Не “вождь і маса”, а “кооперація лідерів”…

Помаранчевий майданний буревій так замахав нами, що аж у голові завихорило. Так і здалося, що вже прямо на днях примкнемо до Європи і станемо в ній не останніми в шерензі народів-братів, маленько вищого взірця за союзно-радянський. Тому захотілося поговорити з європейцем за своїм викладацьким фахом, а саме — деканом факультету міжнародних відносин Закарпатського державного університету, професором, доктором історичних наук Іваном ВОВКАНИЧЕМ. Він пішов щодо такого вербального устремління мені назустріч, і ми з’єдналися в спільному пориві до психологічної, економічної та культурної Європи.

Іван ВОВКАНИЧ

— Які орієнтири для фахівців-міжнародників намітилися зараз?



— Орієнтири, як і раніше, спрямовані на підготовку висококваліфікованих спеціалістів із напрямку “Міжнародні відносини” за спеціальністю “Країнознавство”. Ми не можемо абстрагуватися і від подій, які проходять нині в Україні. Наші студенти й викладачі завжди мали власну волю в своєму виборі. Наш ректор Федір Ващук усе зробив, аби мінімалізувати втручання до внутрівузівського життя нав’язливих політичних сил провладного гатунку, тому кожен міг творити свій мікросвіт сам, а за великим рахунком — бути собою. Тепер ми можемо сподіватися, що від слів про європейський вибір України перейдемо до конкретних справ, творення практичних концепцій. Багатослів’я про якусь несуразну багатовекторність нашої держави зникає, розчиняється в революційній конкретиці сьогоднішнього дня. В цьому ж потрібна визначеність, пріоритети. Добрі стосунки потрібно мати з усіма партнерами міждержавних зв’язків, але пріоритети слід визначити рельєфно. Для нас це — вступ до ЄС. Виходячи з цього і треба будувати свою політику. Російські колеги часто говорили нам, що в ЄС треба йти тільки разом із Росією. Не розумію такої прив’язки. Ми й так ідемо! Так і пісня співає.



— А й справді, до чого цей колективізм?



— І я так говорю росіянам: “Ми не проти — приєднуйтеся до нас”. Але якщо Росія хоче на собі замкнути цей процес, узяти до власної кишені золотий ключик від дверцят до хижі, де гроші лежать, — це нам не підходить. Ми хочемо свого ключа і своїх грошей. Досить нас через себе пропускати. Ми не хочемо бути вторинними перед Росією, як Білорусь.



— Не згодні ми, цебто, жити далі з синдромом присутності в усіх наших справах злої старшої сестри?



— Однозначно, що таке нам не підходить. Бо інакше, за словами Михайла Жванецького, “світло в кінці тунеля буде, тільки тунель не закінчуватиметься”. Самостійний шлях же посприяє згуртуванню нації, незважаючи на всі труднощі індивідуального державного поступу. Партнери і супутники нам не завадять, але не надмірно ініціативні проводирі. А ще з нами ніхто не повинен гратися на рівні мерзенних політичних технологій, протиставляючи Україну… українську та російську. Держава наша — одна. Росія ж зациклилася на підтримці одного кандидата в Президенти замість того, щоби шукати згоди стосовно спільної стратегії дій, де власне особа можливого президента відступає на другий план.



— Які у всій цій веремії перспективи в студентів? Де вони збираються і будуть реально працювати?



— Якби не пройшли такі загальні процеси — то вибір був би значно вужчим. А так ми стали ближчими до основного стратегічного партнера — ЄС. У Росії та Казахстані нам теж є куди прикласти зусилля, хоча це не стратегічно. В сув’язі з цим визначиться місце кожної людини в майбутньому суспільстві. Головне, що зник у нас комплекс меншовартості, з’явилося почуття власної гідності, ніхто вже не говорить про Європу у варіації: “Ми там нікому не потрібні.” Ми там, виявляється, треба, але такими, якими стали. І тут для нашої молоді в доступнішій Європі з’явиться велике поле для застосування здібностей. Тим більше, що збільшується потік інвестицій, інтерес інвесторів до України зростає. Відкриваються двері, йдуть гроші, збільшується кількість робочих місць — то й наші випускники там не стануть зайвими на цьому святі життя. Спеціалісти з європейського права знайдуть свої посади в бізнесових структурах, неурядових організаціях, радах, державних організаціях, коло функцій яких значно розшириться. Підвищується і роль місцевих рад. А ми межуємо з кількома країнами — то й там спектр застосування нашої молоді буде надзвичайно широкий. Тому перспектива нашого факультету є найкращою серед інших. Хороші економісти, юристи завжди будуть потрібні теж, але в перспективному розрізі ми в більш виграшному положенні.



— Які нюанси додалися в роботу після перейменування інституту в університет?



— Якщо заявили про себе на повен голос — то мусимо відповідати тому змістові, що входить у поняття “університет”. Це ще аванс, який потрібно наповнити відповідним змістом через нашу самовіддачу. Отримання статусу класичного вузу передбачає і відкриття цілого ряду нових спеціальностей. Але, з другого боку, це відкриває більш широкі можливості для світосприйняття нашого і сприйняття нас у світі. Вже й зарубіжні партнери, укладаючи з нами угоди, зовсім по-іншому дивляться на нас.



— Але, щоби не побліднути в їхніх очах, потрібне належне кадрове забезпечення навчального процесу. Чи є вже на факультеті, скажімо, згуртований колектив однодумців?



— Я сказав би, що на факультеті міжнародних відносин підібралися непогані в цілому спеціалісти. Велика увага в нас робиться на іноземні мови. Вивчається основна, додаткова мова, в дипломі поряд зі спеціальністю “краєзнавець” є фах перекладача з іноземних мов, тобто немовби два вузи водночас закінчуєш. Є можливість вивчати і регіональні мови — словацьку, чеську, польську. Я розмовляв із нашою завідуючою кафедрою іноземноих мов Світланою Мешко — то вона запевнила, що вони можуть забезпечити вивчення будь-якої мови світу. Наші викладачі готують із кожного нашого студента чудового політолога, який відмінно знає чимало країн світу. Маємо колег, котрі готові працювати в новій спеціалізації з міжнародного туризму. Для Закарпаття це дуже перспективно. Буде не лише спеціалізація, а й спеціальність. У Київ подані документи на її ліцензування. Готуються ліцензії і на спеціальність “Міжнародне право”.



— В яких напрямках ведуть студенти свою наукову роботу?



— В основному тематика дипломних і курсових робіт розроблена з урахуванням нашої регіональної специфіки, торкається проблем, пов’язаних із суспільно-політичними процесами у Центральній та Східній Європі. Тому — і це цілком логічно — більшість планує працювати тут. У сфері транскордонного співробітництва, сферах, пов’язаних із суспільно-політичними процесами… Ліпші роботи друкуються у “Віснику факультету міжнародних відносин Закарпатського державного університету”. Є в нас серйозна аспірантура. Я керую трьома аспірантами. Вони на підході до захисту кандидатських дисертацій. Це одночасно — ще одне джерело поповнення факультетських кадрів.



— Де студенти проходять прапктику?



— В різних закладах. Як правило, це різні установи нашої області. Торгова палата, скажімо, обласна державна адміністрація, зацікавлені фірми, з якими укладені відповідні договори. Це важливо і тим, що зі студентських років, налагодивши контакти, в студентів з’являється база для майбутньго працевлаштування там, де можна найповніше проявити свої здібності. Наші випускники працюють в апараті Міністерства закордонних справ, навчаються і цінуються в аспірантурі Київського інституту міжнародних відносин.



— Як заохочуються факультетські лідери?



— Найперше створюємо їм нормальні умови праці й відпочинку, для них організовуються поїздки в Словаччину, де щорічно проводяться і конференції. Є і певні матеріальні заохочення. Про це не забуває дбати ректор Федір Григорович Ващук. Як і про відпочинок у таборах вітчизняних і закордонних.



— Професор Едуард Балагурі перед смертю говорив, що тільки, коли пішов на пенсію, зрозумів, що може всіх послати подалі…



— Це і є основним недоліком недавнього минулого. Адже почуття своєї вартості не повинно втрачатися ні на мент. Сьогодні настав час мислі, а не перечікування змін губернаторів і мерів. Надія лише на себе. Ти — найперший лідер. Не “вождь і маса”, а “кооперація лідерів” — ось знак нинішньої української доби.



Розмовляв Василь ЗУБАЧ