Любов Шарга. SтрунSурмSум

Народилась 24 серпня у м.Міжгір’я на Закарпатті. Там же навчалась у школі. Пізніше закінчила факультет міжнародних економічних відносин УжНУ.

Цікавлюсь сучасним мистецтвом: музика, живопис, література. Була засновником та фронт-вумен гурту «Лист Мобіуса». Пишу музику, вірші, іноді малюю.

Виграла літературний слем – «Битва за Карпати». Декілька разів брала участь у ерот-арт-фестивалі «Березневі коти».

ніч
над містом ніч, гора турбот упала з пліч,
стоїш у полі, віч-на-віч з зірками
чуєш клич:

«пугу» – пугач вийма з твоїх грудей тугу
і програє її на власний лад –
мінорну фугу.

заходиш в сад, сповзають тіні з барикад й
крадуться тихо за тобою,
на променад.

в вікно, не скоро упаде сонця зерно,
відкрита справжня суть речей
доки темно.

бо ніч – це привід блукати містом
наче привид, містерія і час
сновид.

а поки спи й радій, що Бог дає ще день надій,
і сон-ріка тече повільно із-під твоїх
зімкнутих вій.

літо
так тепло, ще літо над містом жар сонця простерло,
і ніздрі лоскоче трав запахом терпким.
вітер жбурляє листя й нахабно і вперто у вогкі простирадла
загортає мене.

в сутінках на балконі, батарей гострі ребра –
здаються кістками міфічної риби, що народжена снами,
вкупі з начинням й стільцями, дрімає Евтерпа,
забула мене.

без тебе так сумно, сумно й нестерпно.
і все, що навколо, схоже на пекло,
що жалем-журбою дводенним завмерло,
асфальтовим жерлом, бетонним, злим склепом –

проковтнуло мене.

***

ці дівчатка з біг-бордів оголені,

силіконові ляльки серйозних бандитів,

гашиш і коктейль на столі недопитий,

в газетах пишуть – помолодшали суїциди.

хто ти, у цьому місті загублений?

серед бруду, будівель, людей і калюж,

спробуй усе це за день з себе змити,

відклади пістолет. помолись. піди в душ.

пальці дерев у небо вростаючі,

мозаїка в голові, вітер в кишенях,

постійний цейтнот, метушня й біганина,

гарячковий вогонь по примарних мішенях.

хто ти, у цій божевільні загубленій?

де молодшає з кожним днем суїцид,

б’єш головою в бетонний низ неба,

небо здригається й далі мовчить…

втеча

втеча від себе, в інший вимір, це коли починаєш втрачати –

сон, вагу, звичну систему координат, шахову дошку, пішаків солдат,

зрештою все, немов король Лір.

набиваєш свій мозок нойзом плаксивого інді,

що лине з пластмаси навушників вкручених в вуха,

за декілька днів розмовляєш ночами з тінями комах мовою хінді.

за декілька тижнів заплутався, і не розумієш, що це – кохання у моніторах?

чи чергова втеча з реальності? геть з’їхавши з глузду,

починаєш вперто «гуглити» номер мобільного Бога,

щоб узгодити з ним всі ці їбучі формальності.

…до неї ведуть довгі дороги, що вкрились вибоїнами після зими

до неї ведуть довгі дороги під небом в судинах-дротах і калюжах, на двох спільні сни…

осiнь

осінь – це дощ, який стукає вітром у двері,

щось белькоче й кричить,

і вдираються в ліжко примари й химери.

осінь – це сірий світанок, крізь скло пляшки

/із алкоголем/

й затиснувши, міцно, в зубах, як порятунок від болю,

цигарку

я йду на роботу, майже не спавши.

осінь – це листя, воно лізе і лізе /з дерев/

у скло моїх вікон, у хиткі, старі двері

я заплющую очі і бачу – воно падає прямо зі стелі.

осінь – вже вкотре життя немов зупинилось

і наче без сенсу. апатія –

/цей стан/ не лікується ні алкоголем, ні дозою сексу.

осінь – старенький годинник надломлений зсередини,

посріблений павутинням і пилом,

припиняє, циклічно, відлік часу якоїсь людини.

а потім, цинічно, приходить вона, тишею в груди,

поцілунком у губи, бере із собою /і вже не відпустить/ того,

кого найбільше ти любиш…

скульптор

я люблю… бути скульптором твого тіла:

збирати його як пазл, ретельно вивчати ночами:

на смак язиком, на дотик – руками.

колір твоїх очей нагадує колір неба,

вічність, що в русі, місто, з якого ти

дощі, такі однаково схожі, краплі води…

прокинутись вранці разом, принести тобі кави,

посміхатись, пестити, цілувати, слухати джаз

розказати тобі про щось – нове і цікаве.

мчати з тобою по швидкісним автобанам

сидіти у кнайпах, пиво цмулити, блукати

по загублених вулицях, лякаючи кішок, цигарки палити.

я люблю… бути скульптором твого тіла:

розчинятись у ньому, рухатись музиці в такт,

кохатись і лити неспішну розмову : безкінечно «ля-ля»

під ритми Massive Attack…

слова

через років сто я викину тяжкість-написаних кров’ю листів-ніколи не вкину до скриньки,

якщо навіть вкину, не вкажу /на звороті конверту /навмисно правильної адреси:

навіщо знову паяти кордони з колючих дротів, заклинаннями мантр скріпляти межі?

пелюстки тюльпанів рожевих чи сакур – це ніжність несказаних мною слів,

та вони до ніг тобі не впадуть, торкаючись кінчиків пальців, цілуючи шкіру,

а потроху змарніють, з плином часу засохнуть у шлунках шухляд байдужих столів.

бо все, що лишилось з моїх почуттів, це спалена пристрасть

з гарячого серця вулкану, після вибуху попіл в повітрі

прямує на північ, до міста Петра, щоб знівеченим стягом /кохання/

тріпотіти над ним, ледь відчутним, диханням вітру…

дон жуани

старіючі дон жуани роздивляють себе у /повільному/ зеркалі вулиць

/непомітно/ пригладжують лисину, вирівнюють спину

посміхаючись, кидають знайомим декілька слів,

та слідують далі, маршрутом котів.

невдовзі в кав’ярнях чекають панянок,

міксують їх шкіру з м’ятним абсентом

щоб згодом, на ліжку, за декілька рухів,

минуле із себе їх тілом затерти.

у пошуках сенсу чи скорше сексу

ведуться неквапливі забіги, з жінками, щоночі…

з мовчазного неба, крізь сірі фіранки

на місто, л’є сльози самотність..

сон

я впав у провалля, на дно, на гостре каміння

/як Ікар, поборений сонцем,/ у в’язку, густу тишу,

покинутий і забутий, сам, один, чужий в царстві тіней.

зім’яті, кинуті в купу, вірші, гарчать, як собаки,

кусають за голі литки, за п’яти і рвуться назовні,

запроторені тисячі років у морок душ, у міцні, стальні грати.

вони проростають із зерен слів, із древніх-древніх, ще до Вавилону

обплітають мене, наче плющ, що паркани обплів, і рвуться в дорогу –

славити Бога, паплюжити Бога.

я прокинусь опівдні, під пісні третіх півнів

перехрещусь тричі, зійду місяцем у повні

мертвотно-білим чи терном,

на юдейській Голгофі, крізь пробиті цвяхами долоні.

Калейдоскоп

Доооррррррооослішаєш і перетворюєшся,

на якусь біомашину,

запрограмовану на:

регулярне прибирання пилу,

систематичне відвідування роботи,

споживання всілякої гидоти.

Хто ти насправді?

Хто ти?

Пазл зібраний з:

– генетично модифікованої їжі (щедро приправленої пестицидами

і нітратами),

– паскудного телерадіоефіру (затвердженого грошима і депутатами)

– обмінних курсів валют,

– зовнішньополітичних векторів,

– внутрішнього безладу,

– занедбаних вулиць,

– понурих перехожих, (в дечому на тебе схожих)

– зграй безпритульних, здичавілих собак,

– занадто галасливих циган (зі своїм рухомим майном),

– дорогих машин (з сидячим у них лайном),

– дядечок у не менш дорожезних костюмах,

– їхніх супутниць схожих більше на манекени, аніж на живу плоть,

– неонових вогнів реклами,

– міста, поцяцькованого оголошеннями

– трас, на яких мужньо(!) несуть службу дорожні патрулі та «нічні

метелики»,

– мітингів, які галасують попід можновладними вікнами, (добиваючись хоча

б крихти з життя манекенів),

– підлітків, не розбереш якої статі, які запивають це життя дорогим

спиртним або занюхують клеєм,

– друзів, яких, як і тебе змінює час,

і розумієш…

Життя – це мясобійня.

Суцільний ексгібіціонізм.

І воно, аж ніяк не схоже, на ту кольорову казку з дитинства,

коли ти, просто, міг:

стрибати годинами по калюжам,

ловити ротом сніжинки,

рахувати в небі хмари,

і посміхатись …

alkogol

в одному з пабів Ужгороду,

/де завжди гамірно, накурено і людно,

де весело, бо гучно грає музика і л’ється пиво/

я, неодноразово, спостерігаю одну й ту саму картину:

виряджених, як павичів, чувачків, які підморгують розфарбованим кралям

подумки приміряючи свій член в їхніх пухленьких й намальованих губках,

знімаючи собі блокбастер за /заїздженним/ сценарієм:

ліжко, туалет чи ванна кімната: пози ззаду, попереду і теде

в залежності від:

– кількості випитого,

– фізпідготовки партнерів,

– розміру бюджету і

– фантазії.

зараз, один з них, вцепившись в мене, мов клешнями, своїм чіпким поглядом,

знімає собі щось подібне,

не розуміючи, що: його фільм, не те, що не отримає Оскара, він навіть не

потрапить в лонгліст жодного з кінофестів; бо,

сьогодні я сижу в компанії своїх подруг,

п’ю пиво, запиваючи його шампанським, смакую дим цигарок,

жартую, сміюсь,

а потім, не гірше за будь-якого мена, в цьому пабі, блюю, матюкаюсь,

чіпляюсь до знайомих, несу щось про катарсис, брехливих офіціантів і

розбавлене пиво.

далі, суворий конвой з моїх подруг тягне мене додому,

але якась невидима сила вириває мене з пазурів їхнього арешту і змушує

танцювати на лавицях в центрі міста, падати, підійматись,

стрибати по калюжам, жартувати, сміятись, вимагати продовження банкету!!!

якимось дивом, вони, все-таки доправлять мене додому і вкладуть в ліжко,

а хтось з них, можливо, залишиться поруч,

та це все буде потім, а поки… знімай мене, хлопчику!!!

і я тобі, навіть, підіграю, як вправний актор, бо сьогодні я, як і ти, –

в ударі!

***

Я так боюсь відкрити скриньку,

І не знайти твого листа

Ти знов мовчиш. Вперто не пишеш

Минаєш літом у містах.

В яких так легко загубитись,

в яких ми поруч і далеко,

Бетонні скелі, перехожі,

І марить сном – асфальтна спека.

Калейдоскоп із катастроф

Десь впав літак,

Зникають вежі,

На пустирях суха трава

І в голові думок пожежі.

Хтось варить кашу з моїх мізків

В вухах отрута /з меду слів/

Кипить юрба – гідра столика

Повзуть химери з царства снів.

Дощ розриває тиші клітку,

На обрії жевріє осінь,

минулим став ще один день,

Та я на щось чекаю й досі.

Але ти ящіркою зникнеш,

За мить розчинишся у людях,

Нехай, мабуть, так буде легше,

Та щось защемить десь у грудях…

листи

ти – homo необхідність.

для тебе, перш за все – потрібність.

vkontakte – сотні друзів,

десятки груп,

фан-клуб,

ще безліч всякої херні!

космополіт! (ну що тут скажеш?)

належиш світу,

усім потрохи,

лиш не мені.

я – непостійність.

неспівпадання.

невідповідність.

годинники на сьому,

сну. так мало, до восьми.

чорт забирай, знов снишся ти!

«підсрачник» на роботі,

в»язкий і довгий день.

та все одно -

я весело живу:

п’ю вино! курю траву!

люблю вино! люблю траву!

у мене в дворі будівництво,

циганське плем’я

вчить співати камінь.

тих пісень, я знаю всі слова.

людське коріння

в осінню землю.

пізня ікра…

я вулицями знов до тебе,

у лабіринті міста

ховаєшся десь ти…

повз кнайпи, магазини і будинки,

меланхолійним, сірим ранком

слідами на бруківці,

пишу тобі листи…

***

у цих загублених гірських озерах народжуються й помирають риби,

їх пісками курсують жовті субмарини з капітанами,

що тамують ромом і бійками свою одвічну чоловічу тугу за скарбами,

пригодами та русалками.

лісовики, що блукають у навколишніх хащах, вірять, що світ – це мушля,

яку несуть на собі замріяні равлики.

іноді, дехто з них виходить на галявину, дістає з-за паска очеретяну сопілку

і награє прадавню пісню життя.

на поверхню виринає риба, витанцьовує по плесу озера, наспівує щось сонцю,

яке відбивається веселкою на її лусці,

ковтає повітря і занурюється, щоб завтра знов почути звуки прадавньої пісні

і спіймати у сітку своїх очей стікаюче за обрій сонце….

щастя

щастя знаходиться по периметру цієї залитої ніччю кімнати.

тут воно схоже на мильні бульбашки, блакитне світло і воду:

весело підстрибує, дзюрчить, своїми навмисно-випадковими дотиками лоскоче тобі шкіру,

кличе до себе, сміється й пустує.

щастя безтурботне як діти, – нумо гратись!

опинившись у повній темряві один на один з ним, на мить, забуваєш про все.

ще ніколи воно не було так близько – на відстані витягнутої руки, та, лише маленька шпаринка веде до нього…

зрештою, в кожного щастя має свій вимір.

залишається тільки розгледіти його у персональній темряві внутрішньої кімнати…

поїзди

з жеде вокзалів

прямують поїзди

випереджаючи куряву

і дощ.

до моря, гір чи прерій

везуть у собі

лантухи

людські

надломлені надії,

віру, бажання жити,

запах солі й літа….

та-татата-тратата-та…

«music of heaven»

:::

… SтрунSурмSум…

:::

…я чую дуже сумну мелодію,

начебто її зіграли ангели,

але не на трубах, як зазвичай вони грають Богу,

а на гітарах, для простих смертних як

я…