Митець із сонячних Великих Ком’ят (ФОТО)

Нещодавно сповнилося перші 65 Василеві ПОПОВИЧУ. Майстер працює в різних жанрах: пейзаж, натюрморт, портрет, міський пейзаж.

Нагороджений за свої здобутки Почесною грамотою Закарпатської обласної державної адміністрації. У 2012 році за послідовні продуктивні кроки в образотворчому мистецтві йому присвоєне почесне звання Заслуженого художника України.
—Чим сонячна Виноградівщина відрізняється від інших районів нашого краю? Чи більше вона, ніж в інших районах, чогось такого дає в душу і художню творчість? — запитую.
—Так, я народився там — у селі Великі Ком’яти. Місця особливі хоча б тим, що від нас ріка Боржава витікає. Там і чисте, як її води, дитинство пройшло. Рвали для худоби руками травицю. Купалися. Все йшло, як у сільського хлопчика. Батько залюбки віддавався клопотам виноградарської бригади, мама Марія трудилася технічним працівником. Але всім трьом своїм дітям дали належну освіту. Брат Іван наразі працює лікарем-хірургом в Угорщині, а сестра Надія директорує в школі Великих Ком’ят. Цілісними натурами виховала рідна Виноградівщина моїх дядьків. Василь був офіцером чеської армії, Дмитро — вчителем,Михайло по закінченні Карлового університету в Празі мав ряд талантів, але попав у скруту Другої світової, став поетом-антифашистом, був ув’язнений в концтабір Освєнцім, вижив там завдяки знанню іноземних мов, але дістав важку підозру від влади Рад, за це був і переслідуваний, не витримав і помер… Напевно, творчі гени моєї чесної рідні дали й мені імпульс до творчості. Зрештою, чеський офіцер Василь чудово малював. Його акварелі залишилися в нас і досі.
—Чим особливим запам’яталися учителі з рідного Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва — Шандор Петкі, Іван Гарапко, Вільмош Берец, Василь Свида?
—Це люди старшого покоління, котрі мали європейську школу образотворчого виховання. Берец, Петкі — Будапешт, Гарапко, Свида набували вершинних навичок творчості в Празі. Інтелігентні напрочуд. А головне — мали бажання НАВЧИТИ. Не просто думали, щоб пересидіти задля зарплати свій урок. Петкі підходив чи не до кожного, брав руку з пензлем у свою і ставив по зробленому студентом додаткові насичені плями. «Ось так треба!» — додавав відходячи. Вільмош Берец натхненно вчив пластичної анатомії. Я часто використовував набуті в нього знання для зображення фігур. Свида і Гарапко вели нас у непростий світ скульптури. Василь Свида більше вчив народному мистецтву, пластиці. Гарапко навчав класичній скульптурі, яка давала тобі відчуття пластики. Адже і я навчався в училищі не чомусь, а різьбі по дереву. Був ще Василь Петрецький, котрий філігранно володів рисунком, лінією. Викладали певні неповторні моменти і вихідці зі Львова пани Текель, Дяківський, Аверкієв. Тому й училище було на високому рівні, студенти хотіли вчитися. А якщо учень бажає — то зможе навчитися всьому. Адже майстри Шутьєв і Микита закінчили саме наше училище і стали видатними майстрами.
—У вашій творчості вповні очевидна схильність до реалістичного мистецтва. Як ви ставитеся до авангарду, модернізму, митецьких абстракцій різного роду?
—Останні твори, звісно, мають право на життя. Та щоб належно володіти абстракцією треба належно оволодіти базовою освітою — рисунком, пластикою, кольорознавством. Без цього в умовному мистецтві важко чогось добитися. Якщо не мати бази — створене не матиме сенсу. Анатомія, композиційність — альфа і омега всієї творчості. Без них у підтексті всієї твоєї діяльності умовне мистецтво часто зовсім непотрібне. Ми будемо стояти на засадах Закарпатської школи живопису, щоб працювати реалістично. Бо де ж згодом знайдуть тих, хто розпише церкви, святилища. Я займаюся цим. Знаю — непросто. Після великого Бокшая залишилися шедеври світового рівня — розписи в Кафедральному соборі на Капітульній. В церкві авангардово не скажеш, що це ось «Композиція № 17», а потрібні творчі зображення реальних духовних постатей, явищ. Багато людей може сказати, що ми, реалісти, не рухаємося. Нехай!говорять.. Але більшість глядачів оцінює нашу працю належно.
—Чим допомагає в творчості Об’єднання професійних художників Закарпаття, у якому ви берете участь?
—Тим, що часто ходимо на пленери. Більше восени, яка наснажує своїми кольорами. Теплі зими сприяють і поїздкам у лютому. Були зараз, скажімо, в Поляні. А літню зелень художники не дуже полюбляють. За день на пленері можна зробити багато етюдів. Два, а то й три. Радує живописна строкатість районів. На Рахівщині — одне, а на Міжгірщині, Тячівщині — вже зовсім інше. Люблю зображати сакральні споруди. І хатки старі. З них робиться щось характерне тільки для Закарпаття.
—Ваші полотна знаходяться в приватних колекціях та галереях багатьох країн світу. Де? Конкретизуйте…
—Польщі, Угорщині, словацьких Кошицях, Сполучених Штатах, Франції, Німеччині, Іспанії, Словенії, Сербії. В одну з галерей Будапешта постійно беруть мої мініатюри. Багато робіт розійшлося по країнах світу, але більшість усе ж в Україні. Цікавилися нещодавно моїми роботами з Сєверодонецька Луганської області. Попри це, зауважу, що художники все жили бідно. Інакше би не працювали. Звик не дивитися на фінансове в реалізації. Головне показати себе глядачам, а купили чи не купили — то вже другорядне. Є ж смуги в житті світлі, а є — темні. Деколи місяцями нічого не продається. До цього треба бути готовим. «Розкручені» теж мають подібні проблеми.
—Яке почуття домінантне в творчості? Любов, вірність, сміливість чи…?
—Найперше чесність у ставленні до роботи. Малювати так, щоб показати душу свою і зображеного. Пропустиш через єство, покажеш себе по-справжньому. В пейзажі треба зрозуміти не географію місцини, а й знайти якісь відчуття для себе й глядача. Це можливо. Адже закарпатська природа просто дивовижна. Вона для крайового художника — рай: хоч зранку, хоч увечері, в дощ і за сонячних розливів. Лишається лише одне — потрібну фарбу на своє місце покласти. І вловити мить. Дуже багато треба працювати, щоб піймати її. Пейзаж, міський пейзаж, натюрморт не зробляться без тривалих попередніх напрацювань.
—Якби почати життя спочатку — то які б корективи внесли в нього?
—Думаю, що ішов би таким же шляхом. Більше уваги віддав би анатомії. Недоробки в цьому плані було моєю помилко. Як і те, що мало часу віддавав портрету.
—Як ставиться до творчості ваша родина?
—Позитивно. Хоч все життя працюю поряд із своїми — міг би і набриднути. Дружина Корнелія знає, як важко даються результати. Буде невзабарі майстерня в Кам’яниці. Бо зараз тулюся в одній кімнаті нашої трикімнатної в блоковому будинку. Кепсько, що тут важко роздивитися роботи здалеку — просто нема куди відступити…
—Маєте, певно, і додаткові захоплення?
—Люблю землю. Це від батька. Маю сад, грядки. Адже Великі Ком’яти все було центром садівництва і городництва. Виноград у мене й тут, на третьому поверсі, буяє на всю довжину балкона. Він робить затишну тінь, дає відчуття перебування в сільському побуті.
—Плани, мрії?
—Працювати, працювати і працювати. І вік не має значення. Слід бути послідовним оптимістом. Вірю в Україну, її світле майбуття. Наш народ не заслуговує такого життя. Працюй, людино, щодня і буде тобі нова Україна. В кожного своя!. В мене — художницька, в іншого — землеробська. А в синтезі всіх працелюбів — строката і тим прекрасна держава. Цьому і релігія вчить. Слід вірити в Добро. І Бог тобі допоможе в усьому. Все ж від Нього. Бог завжди направить людину на правильний шлях. Тільки ніяких несправедливостей не потрібно дозволяти собі.
Розмовляв Василь ЗУБАЧ.