На Закарпатті є мальовниче село з дивовижною назвою — Вертеп!

Із давніх часів пов’язується воно зі святом народження Ісуса. Власне, про існування цього затишного села на Хустщині мало хто знає навіть в області, а не те що за межами краю. Хоч офіційно воно розташоване в Хустському районі, проте географічно — на межі трьох: Виноградівського, Хустського та Іршавського.

Вертеп має досить давню та цікаву історію. Перша писемна згадка про нього датована 1350-385 роками. Існує принаймні кілька версій щодо походження назви села. Одну з них розповів Павло Джуга, голова Рокосова, до адміністративної території якого належить згадуваний населений пункт:
— Це тому що воно відірване від решти сіл і перебуває у такій затишній і мальовничій місцині, що нагадує колиску…
Деякі краєзнавці стверджують, що Вертеп заснували грабіжники, які промишляли на цих шляхах. Теж схоже на правду, бо за великим тлумачним словником української мови вертеп — сховище або місце криївки розбійників. Утім, селянам ця версія не подобається, бо ніколи тут не було розбишацьких традицій. Скільки себе пам’ятають, трудились у поті чола, добуваючи хліб насущний. Дуже пишаються селом і своїм непростим, можна сказати, біблійним, походженням. «Ми всі народжені у Вертепі», — кажуть. За радянських часів, 1946 року, село було перейменоване на Романівку. Чому? Бо тут мешкає понад півтора десятка родин на прізвище Роман. Але нова назва не прижилася, тож на початку 1961-го селу повернули стару.
Назва позначилася на ментальності місцевих жителів — усі дуже набожні, сповідують православ’я. Немає жодних неділі чи релігійного свята, аби не відвідали Божий храм. А ще люди тут шанують народні звичаї і традиції.
Вертеп має три вулиці, на яких стоять великі будинки, зведені у закарпатському стилі. Всього 163 обійстя. Є початкова школа, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, клуб, а головне — все в одному приміщенні.
За останнім переписом, у селі мешкає 465 жителів, третина з них — діти та юнь до вісімнадцяти років. Останні п’ять-сім літ народжуваність зростає. Значною мірою цьому сприяли соціальні виплати молодим сім’ям, запроваджені 2005 року. Цікаво, що народжуються переважно дівчата, яких здебільшого називають Марійками. Проте, на жаль, дотепер немає жодного Йосипа. Жартують, що через це навіть овець у господарках не тримають. А ще в селі чимало довгожителів. Місцеві запевняють, що це завдяки чистому повітрю та натуральному домашньому харчуванню.
В селі дуже скрутно з роботою. Раніше, коли працювали промислові підприємства в райцентрі, була колгоспна бригада, то люди мали чим зайнятися, заробляли хоч якусь копійку. Жінки нині працюють переважно у початковій школі, дитсадку, фельдшерсько-акушерському пункті, а чоловіки подалися на заробітки до Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини та Росії. А ті, хто вдома, налагодили бізнес — роблять березові віники.
Селяни скаржаться, що левова частка доходів від їхньої праці потрапляє до рук перекупників, які забирають товар оптом, а продають у кілька разів дорожче. Кустарі нині правлять за один виріб 10-15 гривень, а за день старанний господар може нав’язати близько 100 віників. Щоправда, є свої нюанси, бо не всі віники однакові за ціною і якістю. За «оцифровані», тобто з різними «прибамбасами» правлять дорожче. Їх навіть везуть до Угорщини, де продають за тверду валюту. Але є селяни, що не люблять цього ремесла. То заробляють іншим — збирають гриби, ягоди, які затим реалізовують на ринках області або здають заготівельникам.
Проте основу добробуту селян становлять городи. «Живемо завдяки землеробству», — зізнається колишній колгоспний бригадир Василь Роман.
Євген МЕНЬОР, "СВ"