Іван Сідей: "Власний кореспондент — найважча посада, бо треба бути фахівцем у всіх галузях"

Через школу «Закарпатської Правди» пройшло дуже багато журналістів – кого не візьми, виявляється, корені тут. А найдавнішим із нині здраствуючих «правдистів» є Іван Сідей – працював із 1958-го по 1966-й, доки його не переманили в республіканську «Радянську Україну».

Про це ми дізналися в самого Івана Васильовича, коли він приніс подарунок музею «Закарпатки» – старі примірники рідного видання, вирізки власних матеріалів тощо. І, звісно, не могли пропустити нагоди запитати, чому він пішов у журналістику й як жила газета в ті часи.
«Не встигну відписатися про попередню поїздку – і знову в відрядження»

– Іване Васильовичу, ви закінчували журфак у Львові?

– Та ні, можна сказати, що в журналістику я потрапив за щасливого збігу обставин, хоча дописував – у ту ж таки «Закарпатську Правду» – ще зі шкільних років. По закінченні десятирічки вчителював і заочно вчився на філфаці. І ось під час іспитів наприкінці 2 курсу одна дуже хороша викладачка спитала, чому не переходжу на стаціонар. Я пояснив це тяжким матеріальним становищем: дійсно, мусив працювати, бо родина жила тяжко – мама давно померла, бабуся старенька, батько (до речі, він був неграмотним) одружився вдруге й у мене з’явилося троє маленьких сестричок. Однак екзаменатор наполягала: «Переводьтеся, ми вам допоможемо!» І це засіло мені в голову, тим більше, що за 3 роки роботи вже встиг трохи витягнути рідних зі злиднів. Не без труднощів, але таки став студентом-стаціонарником, за що дуже вдячний тій викладачці. Паралельно з навчанням почав дуже активно писати в «Закарпатську Правду». Якось на 5 курсі, будучи в центрі, з автомата біля «Кобзаря» зателефонував головному редактору Олександру Шабаліну. Представився, попросив про зустріч. Він одразу: «А ви де знаходитеся?» Внизу, кажу, бо ж редакція тоді розташовувалася якраз над «Кобзарем». «Заходьте!» – була відповідь. Закінчилося все тим, що мене пообіцяли взяти в штат, коли довчуся. На розподілі я попросив вільний диплом – і без усякої спеціальної підготовки став газетярем. Набивав собі гулі, але втягнувся. Таким чином своїм хрещеним батьком у журналістиці можу вважати Олександра Шабаліна.

– З чого розпочинали в газеті?

– З посади власного кореспондента по Берегівському й Виноградівському районах. Їхня специфіка по-лягала у великій кількості угорського населення, а я цієї мови не знав, тому спершу було важко. Пам’ятаю, пішов у відділ партійного життя, налаштований писати живі репортажі, а там мені: «Підготуйте виступ для секретаря партійної організації…» А ще ж робота з листами, постійні роз’їзди. Нам часто заздрили, мовляв, добре вам: вільний графік, не треба вранці на роботу йти, спите собі хоч до обіду. Та я переконаний, що власкор – найважча посада, бо треба бути фахівцем у всіх галузях. Працюєш на 10 відділів, і кожен вважає себе головним.

– Зате квартирами журналістів, напевно, тоді забезпечували першочергово…

– І я, вихований, як книжки пишуть, наївно думав, що мені відразу в Берегові помешкання дадуть (Сміється. – Авт.). Але півроку довелося в готелі жити, доки знайомий історик на квартиру не прийняв. Дружину до себе взяти не міг, навіть коли в нас первісток народився, мусив із дитиною відправити її в село, у тісну батьківську хату. Зрештою нам пощастило: отримали старий особнячок прокурора, котрого направили в Рахівський район. На це житло були й інші претенденти, але секретар райкому партії, дуже справедливий чоловік, наполіг: це – молодій сім’ї. Правда, домашнім затишком натішитися я не встиг: у 1960 році редактором «Закарпатки» став Лавренко, котрий вирішив, що по районах власкори ледарюють і … перевів усіх до Ужгорода. Багато хто відмовився, а я перейшов. Потрапив у відділ сільського господарства. Знову якийсь час жив у готелі, потім на квартирі. Дуже тяжко нам із дружиною доводилося. Вона залишилася в Берегові – роботу в школі вже отримала. А я по всьому Закарпаттю мотався – не встигну відписатися про попередню поїздку, уже знову кудись відправляють – рейди, листи. І так 8 місяців! Я й тепер не дуже в тілі, а то шкіра й кістки залишилися. Потім приїхав хтось із ЦК, дізнався про це нововведення й Лавренко отримав на горіхи, мовляв, ви відриваєте газету від життя районів. І я повернувся в сім’ю, чому несказанно зрадів. Але незабаром мене викликали в обком партії: ви, кажуть, філолог, а не журналіст, треба йти вчитися в партійну школу. Я пообіцяв піти через рік, думав, що то забудеться. Не забули! (Сміється. – Авт.). Але, чесно кажучи, мені в Берегові не дуже подобалося, тож скористався можливістю вирватися. До «Закарпатки» дописував і з партійної школи, тож коли повернувся, став заступником керівника ідеологічного відділу при відсутності завідуючого. А в 1966-му мені запропонували посаду власкора «Радянської України» по Закарпаттю, і з рідною газетою довелося попрощатися.
«За критичні матеріали керівництво жодного разу мені не дорікнуло, хоч часом резонанс виникав серйозний»

– Найтяжчі моменти в роботі пам’ятаєте?

– Був у мене матеріал на захист громадського інспектора. Той дізнався, що голова місцевої парторганізації з компанією в одному селі займається браконьєрством. На велосипеді приїхав, став фотографувати. Мисливці це побачили, чоловіка побили, а ровер забрали. З села в Берегово він повертався пішки, велосипед потім десь у лісі відшукав. Інспектор думав, що знайде захист у райкомі, розповів усю цю негарну історію, але безрезультатно, навпаки, на нього нагримали, чого шум піднімає. Обурений потерпілий звернувся до «Закарпатки». В підсумку вийшов матеріал «За що образили людину?» За нього мені в районі були дуже вдячні, в тому числі й правоохоронці, мовляв, молодець, має бути якась моральна відповідальність… Але який із того потім скандал розрісся! Секретар парторганізації отримав догану, яку з нього зняли тільки через рік-два. Дехто з ідеологічного відділу на мене бурчав, але керівництво газети – треба віддати належне – ніколи й словом не дорікнуло, хоча, напевно, їм теж доводилося вислуховувати. І не тільки в цьому випадку, а й за інші критичні статті, яких я, реагуючи на листи читачів, видав на-гора чимало. Правда, писав і про різні хороші почини, про передовиків, тож це компенсовувалося.

Були ще неприємні моменти в «Радянській Україні». Мені доручили написати аналітично-оглядову статтю про низький рівень критики в «Закарпатській Правді». Я відмовлявся, мовляв, незручно, працював там, але редактор наполіг: беріть підшивку – і вперед. Це було дуже болісно, мучився довго, адже «Закарпатка» для мене – як перше юнацьке кохання. Трохи шкодую, що нікому передати свій журналістський спадок. Донька – філолог, доцент, до журналістики стосунку не має, син – хімік. Внуки теж своїми стежками пішли…

– Тому ви й принесли свої архіви до музею «Закарпатки»?

– Так, і добре, що такий музей зробили. Бо старі «правдисти», на жаль, відходять в інший світ, а з ними – й історія газети. От недавно 2 колишні редактори померли – спершу Підгорний, потім Коробко, і 3 журналісти – Іванюк, Юлія Зейкан, Морозов… Микола Рішко зробив добру справу, написавши книжку «Як боролась і вмирала «Закарпатська Правда». Щоправда, назва вийшла надто песимістична. До речі, я «ЗП» досі читаю. Газета у вас гарна, відчувається рівень, хоча й позиція власників простежується. Але хотілося б, щоб більше писали про культуру, письменників.
«Кілька старшокласників у нас просто зникли – їх забрав КДБ»

– Власне, ви й самі продовжуєте писати, у 78 із гаком років залишаючись власкором «Демократичної України». Причому на громадських засадах. Для чого це вам?

– Колись у дівчинки-першокласниці запитали, чому вона пише вірші. І та відповіла: мене душать слова! Так і я – не можу не писати. В мене є потреба комусь подякувати, нехай і запізніло, висловити те, що мене турбує. Наприклад, зачіпає пересмикування історії. Тепер часто пишуть, що на Закарпатті ніхто не хотів возз’єднання з Україною. Але це неправда. Тут традиційно були русофіли й українофіли. Події Карпатської України я пам’ятаю особисто – після виборів у Сойм навіть діточки з синьо-жовтими прапорцями ходили, причому шили їх собі самі. І віталися тоді «Слава Україні!» – «Навіки слава!» Піднесення величезне було серед людей. Щоб захистити Карпатську Україну, Борканюк сказав усім записуватися в січовики – і навіть дівчата записувалися. Інша справа, що зброї не вистачало…

До речі, мій батько теж дуже постраждав, коли угорці окупували Карпатську Україну: в селі знайшовся 1 русин і 1 угорець, які напилися й пішли бити комуністів. З’явилися до нас із рушницею, питають, де Василь. А мама, замість сказати, що не знає, зізналася: «У сусідів». Батько не зміг їй цього пробачити. У підсумку його страшенно побили – за те, що комуніст і січовик. Десь 3 тижні потім лежав хворий.

– Знаю, що й школа, яку ви закінчували, була тісно пов’язана з січовиками.

– Так, але це були непрості часи. У нашому селі середньої школи не було, тож у 1948-му я пішов у 8-й клас до Виноградівської СШ№1. Жив усі роки навчання у знайомого (бо гуртожитка не отримав) впроголодь: брав із дому 3-літрову канту кислого молока, трохи картоплі, олії і цим 6 днів харчувався. Зате школа була дійсно легендарна. За Віденським арбітражем частина Закарпаття, у тому числі Ужгород, Мукачево й Берегово, відійшли до Угорщини, тож столиця «переселилася» до Хуста. А вчительська семінарія – у Виноградівську СШ№1. І ті хлопці стали січовиками. Професор їх намагався стримати, мовляв, нема зброї, але не зміг. Співаючи «Червону калину», вони пішли на Красне поле, й 13 із них загинуло. На фасаді школи увічнили їхні прізвища.

– Але згодом радянська влада багатьох розчарувала…

– Так, були перегини й невдоволені. Дійсно, проходили репресії, навіть 8 делегатів з’їзду народних де-путатів арештували. Але це не привід пересмикувати історію! Я сам у 9-му класі шок пережив, коли через кілька днів після початку навчального року в нас зникло кілька старшокласників – їх КДБ забрав без усяких пояснень. Пізніше я дізнався, в чому справа. Може, то була провокація проти певних батьків, але настрої в школі дійсно панували проукраїнські й у нас хотіли організувати Пласт. Мені теж пропонували: будемо в походи ходити, це так класно. Але повторно чомусь не підійшли – я би теж записався, що тут поганого? Зрештою дітей, потенційних пластунів, позасуджували. Деякі повернулися, деякі ні, однак перші навіть згадувати про пережите не хотіли. Нашого директора тоді зняли, поставили східняка, а той: «Тут український буржуазний націоналізм пустив корені, я наведу більшовицький порядок!» Можете собі уявити, як ми почувалися. Але все ж якось благополучно довчилися.

– Що ж, життя у вас складне, але цікаве.

– І я дякую за це Богу. Чесно кажучи, ніколи не розраховував дожити до такого віку. Адже моя мама померла в 34 – ще до визволення захворіла на тиф, після цього в неї на легенях лишилися якісь темні плями. Через рік після того, як батько повернувся з війни (він записався до Червоної Армії добровольцем, хоч за станом здоров’я його не хотіли брати), туберкульоз її здолав – антибіотиків не було, ліків не вистачало… І от уявіть собі бідну хатинку із земляною долівкою, ми всі в одній кімнатці. Яка там санітарія, навіть за всіх намагань? Але ніхто більше не захворів! Та наді мною це завжди тяжіло, і я думав: от доживу до 34-х, як мама, і помру. Коли перейшов критичний рубіж – легше стало. Тепер переосмислюю пройдений шлях і навіть пишу книгу спогадів та роздумів про роль професійної етики й відповідальності журналіста.

Мирослава Галас, "Закарпатська правда"