ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Підсумки політичного 2015 року на Закарпатті

    27 жовтня 2020 вівторок
    2015-ий був для Закарпаття роком непростих випробувань

    Ми ці випробування витримали і стали сильнішими. У цьому сенс цього року, в якому негативу було більше, ніж позитиву. І все ж таки через це усе треба було пройти. Багато цьогорічних негативів зумовлювалися тим, що накопичилися проблеми, які не вирішувалися упродовж уже чверті століття. Те, що слід було зробити ще 1991 року, робилося тільки зараз. Але краще пізно, ніж ніколи.

    Це якщо казати у цілому. Коли ж конкретизувати, то бідні стали ще біднішими, багаті теж навряд чи сильно збагатилися. Якщо для України в цілому останні два роки минули під знаком декомунізації, то для Закарпаття це вже давно не було актуальним. Натомість ми стали піонерами у тому, до чого Україна поки і не підступається – у спробах відійти від олігархічної або патерналістсь-кої моделі розбудови суспільства, особливо його політикуму.
    Саме в цьому і полягає головний підсумок року – закарпатське суспільство починає відходити від тієї патерналістської моделі, яка домінувала тут не один рік і не два. Це коли є один центр влади, на якому усе замикається, а він по-батьківськи дбає про кожного громадянина, не забуваючи при цьому і про себе. У принципі це була ще радянська модель, за якою ми жили упродовж багатьох десятиліть. Про її плюси і мінуси старші покоління прекрасно знають. Молодше покоління нині має переважно негативну інформацію про радянську минувшину. Хоча тоді існували сильні соціальні гарантії, вмерти з голоду чи від браку медичного обслуговування було абсолютно неможливо. Усі мали свій законний мінімум благ, який зовсім не стимулював до якогось розвитку. Можна було роками валяти дурня, але більш-менш зводити кінці з кінцями. Хто хотів більшого, мусив крутитися, але аж надто суттєво покращити свій добробут порівняно з неробами було дуже і дуже важко. Тож навіщо морочитися? Більшість людей і не смикалися, а тихо перебивалися на сотню-другу рублів місячної платні та користувалися різними не надто якісними, зате безкоштовними послугами – освітніми, медичними, культурними. Держава по-батьківськи опікувалася кожним, тримаючи усіх приблизно на одному рівні злиднів, аби нікому не було образливо.
    Навіть після 1991 року ця модель у нас збереглася, хоча і дещо модернізувалася. Місце економічно збанкрутілої держави тепер посіли різні фінансово-бізнесові групи або олігархи. Вони спершу приватизували матеріальні цінності, а відтак і захопили владу, після чого мусили забезпечувати мільйонам українців певний рівень життя. Для когось він виявився вищим за радянський, бо ж ринкова економіка дозволяє піднятися над середнім рівнем злиденності. Для когось нинішній рівень життя більш проблемний, ніж раніше, бо усього того, до чого раніше звикли як до безкоштовного, тепер практично немає. Але найголовніше, що середнього класу у нас не сформувалося. Більшість населення лишається точнісінько так само залежними, як і колись. Тільки тоді це була залежність від держави, нині – від конкретних олігархів. Це теж шлях у нікуди. Найбільш трагічно це засвідчив Донбас. Цілковита залежність його мешканців від Рената Ахметова і десятків трохи дрібніших фігур призвела до накопичення різноманітних соціальних, економічних, культурних, екологічних проблем, які не вирішувалися десятиліттями і врешті-решт призвели до нинішнього вибуху.
    На Закарпатті олігархія ніколи не була такою потужною, як на Сході, бо там вона ґрунтувалася на великій індустрії, у нас – на транскордонному бізнесі. Масштаби зовсім інші, хоча принцип той самий. Врешті-решт і у нашій області мала сформуватися бізнесова піраміда, замкнута на єдиного лідера. Ним у силу збігу цілого ряду обставин став Віктор Балога. Концентрація бізнесових ресурсів потягла за собою і концентрацію влади в одних руках. Мукачівській команді вдавалося зберігати свої позиції за чотирьох президентів України. Не все було безхмарно, інколи доводилося переходити в опозицію, але навіть у такому статусі команда зберігала максимум важелів впливу на ситуацію в області. Прихід до влади Порошенка теж не обіцяв нічого несподіваного, при ньому команда тільки зміцнила свої повноваження, саме вона забезпечила максимальний відсоток П.Порошенкові на Закарпатті під час президентських виборів, а потім і його партії вже на парламентських виборах. Її представник навіть якийсь час був міністром оборони – не надто успішним, правда, а все ж.
    І раптом цього літа президентська милість змінилася на гнів. Хоча раптово це було, мабуть, тільки для сторонніх спостерігачів. Ясно, що два ведмеді не можуть ужитися в одному барлогові. Навіть якщо це ведмеді різних масштабів, барліг все одно один. Те, що Президент змушений буде щось чинити з олігархами, було зрозуміло від самого початку. Це намагався робити свого часу навіть Янукович, тепер же цього вимагає від нас Захід. Правда, у 2014 році чіпати олігархів виявилося не з руки. Навпаки, влада мусила піти з ними на певні компроміси, аби спільно протистояти агресії східного сусіда. Але з початком затяжного процесу мирного врегулювання східного конфлікту олігархічне питання знову вийшло на перший план.
    Починати із найбільших мільярдерів Петро Порошенко не став – сили ще не ті. Тому влітку почався експеримент з деолігархізації однієї з найслабших регіональних економік України – закарпатської. Почалося все зі скандалу зі стріляниною – багато в чому зрежисованого та інсценізованого. Пара наших хлопців стали жертвою цієї багатоходівки, де були задіяні всі – і пропрезидентські сили, і антипрезидентські, і нейтральні. Усі пружини подій 11 липня стануть відомими хіба через багато-багато років. Але повністю замовчати їх взагалі навряд чи вдасться.
    Скандал було використано для масштабного наступу на команду Балог по усьому фронтові. Новому губернатору Геннадію Москалю довелося діяти у дуже складних умовах. Були з його боку дуже невдалі висловлювання, які образили усіх закарпатців, але було і багато підспудної роботи, котра почала давати результати тільки через кілька місяців.
    Доти якраз наспіли місцеві вибори, котрі і стали кульмінацією у тривалій боротьбі. Формально боротьба велася між двома важковаговиками – Москалем і Балогою. Реально же у цей вир було втягнуто всіх політичних гравців Закарпаття без винятку, починаючи від старих партій і до наймолодших активістів. Губернатор не мав особливих шансів на перемогу без союзу з людьми, які свого часу входили до Партії регіонів, складали кістяк місцевої парторганізації. Це була найпотужніша альтернатива мукачівській команді в нашій області. Тому так звана «ширка» мала відбутися – бодай із суто математичних причин.
    У цьому була своя жорстка логіка. Адже опозиційна на всеукраїнському рівні і владна на Закарпатті партія «Відродження» складається тут із людей, які починали свою політичну діяльність ще на самому початку цього століття або й наприкінці минулого. Тоді головною проблемою для закарпатців було протистояти всевладдю Віктора Медведчука, який буквально поїдав область без солі і цибулі. Частина нашого політикуму ( та сама мукачівська команда) спершу трохи прогнулася під володаря області, а потім почала формувати власну потужну структуру, котра врешті-решт посіла його місце. Інша частина активних діячів зробила ставку на Партію регіонів і пішла під її дах. У результаті діяльності цих двох груп всевладдя одного олігарха в області було призупинене. Далі цілком природно, що шляхи обох угруповань розійшлися, але (до їх честі) аж надто грубих зіткнень між ними на Закарпатті не було. Тепер же на їхньому потенційному протистоянні зіграла команда Москаля (не виключено, втім, що режисерами були безпосередньо люди Порошенка з Києва) і перевели їхнє зіткнення із можливого у реальне.
    І все-таки під час Революції гідності люди з найближчого оточення Геннадія Москаля (передусім члени «Солідарності») і члени «Відродження» часто були по різні боки барикади. Тому такий поворот подій обурив багатьох потенційних союзників нового губернатора, але стати якоюсь третьою силою вони так і не змогли. Хоча саме статус третьої сили завжди був максимально привабливим для закарпатців. Ця ніша наразі у нас не заповнена, тому з нею можуть бути пов’язані різні несподіванки наступного року.
    Нещодавні вибори на Закарпатті мали багато підводних течій – якраз через вимушений союз губернатора із «Відродженням». Правда, це не було якимсь саме закарпатським ноу-хау: пропрезидентські сили блокувалися з цим крилом екс-регіоналів по всій Україні.
    Після виборів губернаторові довелося піти на зближення ще з однією силою – берегівським, угорським політикумом. Оце вже справді закарпатська специфіка. Угорська партія КМКС наразі вдало розіграла свою золоту акцію, але навряд чи нею вдасться користуватися аж надто довго. Натомість на користь цієї партії гратиме поглиб-лення євроінтеграції України, адже КМКС є природним містком між закарпатським і будапештським політикумами.
    На Закарпатті цей союз дозволив вирішити головне тактичне завдання – посунути від влади команду Віктора Балоги. «Єдиний Центр» суттєво зменшив свою впливовість (фактично контролює Мукачево і Мукачівщину з Іршавщиною) і мусив заявити про власну опозиційність. Як сказав багато років тому сам Порошенко, в опозицію не йдуть, у ній опиняються. Владній партії цементуватися легше, перебувати у ній вигідніше. Опозиціонерам значно тяжче зберігати єдність, тому тепер ця партія по-справжньому перевірятиметься на міцність.
    Водночас і «Солідарність» не стала поки повнокровною партією влади. Її політичне обличчя так і лишається невизначеним. Якщо судити з депутатів, котрі склали відповідні фракції у різних наших радах, то це максимально різношерста публіка. Серед них багато людей, які свого часу починали діяльність у командах Балоги або Ледиди. Є і новіші кадри із дрібніших угруповань. Практично немає активістів нещодавньої революції, але ніхто і не чекав, що їх допустять до реальної влади чи бодай до депутатського корпусу. Усередині закарпатської парторганізації чітко видно групи Г.Москаля, В.Пацкана і В.Лунченка, не кажучи вже про кілька дрібніших районних групок. Саме ці внутрішні протистояння призвели до суттєвого недобору голосів на останніх виборах. Не виключено, що подібні тертя створюватимуть партії проблеми і надалі.
    Натомість головне стратегічне завдання (покращення всіх соціально-економічних показників в області) так і лишається відкритим. Також союз із «Відродженням» зменшив кількість необережних висловлювань з уст губернатора. Головне ж, у нього значно розширилася політична база, на яку він може опиратися. Тому викликані нещодавніми виборами сварки дуже швидко і якось самі по собі уляглися. Друга сесія новообраної обласної ради, що почалася цього тижня, продемонструвала максимальну діловитість та ефективність. На Закарпатті всі уміють домовлятися з усіма. Піднято навіть питання про відновлення вільної економічної зони, котра добре себе зарекомендувала ще за першого губернаторства Геннадія Москаля.
    Намічене загальне переформатування пов’язане у кінцевому підсумку зі зміною економічної ситуації в області, перенаправленням фінансових потоків. Якщо гроші взагалі люблять тишу, то гроші від транскордонних операцій – ідеальну тишу. Такої тиші на Закарпатті немає вже півроку. Тому приплив грошей сюди скорочується. Усе нагадує дитячу гру в останній стілець: коли діти кружляють навколо стільців, котрих на один менше, ніж гравців, і з закінченням музики кожний намагається швидше сісти. Хтось вилітає, потім забирають ще один стілець, і все повторюється знову. Так зараз і з закарпатськими елітами. Від них забрали якісь можливості для транскордонного бізнесу (не всі, звичайно, а тільки якісь – найпростіші), тому хтось мав обов’язково вилетіти. Нове кружляння навколо поріділих стільців почнеться після 1 січня, коли вступить у дію режим вільної торгівлі з Європою. Далі буде ще щось, і поступово лишиться один-єдиний стілець – легальний бізнес за європейським взірцем. Зрозуміло, що цей стілець зможе посісти партія влади, але якою вона буде тоді (через рік-другий) на Закарпатті, поки не знає ніхто.
    Очевидно, це вже не буде настільки патерналістське суспільство з єдиним реальним політичним гравцем, яким було Закарпаття ще рік-два тому. Політичний ландшафт ускладнюється. Звісно, нам ще дуже далеко до стандартів цивілізованої Європи, але рух відбувається саме у цьому напрямку. Здавалося б, він мав привести до формування середнього класу, тобто дрібного і середнього бізнесу, а також кваліфікованої і високооплачуваної інтелігенції. Тільки наявність такого класу зробить наші реформи незворотними
    Наступний рік обіцяє бути значно стабільнішим за нинішній. Існує, звичайно, загроза, що замість однієї олігархічної піраміди на Закарпатті спробує утвердитися інша – з іншими людьми, але з тими самими правилами гри. Проте існує і чимало запобіжників від такого скочування ситуації у старе русло. Не для того більшість політичних гравців краю скидали одного олігарха, щоб посадити натомість іншого. Вперше виникла можливість спробувати принципово інший шлях розвитку. Є шанс, що більшість все-таки спробує бодай зробити кілька кроків назустріч європейській моделі – з реальними партіями, з єдиною (а не подвійною бухгалтерією), реальною конкуренцією, а не «договорняками». Наші найближчі сусіди саме за такий шлях для Закарпаття. Тож не будемо їх розчаровувати.
    Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Похожие новости