ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Ужгородець Віктор Мигович творить ...під пісні Закарпатського хору

    19 лютого 2019 вівторок
    Картинка користувача Reader.
    Оригінал із вулиці Ерделі

    Ужгородський митець Віктор Мигович творить під музику Вівальді, Генделя, Баха і пісні Закарпатського хору, а в майстерню їздить на… 40-річному «Москвичі».

    Чи не знаково, що молодий митець Віктор Мигович живе в Ужгороді на вулиці Ерделі – на відстані руки від колишнього обійстя Адальберта й Магдалини, а майстерню має на вулиці Айвазовського; що його обійстя дивиться на кладовище Калварія, причому на могили Глюка, Бокшая, Семана, Коцки, Гарапка і того ж Ерделі?!

    Якщо це спостереження дещо натягнуте, а точніше – зроблене авансом, то й нехай: я не злукавив, бо вірю в творчий потенціал і талант цього доброго чоловіка. Талант багатогранний, яскравий. Доказ?

    Колись Віктор Мигович тримав в Ужгороді й власну мистецьку галерею «Дар», де продавалися керамічні, дерев’яні, скляні вироби, сувеніри народних умільців, картини (на жаль, навіть після відчайдушних спроб благородна справа задихнулася: причини – на долоні); працював оператором на крайовому телебаченні й начальником охорони в супермаркеті. Ясна річ, роботу завжди доводилося поєднувати зі своїм покликанням – бути художником.


    «Дуже люблю квіти, зелень, хочу, аби всюди мене оточувала краса»


    Але одного сонячного дня (я впевнений, що то був саме сонячний день) Віктор Мигович вирішив зосередитися лише на мистецтві. Зрештою, нічого дивного: дався взнаки міцний духовний фундамент – ріс у творчій сім’ї. Коли батько Іван Мигович – просто майстер пензля (нині живе у Львові), то мати Анна – це тендітна, неповторна зірка в нашому мистецтві. Її керамічні шедеври, милі писанки, натюрморти, а насамперед декоративні диньки (єдина одержима продовжувачка справи Федора Манайла!), базовані на фольклорних традиціях, ще недавно демонструвалися на різних виставках, глибоко їх урізноманітнюючи. Якихось дев’ять років тому, 1 листопада 2000 року (залишалося два місяці до початку нового тисячоліття, що всіма так чекалося!), Бог вирішив кинути жорстокий жереб. Мама та сестра Віктора Олена, їдучи на могили пом’янути своїх рідних, загинули в автокатастрофі. Ужгород був уражений трагічною звісткою. А рівно через тиждень пограбували будинок Магдалини Ерделі: тоді злодії вночі поцупили чотири полотна. Через певний збіг обставин я також потрапив у поле зору міліції, яка вдавала, що їй до снаги впіймати покидьків. Та річ не в тому: ніколи не забуду, що дві години допитував мене слідчий (причому розумний, приємний і дотепний)... Віктор Мигович. Я спочатку, грішним ділом, подумав, ніби це злий жарт міліціонера...

    Звісно, трагедія з рідними на роки вибила з душевної колії, скоригувала життєвий шлях, надламала художника, пригасила творчі амбіції. Вибила, але тимчасово, скоригувала, але не змінила, надломила, але не зламала, пригасила, але не загасила. Сильну особу життєві випробування лише загартовують.

    Та по гіркому відступу. Обійстя Віктора Миговича – розкішне. Розкішне зворушливим старомодним і водночас архітектурно привабливим будинком, дерев’яним тином, давніми залізними воротами, високим гоноровим гіллястим горіхом, червоними і жовтими трояндами (поодинокі цвітуть і двічі на рік), ірисами, двома великими кущами самшиту, акуратно обрізаними у формі кулі й куба, хвойними насадженнями, невеличким виноградником. «Я дуже люблю квіти, зелень (зелений колір нерідко домінує й на полотнах), хочу, аби всюди мене оточувала краса. Особливо тягнуся малювати лілії, півонії. Щоразу бачу їх по-новому й щоразу вони виходять по-різному. Цікаво, що часто настрій квітів відбивається на моєму, а не навпаки», – резюмує несподівано.

    Бути оригіналом від п’ят до голови, не ганятися за розкішшю, вміти жити, перепрошую, без понтів – це також мистецтво. Як і утримувати в робочому стані «Москвич»... 1969 року випуску. Я давно не діставав пристойної порції адреналіну від споглядання автомобіля, точніше тачки допотопної. «Унікальний раритет! А дивись, де передача – на кермі! За радянський часів – ноу-гау найвищого рівня, мрія мрій. Цей «Москвич» ішов лише на експорт. Очевидно, через якийсь брак опинився на внутрішньому ринку. Переконаний, нині не те що в Ужгороді такого нема – в Україні хіба що в колекціонерів. До речі, у мій ще 2004-го стукнувся «Фольксваґен» – і нічого, відремонтувавши, далі їжджу», – Віктор Мигович заводить свого улюбленця, не повірите, з першого разу. У салоні – радянський запах бензину. Наш маршрут – майстерня митця.


    Його перша любов – живопис, друга – кераміка, третя – колекціонування антикваріату


    П’ю запашну каву уже в затишній кімнатці художника, яку він сам ідеально впорядкував, в якій створив собі чудові умови для роботи. З усіх боків мене огортають його олійні, пастельні, акварельні картини – натюрморти, портрети, графіка, модерні абстракції, до речі, усіляких розмірів, своєрідних кольорових рішень, вібрацій. Зі стін на мене дивляться фотографії Адальберта Ерделі, Федора Манайла, Йосипа Бокшая, інших наших корифеїв. «Це родинний будинок. Тут я прекрасно почуваюся, тут маю бажання творити. Звик я працювати під музику Вівальді, Генделя, Баха, Ґріґа. Надихають на роботу й народні пісні у виконанні Закарпатського хору, – дивуюся мозаїці захоплень і зацікавлень Віктора Миговича, цитуючи йому вірш французького поета Поля Верлена «Музики, музики передусім!» – Спочатку вмикаю голосно, медитую, зосереджуюсь, а відчувши, що зарядився музикою, стишую звук до мінімуму й стаю за мольберт. Інколи просто розмова з доброю людиною примушує взяти пензля. Або щось побачу – як дерево зацвіло, як сонце виглянуло з-за хмар. Усяке буває: то на одному подиху робота з’явиться, то два-три дні її народжую, а то й місяць, навіть рік і два. Приміром, маю одну пронизану сумом картину (баба на возі, а онук позаду його штовхає), яка вже років сім стоїть незавершеною. І не знаю, чи колись завершу».

    Мистецький простір Віктора Миговича – неординарний, соковитий, густий. Він шукає себе і в колек­ціонуванні антикваріату, реставрації старовинних меблів, щоправда, прикметно те, що наразі насамперед реалізує себе в живописі, натомість у другій ніші душі бурлить і потяг до кераміки. Тим більше ще від матері залишилися добротна керамічна піч і достатньо потрібних матеріалів. «Зазираючи в її отвір, люблю спостерігати, з якою силою тепла огортаються кольором вулканічної лави мої творіння, доходячи кінцевого етапу. Процес випалення – це неповторні емоції, настрій, почуття! Уяви лише температуру глини в стадії 750–850 градусів! Колись запросто міг просидіти коло печі й до ранку, – зауважує митець, виймаючи зі шафи одне зі своїх милих дітищ під назвою «Музична феєрія». – Натомість коли пишу натюрморт або пейзаж, мене полонить процес пошуку кольору, форми, ідеї, душа так само переповнена радістю, що можу поділитися своїм баченням світу з людьми; коли ж працюю у модерні, то мені здається, що стою за штурвалом корабля, назва якого «Експресивний експеримент» і котрий пливе у бурхливому морі енергії, фантазії. У кожній моїй роботі, гіршій чи ліпшій, є таємниця, розгадати яку дано лише істинним шанувальникам мистецтва».

    Наступного дня ми з Віктором Миговичем навідали 97-річного Ернеста Контратовича, котрий лежить у лікарні на Льва Толстого. Колись художник керувався принципом «жодного дня без пензля», тому й став метром. «Я б і нині малював – лише не хочу ганьбитися», – здивував, між іншим, Ернест Рудольфович. Віктору Миговичу дуже імпонує цей принцип одержимості в роботі, «це вимога й мого єства». Відтак художник упевнено виборює собі місце під мистецьким сонцем. Тяжка праця над собою, постійне самовдосконалення, самозаглиблення, прагнення бути новатором, не зраджуючи традицій крайової школи живопису, завтра обов’язково дасть щедрі плоди.


    Він – працює (біодовідка)


    Віктор Мигович народився 1978 року в Ужгороді.Живописець, графік, керамік. Працює в жанрах натюрморту, пейзажу, портрета, фігуральної композиції і модерну. Вихованець студії образотворчого мистецтва заслуженого вчителя України Золтана Баконія. У 1987–1992 роках навчався в Ужгородській школі мистецтв у класі Василя Вовчка. 1992 року став переможцем міжнародного конкурсу фітодизайну «Землі таврійської краса» у Сімферополі. 1993–1997 роки – навчання в Ужгородському коледжі мистецтв ім. А. Ерделі на відділенні художньої кераміки. Його світогляд формували, зокрема, й Павло Балла, і Антон Ковач. 1999 рік – співорганізатор, завідувач першої галереї мистецтв закарпатського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Активний учасник мистецького життя Срібного краю, творчих звітів у Києві. Переможець міжнародного конкурсу «Експресія» (Греція). Постійний учасник міських, обласних і всеукраїнських виставок. З 2000 року – учасник виставок молодіжного відділення Національної спілки художників України. Часто малює на триніжці Адальберта Ерделі, яку колись йому подарувала вдова генія Магдалина. Захоплений творчістю Гаврила Глюка, Ігоря Грабаря, Тетяни Яблонської, Тетяни Голомбієвської. Напрошується висновок, що потяг до мистецтва – це стиль його життя. Персональні виставки: три в Ужгороді й одна в Києві. Одружений, виховує сина.


    Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ, "Старий Замок "Паланок"

    Рейтинг: 

    Пунктів: 1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Загрузка...