Ужгородка Анна Кан на своїй виставці розповіла про життя, вернісажі та українське гончарство

Хоч у колишній більярдній, хоч у галереї — а нести мистецтво на суд глядачів треба. Така позиція в майстра Анни Кан, уродженки Ужгорода, мешканки Запоріжжя, яку можна зустріти в усіх куточках нашої держави.

З її дзвінкими виробами із глини в композиціях із мішковиною, сухоцвітами, колоссям, сіном, осокою, які навіюють одразу спогади дитинства.

Світ не тісний. Просто він має мільярди доріг, шляхів, на яких колись неодмінно перетинаються стежки. Щойно приїхавши до невеличкого міста Приморська Запорізької області з наміром добряче накупатися в найчистішому куточку Азовського моря, ми надибали кілька оголошень про виставку Анни Кан. І пішли шукати, де ж воно, оте море рукотворної глини. З’ясувалося, директор санаторію «Приморський» Мирон Хода віддав пані Анні під її виставку павільйон, що правив колись за більярдну. Він сам є ініціатором фестивалю «Ми українські», який уже кілька років відбувається тут, у Приморську, і дуже високо цінує творчість земляків, докладає зусиль, щоби розвивалися народні ремесла та творчість.

Знайомство з майстринею принесло ще одну новину: в нашому рідному Кам’янці-Подільському вона теж щойно відкрила вернісаж у картинній галереї! Пані Анна доставила із кількома пересадками (ще й у руках!) на суд подолян зі свого козацького краю понад 20 ящиків виробів різних років.

Життя занесло мисткиню із заходу України на схід. Зачарована козацькою Хортицею, дніпровськими просторами, тут осіла назавжди. Жила на вулиці Чапаєва, знайомі кликали її Анкою-кулеметницею, переїхала на Ударну — почали звати ударницею. Працювала в Запоріжжі на дитячій залізниці, в школах вела гуртки, навчала дітей ліпити з глини. Запоріжці почали впізнавати в транспорті жінку, яка на власному горбі з протилежної окраїни тягнула міх сировини, що її власноруч і накопала. Найголовнішою місією своєю Анна Кан вважає творення мостів між заходом та сходом України, це не дало б бездарним політикам шматувати Україну на частини. Аннина енергія особливо яскраво зануртувала, коли в зросійщений край ішли походи Народного руху, що добивався суверенної держави. Сина віддала вчитися в кобзарську школу в Стрітівку, хоч як важко було відпускати одинака-мізинчика далеко від дому.

У п’ятницю майстриня заспішила: треба в Запоріжжя, а тут із квитками проблема. Урешті найняла таксі та й поїхала... на роботу. Бо в суботу та неділю вона працює на екскурсійному пароплаві «Монблан», який належить фірмі «Фортуна-Тур» і катає туристів навколо Хортиці. Анна дуже дорожить своєю працею та колективом однодумців, а ще — можливістю продемонструвати екскурсантам із Києва та Москви, Єкатеринбурга та Іркутська, Полтави та Керчі, яке прекрасне українське гончарство. А ще вона тут же на пароплаві всіх одягає у вінки та козацькі шапки, закликаючи ввійти в образ із давнини. Гості, буває, так проникаються, що в тих уборах і додому повертаються. Дітям припадають до смаку її ляльки в українських строях.

Сам Бог ліпив із глини. Тож людині цей матеріал боготворити треба. Моя б воля — кожному гончару давала б звання заслуженого. Бо не так їх багато лишилося. Анна давно має право на таке звання, сподіваємося, до свого ювілею (як водиться) отримає. Богу було значно легше: виліпив — і виріб ожив, сам полетів-пішов. Божественна робота для невеличкої жінки все життя діставалася ціною неабияких зусиль.

— Виставку з Кам’янця вже і не везла б додому: несила. Були пропозиції чимало робіт купити. Я готова віддати всю колекцію художньому салону чи музею. Але хотілося б, щоби її побачило більше подолян. Тільки сто гривень за день експозиції, які з мене просили в одному з музеїв, заплатити не зможу — грошей таких не маю.

На щастя, знайшлися помічники в майстрині. Допомогла директор музею-заповідника в Кам’янці Людмила Станіславська, і глиняний вернісаж вже їде до Хмельницького, а затим у Старокостянтинів.

А сама Анна Кан перейнялася долею колись знаменитого Полонського фарфорового заводу, і знов примчала на Хмельниччину. Раніше працювала розробником продукції на такому ж підприємстві, мала сім учнів, її вироби йшли на потік, активно продавалися. Вона готова й нині попрацювати творчо, щоб українці купували оригінальний вітчизняний фарфор, а не китайські штамповки.
Голос України