщини і неодноразово підтверджувалося висновками розмаїтих поважних науковців. Однак сьогодні гарантій, що не буде жодного негативного впливу на мінеральні води Трускавця ніхто не дає, зрештою автори про це навіть не згадують.
До речі проект „мокрої консервації” має надзвичайно цікаву історію.яка потребувала би окремої розповіді. Хотілося б лише зауважити. що від часу виникнення цієї ідеї до її реалізації пройшли рекордно короткі строки. В січні 2002р Міністерство промполітики, знехтувавши досвідом який був набутий на підриємстві у боротьбі з водопритоками, прийняло протокольне рішення про „мокру консервацію” рудника, яке фактично «узаконило» його некероване затоплення, ще до появи будь якої проектної документації, яка була затверджена розпорядженням Кабміну №166-р .від 24 березня 2004р. Затоплення фінансується бюджетом - щорічнні затрати складають біля 20 млн грн.( для боротьби з водопритоками потрібно було вчетверо менше) Цікавинкою є і те що науково-екологічну експертизу цього проекту провели вчені геологи та географи Київського національного університету ім..Т.Г.Шевченка, а заява про екологічні наслідки, всупереч чинному законодавству, так і не була опублікована в пресі ! Уявіть собі - це зроблено по відношенню до об”єкту який є потенційно найбільш небезпечним у західному регіоні України ! Зрештою з цим зрозуміло - під таким проектом не поставив би свого підпису ні один фахівець галузі -.адже сама думка про свідоме затоплення калійної шахти.. та ще й із запасами руди. є для них неприйнятною і не має аналогів у світовій практиці … Контролюючі природоохоронні органи теж займають дивну відсторонену позицію – ніби все тихо, все спокійно, і взагалі це їх не стосується…
Що ж маємо в результаті сьогодні :
- абсолютно некеровану ситуацію на затоплюваному руднику №2 в Стебнику,яка може привести до екологічної катастрофи в регіоні
- прогресуючу загибель вітчизняного родовища калійних добрив
- повну залежність сільського господарства України від іноземних поставок калійних добрив
- втрату багатомільйонних коштів вкладених в рудну базу та інфраструктуру калійних виробництв
- ліквідацію та розбазарювання майна ( чого вартий демонтаж і продаж 26 – кілометрового трубопроводу згаданої дослідно-промислової установки по закачці відходів хвостосховища у відпрацьовані газові горизонти )
Скдається враження що авторів взагалі не цікавить ні агонія ні перспективи розвитку калійної промисловості а більше цікавлять проблеми рекреації та оздоровлення бо чого вартий заключний пассаж статті : „ ..Ви спитаєте .а що ж з калійними добривами ?А от що: .продамо путівки на курорти .а ще продукти переробки розсолів і купимо добрива в Білорусі.” І це перспектива калійної промисловості України ? Правда є ще один перспективний момент - процес затоплення. і банальний дерибан бюджетних грошей - що раз то більший ( вже в пресі проскакують заяви представників інституту що потрібно шорічно на ліквідацію рудника не 20-30 а 90 млн грн.) - Отак топлять калійну промисловість України - затопимо і кінці у воду ?

Чл.-.кор АГ Н України.к.т.н. Варивода З.В.

P.S. Нещодавно в різних ЗМІ пройшла інформація про катаклізми що відбуваються на подібних( соляних) копальнях в Україні – Словянську Солотвині ,Калуші та за кордоном в Росії..І ще одне : в Калуші, де затоплення шахти ведеться за проектом вже згаданого Львівського інституту «Гірхімпром» - на сьогодні повстала реальна загроза забруднення водоносних горизонтів – а що буде в Стебнику - в Трускавці пропаде Нафтуся?…