ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

В Ужгороді продовжується конкурс на кращу казку: оповідання "Гроза"

    28 березня 2024 четвер
    65 переглядів
    В Ужгороді продовжується конкурс на кращу казку: "Гроза"

    Ще вдосвіта малий Сашко вийшов з татом надвір. На той час небо вже посвітлішало, на сході зайнялася рожева довга смуга, яка тяглася без кінця та краю поміж зорями, котрі мерехтіли на проясненому небі.

    Дивлячись на них, думалося, що це сам Ангел Гавриїл по черзі гасить їх одну за одною на цілісінький білий день. Легенький, теплий вітерець, граючись, перебирав на головах русяве густе волосся батька та сина. Він разом з ними дивився на вранішні зникаючі зорі та шептав їм обом тихенько-тихенько:
    – А сьогодні буде гроза. Ви чуєте мене?
    – Буде дощ.
    Семен Юрійович і Сашко уважно прислухалися до вітру та до
    шелесту зеленого листя на молодій, великій груші, яка росла в їхньому
    дворі. Дерево також відчувало наближення дощу. Пишна його крона чекала на небесний живильний напій, щоб досхочу вгамувати свою спрагу. Довкола гріли око рання свіжість й строкатів рясними барвами літній ранок.
    Ще трохи постоявши на подвір’ї з сином та насолодившись срібною красою
    матінки-природи, батько зайшов до хати, щоб якомога швидше зібратись на
    роботу. Сьогодні він поїде у поле з головою селищної ради Михайлом
    Антиповичем та агрономом Василем Дудинцем. Вони мають подивитися, як
    дозріває пшениця та овес. Урожай цього року щедротний та багатий: зерна буде
    зібрано більше, ніж за минулі роки.
    Малий Сашко ще деякий час залишався на подвір’ї сам. Він стояв мовчки,
    широко відкривши свої карі очі. Дитина боялася навіть кліпнути, щоб не
    пропустити схід сонця. А воно, наче велике кругле яблуко, не поспішаючи,
    вставало у синьому розсолі безкрайнього широкого неба.
    Через декілька хвилин прийшов новий день і золоте світило почали закривати барилкуваті дощові хмари. Їх ставало все більше і більше. Це вітер зганяв небесних сестер до купи, тому що на дощ виглядали ліси, сади, городи, гаї, пташки та люди.
    Із-за вершин високих, вельможних гір почав долітати погрозливий голос батька-грому. Розгнівана блискавка нишпорила поміж тучами, показуючи свою вроду та силу всім навкруги. Вона стукотала разом з вітром у свої казкові барабани та гукала:
    «Я вже тут, я вже тут. Ось, я прибула і дуже розлючена, тому що посварилася із батьком-громом. Це саме за його наказом я змушена була прийти зараз сюди. Але я спочатку хотіла погуляти в полі з вітром та назбирати білих ромашок, щоб сплести собі красивий віночок. Завтра велике свято — Івана Купала, а віночка у мене ще немає. І коли це я встигну його сплести? Коли, якщо маю ще стільки справ у синьому небосхилі ?..».
    На землю впали перші важкі краплі дощу. Усе кругом загуло, загуркотіло. Сонце заховалось за густі чорні хмари. Небо притемнилося і примружило свої круглі волошкові очі. Гроза загосподарювала довкола та полила воду з хмар, як з бадді, на землю. Від такої роботи «розсерджена пані гроза» діставала порядну насолоду. Вона жваво нишпорила скрізь і лунко сміялася при цьому.
    Купчастий дощ та сильна буря почали стишуватися десь години через дві. Потішні хмари порозбігалися, а сонце гранатовим золотом виразно заблищало на вже чистому втішному небі. День після бурі гордовито осів на землю. Пташки, що сиділи на кучерявій груші, своїм дзвінким, кришталевим співом вітали його.
    Сашко, добре поснідавши та чудово прибравши у своїй кімнаті, вийшов у двір, щоб привітати сьогоднішній теплий літній день. Ідучи двором, хлопчик помітив, що у клумбі, поміж квітами, порхають і легенько щебечуть, «розмовляючи» між собою, якісь пташата. Підійшовши ближче, він побачив дві маленькі ластівки, які вимоклі трусилися від страху. Хлопчик обачно спіймав пташенят і поніс їх вказати матусі, яка у той час прибирала у дворі пошкоджені гілки дерев та зірване вітровієм листя.
    — Мамо, мамо! Дивись кого я знайшов,— звернувся Сашко до заклопотаної матері.
    Ненька уважно поглянула на сина та запитала:
    — І кого ж це ти знайшов, дитинко?
    — Дві ластівки, пташки Божі, які ще не вміють добре літати,— продовжував найменший господар родини.
    Побачивши двох пташенят у руках дитяти, мама припинила роботу та сказала:
    — Ходімо, любий, до хати, бо наших пернатих треба якомога швидше нагодувати і висушити. У мене є велика коробка з під чобіт, де ми їх насамперед покладемо, а ввечері прийде батько, знесе з горища клітку, у якій жив колись мій папуга Гоша, і вона на деякий час стане їхньою домівкою. Як тільки вони підростуть і зможуть самі літати, тоді ми їх і відпустимо до решти пташок у самостійне життя.
    Співливі та веселі ластівки зростали з кожним днем у турботі та любові родини Зайцевих. Вони звикли до людей і уже зовсім не боялися їх.
    Час минав блискавично й літо добігало до кінця. Осінь була вже в дорозі, щоб замінити літечко. Вона несла з собою жовто-золотисті шати для дерев, чагарників, городів, лугів та ланів, а також нові капелюшки — городині та садовині.
    У другу неділю вересня, коли натомлене надземним переходом за досить
    ще довгу осінню днину сонце збиралося, не поспішаючи, на відпочинок, батько
    Сашка виніс із хати клітку з двома дорослими ластівками на подвір’я. За ним
    вийшли його дружина і десятирічний син. Тато звернувся до зажуреного хлопчика:
    — Синку, кровна моя дитино, настав час відпустити наших менших друзів у природне життя. Через декілька днів ластівки та інші пташки будуть відлітати у теплі краї, щоб перезимувати там. Нехай і наші з ними полетять. Відкрий, будь ласка, клітку та випустити їх.
    Сашко ще раз глянув на своїх пернатих друзів, посміхнувся і відкрив дверцята клітки. Двоє птахів випурхнули назустріч новому та вільному життю.
    Заховуючись за далекі гори, небесний вогняний диск швидко покотився за їх вершини, наче величезне яблуко у кришталеву колиску, яка вже чекала на нього. На землю від хат та дерев опускалися тіні. Самісінькій вершок молодої пишної груші ще ледь-ледь золотили останні сонячні промені.
    Хлопчик ще не спав. Він, сидячи на ліжку, знову пригадав той день, коли після сильної грози знайшов двох маленьких пташенят, які порхали мокрі поміж квітами, що росли на грядці. Подумки Сашко бажав їм хорошого перельоту в теплі краї та щасливого вороття додому на початку красуні-весни.
    Т. Горянка

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору