Жахливі епідемії в історії Закарпаття, коли смерть "з косою" забирала жителів краю (ФОТО)

Черевний тиф, холера, чума, віспа, дифтерія, сумновідома "іспанка" – яких тільки пошестей не пережило Закарпаття за свою довгу історію.

До моменту розвитку медицини, винайдення антибіотиків та загального покращення рівня життя, далеко не кожен взагалі міг собі дозволити послуги медика, інфекційні хвороби були справжнім бичем для людства. Були такі важкі сторінки в історії Закарпаття, коли вимирали цілі села, або переживали моровицю всього кілька людей. Досі в області деякі урочища та локації у назві зберігають відгук тодішньої біди.


Голод, епідемія і селянські бунти


Так, наприклад, існує версія, за якою назва селища Великий Бичків пов'язана з епідемією чуми в цій місцевості. На час заснування населеного пункту, приблизно середина 14-го століття, "чорна смерть" – чума – вбивала людей по всій Європі. Саме в період з 1347-1353-ий роки чума завезена з Китаю прокотилася пандемією по Європі, Азії та навіть частині Африки.

За легендою місцевий чоловік на прізвище Бабинець, прагнучи врятувати родину від біди, отримав пораду від знахарки, як це можна зробити. Він волами оборав усі свої землі ровом. Спочатку великими биками зорав місцевість, яка зараз називається Великий Бичків, а коли ті виснажились, телятами доорав рів в тому місці, де нині, так званий, Малий Бичків. В такий спосіб, ізолювавши землі та створивши своєрідний карантинний бар'єр, чоловік зупинив поширення пошесті.





У 18-му столітті угорська держава переживала не найлегші часи – голод, падіж худоби, неврожай. В 1773-му році прокотилася епідемія тифу повсій Угорщині. У Гукливському літописі так описується цей рік: "Того року [1783] в сеикраинЂОугорскоивеликїиголодъ и хоробытяшкЂпроходыли, народа до третеичастиоумерло на глуханю". На території Закарпаття особливо дісталося Мараморощині. Пандемія отримала місцеву назву – "глуханя". Однак найважчий час припав на 1786-1789 роки, коли жертв хвороби обраховували вже тисячами. До тифу додалася епідемія малярії – "зимниці". У селах краю чисельність населення зменшилась на 1/32.

А вже в 19-му столітті Закарпаття не просто потерпало від епідемії холери, ситуація, що склалася, була настільки критична, що цей період увійшов у підручники з історії під назвою "холерні бунти".

У 1810-1815-му та 1831-му роках голод та холера призвели до того, що на Закарпатті почалися селянські бунти. Всього за три місяці пошесть забрала життя майже 56 тисяч осіб у чотирьох округах краю. Австро-угорська адміністрація ввела карантин, а в деяких комітатах взагалі надзвичайний стан. Адміністрація заборонила ховати померлих із процесіями та почала проводити дезінфекцію колодязів хлорним вапном. Однак перелякані селяни почали ширити чутки про те, що в такий спосіб влада намагається їх потруїти. Адже гинули насамперед найбідніші. Подекуди з'явилася інформація, що ще здорових селян змушували готувати могили і домовини. Все це в результаті призвело до того, що селяни почали збурюватися та нападати на представників влади, лісничих, поміщиків.

У 1831-му році холера з Кавказу через Росію та Польщу в червні прийшла на Закарпаття. У січні 1832 року жупан Земплинського комітату надав звіт про те, що з 40 439 хворих померло 18 672 осіб. В Ужанському комітаті 91 село жорстоко потерпало від епідемії: протягом місяця загинуло від холери 1877 осіб.До речі, село Великі Лучки через холеру змінило своє місце розташування. До епідемії воно знаходилося ближче до міста.

В Ужанській та Березькій жупах почалися масові заворушення. Повстання охопило 44 села Нижньоверецького ключа Мукачево-Чинадіївської домінії. До того ж, через холеру уряд заборонив закарпатцям їхати в Угорщину на заробітки. Все це тільки погіршило й так непросту ситуацію – голод посилився.

Уряд Австро-Угорщини намагався якось приборкати ситуацію та пообіцяв бунтарям амністію. Однак це не допомогло. Каральні війська почали жорстоку розправу з бунтівниками. Історики фіксують в той час масові вбивства й так нещасного, замученого повинностями люди. Тим паче, що незважаючи на біду для всього краю, податі та побори не зменшилися. Через все це імператор, аби уникнути ескалації конфлікту, пішов на певні послаблення та припинив розправи із селянами.



Смертельна "іспанка"


Ще одна трагічна сторінка в історії краю – це епідемії холери під час будівництва залізниці на Рахівщині. У ґрунтовному дослідженні історика-краєзнавця Миколи Ткача та кандидата біологічних наук Миколи Волощука (Буцці) наведені вражаючі дані про той важкий період.

"1893-94 роках на будівництві залізничної гілки МармароськийСигет-Требушани-Ясіня серед працюючих було зафіксовано 1847 хворих. За інформацією, яка представлена P. Ede, згідно поданого звіту урядовій комісії і дирекції держзалізниці, було два спалахи епідемії– під час першого спалаху холери з 22 липня по 19 жовтня 1893 року, протягом 89 днів захворів 1481 працюючий, з яких 434 померло (28%), в середньому протягом одного дня фіксували захворювання у 16-17 працюючих і помирали 4-5 людей.





Під час другого спалаху холери з 7 серпня по 23 листопада 1894 року, протягом 109 днів захворіло 366 працюючих, з яких 128 померло (35%), тобто в середньому протягом одного дня фіксували захворювання у 3-4 працюючих і помирали 1-2 людей.Разом протягом двох спалахів епідемії P. Ede наводить вражаючі цифри: за 198 днів епідемії захворіло 1847 працюючих, з яких 562 померли (32%)", – йдеться в дослідженні.

Науковці пишуть, що "за спогадами старожилів, серед будівельників у межах залізничної станції Берлибаш, де було змінено русло річки Тиса, що привело до розмивання водою місцевого цвинтаря, в якому були окремі поховання померлих на різні заразні хвороби. Перед очима працюючих поставало страхітливе видовище, коли тоді ще повноводною річкою Тисою час від часу починали пливти домовини із залишками людських тіл, що також могло стати однією з причин спалаху епідемії. І по нинішній час ця місцевість називається Чумак, від слова "чума".

На початку минулого століття Закарпаття, як і вся Європа, втратило надзвичайно велику кількість людей у зв'язку з пандемією вірусу "іспанки". Кандидат медичних наук, лікар-інфекціоніст Віктор Петров пояснив, чому людство понесло такі втрати, зіткнувшись з "іспанкою". "Повертаючись до тих подій, маємо розуміти, що це був вірус групу "А". Крім того, вірус, який раніше ніколи не зустрічався людству. Тобто епідемія, або точніше ПАНДЕМІЯ, була викликана тим, що люди не мали проти нього імунітету. Вакцини не було. Заходи, які проти нього застосовувались, були недосконалими, вони не передбачали карантину, ізоляції людей тощо. На Закарпатті тоді загинуло від 100 до 300 тисяч людей. В Європейських містах тоді загинуло від 30 до 40% населення.





Лікування як такого не було. Лікували молоком, добрим харчуванням і відпочинком. Люди, які отримували ускладнення – пневмонію, помирали. Вірус був антигенно мутований і він настільки сильно вражав дихальні шляхи, особливо глибокі, що у імунітету не було можливості його розпізнати. Людина, яка інфікувалася, вже за дві-три години була хворою, а за одну-дві доби у неї розвивалася пневмонія, і вона гинула від дихальної недостатності. Ті люди, в яких імунітет встигав розпізнати вірус, хворіли довго, тяжко, але виживали. І саме завдяки їм у нас не було таких страшних спалахів інфекції надалі", – пояснив лікар.


Що буде, якщо комар нап'ється крові


Після приходу на Закарпаття радянської влади в листопаді 1946-го року на території краю почалося створення санітарно-епідеміологічної служби. Ось кілька цікавих цифр про інфекційні захворювання в краї того періоду. Масова захворюваність на висипний тиф – показник 342 на 100 тис. населення, поворотний тиф – 150, малярія – 87, дифтерія – 64, черевний тиф – 90,7, дизентерія – 204. Дуже непростою була ситуація в гірських районах. Цілі села потерпали від епідемій висипного тифу, поворотного тифу, корости, сказу, туберкульозу. В історії санітарно-епідеміологічної служби області важливе і значне місце займає Марія Шестакова – перший головний санітарний лікар області у 1946-1951 роках. Вже в 1950-му році служба малав своєму складі 38 лікарів. Зараз важко уявити масштаби їх роботи: тижні і місяці важкої праці у найвіддаленіших куточках Закарпаття, де до них не завжди ставилися з розумінням. Для роботи медики використовували дезкамери "Сакса" на дерев'яних колесах та запряжені кіньми. Людей мили, обробляли речі, проводили низку протиепідемічних робіт. Але така важка праця дала свій результат: вже в 1950-му році захворюваність висипним тифом знизили у 50 разів, черевним тифом – у 7 разів, дизентерією – у 3 рази.





Низка протиепідемічних заходів, щеплення, покращення рівня медицини та способу життя призвели до того, що масові епідемії на Закарпатті у Новій історії зникли як явище. Однак "надзвичайних ситуацій" пов'язаних з важкими і підступними інфекціями таки вистачало.

Зокрема, як розповідає Віктор Петров, мав місце випадок, коли з Одеської області ендемічний холерний вібріон потрапив на Закарпаття. "Там є своє вогнище холери, так званий природній резервуар, і холерний вібріон час від часу викликає спалахи холероподібних діарей, з'являлися легкі форми цього захворювання.

Так от, людина, якийсь високопосадовець,(точних даних ми не маємо), їхала на Закарпаття з львівського аеропорту і вже була хворою на холеру. І так сталося, що на перевалі він помер прямо в автомобілі. Випадок смерті розслідувався. Ситуація була потенційно дуже небезпечною, бо, якби холера в якийсь спосіб потрапила у високогірні річки, наслідки могли бути непрогнозованими.

У 2002-2003 році у нас був спалах і дуже велика надзвичайна подія пов'язана з тим, що вперше на Закарпатті за 25 років був діагностований черевний тиф. Він був завезений з Перечинського району з села Сімер. Пакистанець намагався перейти кордон як нелегальний мігрант. І провідники вели його аж до того моменту, доки він просто не помер. Після чого нічого кращого не придумали, як кинути тіло в колодязь. Власне з цього моменту почався спалах черевного тифу. На карантині тоді перебувало близько 120 людей. Зауважу, що на той момент в Ужгороді не було інфекційної лікарні тільки відділення, саме після того випадку обласною радою було прийнято рішення про створення лікарні.

Крім того, у нас є єдине на Закарпатті вогнище черевного тифу у Свалявському районі. Біля села Неліпино є заплави і там дуже високий рівень ґрунтових вод. Починаючи з 50 років минулого століття там були по два три спалахи хвороби протягом десятиліття. Час від часу там хворіли люди, які користувалися некип'яченою водою. Були й такі моменти, коли по 10 людей госпіталізували за один день.

Однак історичні дані на цю тему будуть дещо суперечливими. Позаяк у радянський час реєстрацію даних проводили тільки для службового користування. Тобто відкритих даних про це не буде. Тому що випадки вважалися карантинними, регіон прикордонний – крайня точка Радянського Союзу. Звісно, ніхто не міг собі дозволити позначити цей район червоним кольором, як епідемічно небезпечний", – пояснює науковець.

"Думаю, багато хто, пам'ятає, спалах кору в Ужгороді у 2006-му році. Також ще один спалах був приблизно два роки тому. Такі епідемії дитячих інфекцій перманентні. Хоча ми начебто і вакцинацію маємо проводити, і нібито це контрольовані інфекції, але час від часу вони активуються. Зважте, що в Європі майже не хворіють на ці інфекції, бо є колективний імунітет.

Якщо відмотати час назад, то у нас з певною циклічністю повторюється кілька видів епідемій. В першу чергу – це грип, як сезонний, так і пандемічний. Особливо, коли він містить в собі велику кількість вірусних ресортацій. Наприклад, поєднує в собі особливості свинячого, пташиного і людського грипу. Це дуже небезпечно. Позаяк він надзвичайно патогенний і проти нього немає щеплення. З'являються ускладнення, пневмонія, дихальна недостатність тощо. І, буває, що ми через цю хворобу втрачаємо людей.

Останній епізод таких грипозних епідемій – це 2008-2009 рік – свинячий грип. Тоді на Закарпатті загинуло близько 30 людей. Це були підтвердженні випадки захворювання саме на грип з верифікацією. Тобто матеріали відправляли на дослідження в різні центри. Звісно, що люди помирали не від самого грипу, а від ускладнень. Йдеться про групи ризику: вагітні жінки, люди з цукровим діабетом, іншими хронічними захворюваннями", – наголошує Віктор Петров.





Також на Закарпатті були такі унікальні випадки, у порівнянні з іншими регіонами, коли в нас лікувалися люди, які мали малярію: триденну, тропічну, викликану збудником Plasmodiumfalciparum. Зі слів лікаря, в Ужгороді була досить велика кількість пілотів гелікоптерів, які працювали в різних точках на транспортній авіації: Ліберія, Сьєра-Леоне тощо. Вони приїжджали у відпустку чи на ротацію, і в них вдома діагностували малярію. "Епідемії, звісно, не було, але в нашому регіоні й так можливе поширення цієї хвороби, і навіть потенційно можлива епідемія. Це пов'язано з тим, що у передмісті Чопа, а також у селах Есень та Баркасово Мукачівського району у заплавах та болотах був зареєстрований і виділений комар роду анофелес, який є переносником малярійного плазмодію. Потенційно він би міг переносити малярію. Немає цього, бо комарам не трапилася нагода насмоктатися крові хворого. Якби ця умова була виконана, то забезпечився б увесь цикл розвитку малярії. Для цього є умови – вода, комар-переносник, людина, як кінцевий резервуар, а також постійне джерело інфекції. Якщо б цей епідемічний ланцюг реалізувався, то у нашому регіоні була б малярія", – пояснив лікар.

Також Віктор Петров зауважив, що один з найнеприємніших моментів – це те, що починаючи з 90-х років, Закарпаття є лідером в Україні по захворюваності на гепатит А. І тут проблема навіть не в якості питної води, а власне у діагностиці. Далеко не кожна людина з субфебрильною температурою, нудотою та діареєю будуть діагностувати на гепатит А. Проблема ще і в тому, що у 70% дорослих хвороба проходить без вираженої жовтяниці.


ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Як жили та вмирали в'язні найстрашнішого концтабору третього рейху - Освенцим, або просто... "фабрика смерті" (ФОТО 18+)