Війна за землю

І ось я у Драговому. Найменший клаптик землі всього дві сотки прилягає до обійстя Христини Василівни. Ще три — по 0,24 га кожний — в інших місцях цього гірського села. Найменшу ділянку жінка приватизувала із земель запасу сільради 8 серпня 2002 року й має на неї відповідні документи. До приватизації на цьому клаптику був смітник. “Однак у сільського голови Івана Худи на цю землю, — скаржиться Христина Роман, — свої плани. Так, уночі 3 травня цього року він самовільно розбив огорожу й повиривав щойно мною посаджені вишневі саджанці. А в селі розпустив плітки, що ця земля, мовляв, приватизована незаконно. І заявив мені, що розбив би огорожу в присутності членів комісії, навіть якби не був головою сільради!”

На думку Христини Роман, сільський голова має намір продати ці землі бізнесменам. Бо чому, мовляв, тоді до неї та її сусіда звернувся громадянин Довганич з проханням продати йому по одній сотці з їхніх земель, а інше, буцімто, він сам доприватизує? Згодом із аналогічним проханням підійшов і завідувач будинку культури Керита. На цій землі останній планував установити торговельний кіоск. Господарі ділянок, звичайно, навідріз відмовились. Бо земля в гірському селі — на вагу золота. “Сільський голова домагається анулювати наші державні акти на землю, бо мріє продати ці наділи, поповнивши власну кишеню!” — обурюється Христина Роман.

Інший конфлікт стався 14 травня 2005 року. Христина Роман найняла тракториста, щоб зорати свої три земельні ділянки поблизу цегельного заводу. На цій землі вона працює вже 16 років, вносила міндобрива, огородила ділянку. Право на цю землю вона здобула за давністю користування. До речі, Земельний кодекс так і регламентує “… якщо громадянин добровільно, відкрито й безперервно користується земельною ділянкою впродовж 15 років і більше, але не має документів, які б свідчили про наявність у нього права на земельну ділянку, він може звернутися з клопотанням про передачу її у власність або користування”.

Однак зорати цю землю Христині Роман категорично заборонив начальник приватного цегельного заводу І. Йовжій. Більше того, у її присутності та тракториста Миколи Петрінка він зателефонував сільському голові. І сільський голова повністю підтримав його! Відтак І. Йовжій прогнав законного власника землі з поля. А потім самовільно заволодів цими ділянками й зорав. Цей факт підтверджує і тракторист Микола Петрінко. “Для кого ж пишуться Закони в цій країні?” — обурюється Христина Роман.

Христина Василівна спробувала з’ясувати у Йовжія, чому той прогнав її з поля? “Тому що сільський голова, — відповів той, — не визнає дійсними ваші акти!” Чому? Можливо, акти фіктивні? Та ні, акти на землю підписував сам колишній голова Хустської райдержадміністрації Михайло Горба, а один із них — і сам Іван Худа! Так що тепер відмовлятися від власного підпису? Тим часом 24 травня землевпорядник Ф. Алечко по селу збирав фальшиві дані на користування Христиною Роман, мовляв, “загарбаної” землі. “Це той Алечко, — каже Христина Роман, — який за приватизацію взяв від мене 20 гривень і сказав, що цього, мовляв, і на чай замало, не те, що за землю. У нас створено замкнуте коло у вирішенні земельних питань — ціле угрупування з голів сільрад Драгового, Заброді, землевпорядників і працівників земельного відділу. І всі вони чекають хабара!”

Нині у селі, крім Христини Роман, людей, які й досі не можуть вирішити земельні питання, багато. До прикладу, Х. Шпилька, М. Груднак, О. Матяш, Х. Купріянова, вчителі М. Рішко, Г. Рішко та багато інших. “У нашому селі місцева влада в особі сільського голови Івана Худи грубо порушує права громадян і зловживає своїм посадовим становищем, — каже Христина Роман. — Доводить своїми усними (бо письмових відповідей не дають на руки) безпідставними рішеннями людей ледь не до смерті. Між тим, селом ширяться чутки, що саме через конфлікти з місцевою та районною владою в селі пішли з життя четверо чоловік. Це О. Рішко, справа про землю якої мала розглядатись у Хустському райсуді. Проте повістка на суд знайшла її вже в труні — жінка померла 11 листопада 2003 року від запалення мозку на грунті стресу за відібрану в неї земельну ділянку в урочищі “Шотув”.”

Наступною жертвою земельних чиновників, за словами Христини Роман, стала Г. Рішко. Здійснивши близько сотні поїздок по районних та обласних інстанціях, вона так і не знайшла правди у можновладців. Її батька, якого за радянської влади визнали куркулем, реабілітовано, а землі, згідно із Законом, мали б повернути його дітям. Але так і померла два місяці тому, вклоняючись нашим чиновникам, внаслідок перехвилювання, не домігшись протягом п’яти років жодного результату! Ще дві жертви — М. Йовжій та Г.Силадій.

Заступник начальника відділу земельних ресурсів Хустської РДА С. Тегза, за словами Христини Роман, на прийомі в присутності всіх членів комісії заявив їй, що при вирішенні її питання на земельний відділ тиснула обласна влада. “А Б. Марчук із райвідділу земельних ресурсів при обмірі моєї ділянки сказав, що він, мовляв, нікого не боїться, бо при будь-яких обставинах йому випаде догана, а Худа з Алечком відбудуться легким переляком. А пан В. Антал із райвідділу земельних ресурсів сказав, що він “свій чоловік” і в суді. Де ж нам шукати правди?”

Тим часом Христина Роман у пошуках правди звернулась у Хустську райпрокуратуру, де й мають відшукати правду. За даним фактом порушено кримінальну справу. Натомість голова сільради Драгового Іван Худа — протилежної думки. “Я у цій справі, щиро кажучи, ні при чому — ця земля знаходиться на території цегельного заводу, — сказав Іван Миколайович у розмові з кореспондентом “Експресу”. — Христина Роман працювала директором заводу й негласно користувалася цими землями. Поняття не маю, чому вона пише, що я не дозволяв їй користуватися тими землями. Вона не користувалася цими землями 15 років. У мене є свідки з працівників цегельного заводу. Біля свого обійстя вона нахабно захопила дві сотки землі з території парку, де розташований пам’ятник загиблим воїнам. Усі знають, що її акти не дійсні — там домальовано дві сотини. Хто домалював — не знаю. Справа наразі передана в прокуратуру. А те, що я приходив до неї і забороняв працювати на землях — такого не було.”

Тарас Липчанський