Єдине митне вікно... Для кого?

Почалось усе ще на кордоні. Під’їхавши до митного переходу “Лужанка”, наші три автобуси зупинились. Кожен із нас не раз перетинав кордон, а тому зі знанням справи й розумінням ми залишились в автобусах, очікуючи на стражів кордону і митників. Тим часом вранішнє сонце піднімалось і починало вже припікати. Сидячи в автобусній “душогубці” (кондиціонери в наших “Ікарусах”, як правило, не працюють), дехто із журналюг пожартував, а чи не зробити тут, бува, парилку. Врешті-решт, нам не залишалось нічого іншого, як вийти з автобуса подихати спекотним повітрям, температура якого тоді вже сягала 30 градусів. Випаливши по одній цигарці, а згодом і по другій, ми почали один в одного перепитувати, а де ж наші прикордонники й митники? Чого це їх не видно? Дехто навіть попрямував до приміщень митників, сподіваючись знайти їх там і попросити прискорити оформлення митних документів. Утім, ці намагання виявились марними. Як кажуть у Львові, наших митників ”десь на той час шлях трафив”. Знайти їх не могли.



Після доброї години марних очікувань ми захотіли сходити туди, куди навіть королі пішки ходять. Підійшли до металічного ангару, у середині якого, певно, ховаючись від сонця, перебували два наші рідні митники, мирно гомонячи. На наше запитання, вони досить ввічливо показали на потрібні двері. Перше, на що звернули увагу, це відчуття радянського “комфорту” з відповідним ароматом. Відразу подумалось: до чого ми йдемо? Про який Євросоюз йдеться, якщо на кордоні навіть туалет не приведено до ладу?



Вилетівши з клозету, немов пробки з-під шампанського, ми потрапили в ще більше пекло – сонячне. Сховатись було нікуди, а в автобусі панувала ще більша спека. За якусь годину наш “Ікарус” просунувся ще на кілька метрів уперед. Десь за півтори години нашого перебування на митному переході “Лужанка” з’явився прикордонник, який зібрав паспорти і кудись зник. Ми вкотре вийшли подихати “свіжим” повітрям, сповнені надій, що незабаром випробування спекою закінчаться. Якими ж ми були наївними! Лише через дві години і двадцять хвилин ми нарешті отримали паспорти й вирушили до угорського переходу, на якому не було жодного автотранспорту. Утім, і тут нам довелось чекати близько 30 хвилин, поки угорці просканували наші паспорти і зробили відповідну відмітку про перетин їхнього кордону.



Старий Замок