Володимир Алексій — робочого люду Закарпаття представник...

Кандидатом у депутати Верховної Ради від Комуністичної партії України є і Володимир Миколайович АЛЕКСІЙ — представник відомої на Закарпатті трудової династії. Славен він не чинами, які принагідно посідав, а тим, що ніякі суспільні перипетії не змусили його змінити свою позицію і відмовитися від чорної продуктивної праці на користь свого народу.

Володимир АЛЕКСІЙ.

...Народився Володимир у Сваляві, що не визна-чалась у порівннянні зі, скажімо, Венецією своєю особливою архітектурою, але тим не менше він став архітектором.

— Чому так, Володимире Миколайовичу, трапилося? — запитую.

— Мій татко Микола Ілліч в 1935-1939 роках закінчив у Ясінях різьбярську школу, а потім хотів вступити в Прагу до Високої промислової школи вчитися на архітектора. Та почалася воєнна катавасія, зміна влад — то не здійснив мрію. Але його наміри зробили свій вплив на мене і старшого брата Миколу, котрий згодом став членом Спілки архітекторів. А ще батько зажди малював, а з ним і я. Тому після школи я трохи роздвоювався. Хотілось і в художній інститут, але все ж по закінченні Львівського політехнічного інституту здобув фах архітектора. А з 1 жовтня 1977 року розпочав торувати трудову стежину в ролі інженера-конструктора Свалявського лісокомбінату, який і очолював на той час батько. Творча жилка від нього пульсує й донині. Тому я — в Спілці дизайнерів, а ще роблю цікаві картини і, як і він, труджуся для своєї родини й рідного народу.



ЩЕ З ОЛЕКСОЮ БОРКАНЮКОМ МОЛОДИЙ АЛЕКСІЙ-СТАРШИЙ СИДІВ В УГОРСЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ



Цей біографічний випадок зі старшим Алексієм, коли він потрапив в угорську тюрму з відомим комуністом-антифашистом Олексою Борканюком, припадає на 1942 рік. А в 1945-му Микола Ілліч повернувся додому. Після війни працював у деревообродній промисловості.

Був директором двох лісокомбінатів — Кушницького (1950-1955 роки) і Свалявського (з 1955-го по 1986 роки). За самовіддану працю заслужено носив на грудях три ордени — Трудового Червоного Прапора, “Знак Пошани” і Жовтневої революції. Мав грамоту Президії Верховної Ради УРСР, численні медалі.

Мама Володимира — Марія Михайлівна — видала вже після смерті чоловіка книгу “Розведення форелі”. Микола Ілліч хоч і займався найперше лісом і переробкою деревини, але біля станції Вовчий створив при лісокомбінаті рибне господарство. Його потім довелося передати в новостворене міністерство рибної промисловості.

У 1992-му батько помер, але його іменем назвали вулицю в Сваляві.



ДРУЖИНА ПІДТРИМУЄ ВОЛОДИМИРА АЛЕКСІЯ В УСІХ ЙОГО ПОЧИНАННЯХ



“Друга половина” В.М.Алексія — Наталія Василівна — працює в ТОВ “Кошіце” обласного центру. Раніше там кафе було, а потім колектив його викупив. Перед тим дружина була завідувачкою магазину “Веселка”. Зараз вона більше вдома, адже підростає п’ятирічна донька Анастасія, їй треба побільше уваги, тепла і ласки.

А старша донечка Яна вже закінчила медичний факультет Ужгородського університету, а тепер проходить інтернатуру в лікарні на Київщині.

І вони — Яна та Настя — допомагають мамі створювати для невтомного і динамічного В.Алексія всю повноту щоденнного життя.



У КОМСОМОЛІ БУЛИ КРАЩІ



Свою громадсько-політичну діяльність, трохи попрацювавши на лісокомбінаті, почав у Свалявському політехнікумі. Молодь там відразу під впливом нового ватажка підтягнулася, стала більш життєрадісною, активною в суспільному житті. Тому В.Алексій був рекомендований і затим затверджений на посаді другого секретаря Свалявського райому комсомолу, а відтак перейшов в апарат Закарпатського обкому комсомолу. Трудилися там тоді активні ватажки-спілчани Во-лодимир Корсак і Володимир Гоблик, Людмила То-карєва і Валерій Борисов, Марія Гаврилешко і Майя Артьомова.



АЛЕ ТЯГНУЛО НА РОБІТНИЧУ СТЕЗЮ



В 1983 році прийшов час приймати рішення про власне вирішення долі. Зустрілися на одному із молодіжних заходів із директором Ужгородського механічного заводу Дмитром Івановичем Плоскиною. Дійшли висновку, що комсомольська робота не вічна, а робітничий клас усе-таки — двигун цивілізації. Тим більше, що В.Алексій разом з В.Гобликом ішли навчатись у Вищу партійну школу, але перший чомусь не пройшов — “зарубали”.

Плоскина пообіцяв роботу і виконав обіцянку.

Якби не розвалився Союз, то, напевно, і до сьогод-ні працював би там, говорить Володимир Алексій.

З 1989 року Володимир Миколайович очолював на заводі будівельну галузь. Не було там заступника директора — то і його обов’язки працелюб виконував.

Розвал!

Економіці не вистачало реформ. Потрібна була свіжа думка, новий дух у виробництві. Але керівники не були до цього готові. Новопризначений директор Якима нічого взагалі не робив, просто сидів у кабінеті, не приймаючи рішень для порятунку заводу. То й люди порозходилися хто куди.

Дарма В.Алексій просив у нього допомоги в створенні свого дочірнього підприємства при заводі, яке б займалося будівництвом і зберегло наявну техніку та всі робочі місця.

Техніку попродали.

Нічого зі власного бажання стати на шлях реформ при механічному заводі у Володимира не вийшло.



ДО РОЗВАЛУ ПРИВЕЛА КПРС... НЕ ВСЕ В НІЙ ЩЕ ТОДІ ВЛАШТОВУВАЛО ВОЛОДИМИРА АЛЕКСІЯ



— Що вас не влаштовувало в тодішній КПРС? — запитую. — Було вже тоді якесь невдоволення, прагнення до змін?

— Так, — відповідає. — Найперше впадало у вічі, що постійно стримується жива трудова ініціатива. Якщо людина хоче працювати, вважав я, то має і відповідно заробляти. Натомість скрізь насаджувалася зрівнялівка. Скільки разів траплялося, що директор Плоскина викликав мене “на килим” з тим, що я, мовляв, надто малу зарплату видав робітникові. “Він же не заробив більше!” — доводив я. Але мене не підтримували. Замість того, щоб примусити краще працювати поганого працівника, йому тупо додавали до зарплати. Хто міг робити і заробляти — тому потрібно було давати таку можливість, підтримувати матеріально і морально. Але зараз штучне розшарування взагалі ні в які рамки не вписується. Тоді директор мав тисячу карбованців зарплати, а робітники 600-700. І то говорили про нерівність. А що відбувається в Україні тепер? Якась люта сваволя каліфів на одну годину. Оновлена, змінена, омолоджена Комуністична партія України хоче змінити стан справ на новий — справедливий.



А ЩО Б ЗАРАЗ ХОТІЛОСЯ ДОДАТИ В ДІЯЛЬНІСТЬ КПУ?



— Іде зміна поколінь, — розмірковує прогресивний закарпатець, чесний комуніст Володимир Алексій. Мусимо більше залучати до роботи молоде покоління партійців. І робити серйозний якісний відбір, щоб у партію йшли, не переслідуючи корисливі мотиви. Як перший секретар Ужгородського міськкому партії хотів би залучати в ряди КПУ людей усіх категорій — робітників, селян, інтелігенцію. Неправильним було колись, що брали переважно пролетаріат або на одного інженера обов’язково треба було двох робітників прийняти. Де зараз ці “притягнуті за вуха” робітники? Де завгодно, тільки не серед нас — комуністів. Маємо тут — на Україні! — створити нове якісне життя. В перші роки незалежності і я трудився за кордоном, але набив оскому, як і чимало інших, — і хочемо жити, працювати і заробляти за працею, а не за партійною чи клановою приналежністю тут. На Батьківщині! Вона — наша! Вона — для трудових людей, а не для прибічників кланів, які самі собі встановлюють захмарні зарплати, носять годинники за десятки тисяч доларів...

— Вже в 1993-му, — продовжує Володимир Миколайович Алексій, — запрошували мене майстром на будівництво в Чехію. Не пішов. Хотів біля рідної хати працювати, творити свою долю не за допомогою зару-біжних хлібодавців. І правильно зробив. Радий, що зараз наша КПУ — єдина справжня партія трудящих людей в Україні — офіційно підтримує малий і середній бізнес, сприймає всі форми власності. Хай собі чоловік має пекарню або автосервіс. Адже такі підприємці, розуміє партія, які живуть на чесній копійці, не куплять за товсті гроші обленерго, газове господарство краю чи загальнодержавний металургійний комбінат.

* * *

— Люди нормально і радо сприймають, що ми формуємо якісний середній клас, — на прощання говорить Володимир Алексій. — Вони охоче йдуть до наших лав. Лжедемократи вже вилили весь бруд на нас. Молодь його вже не сприймає як заклик до розправи, а просто як чорну інформацію. Всі, і не тільки молоді люди, дивляться вже за зробленими справами на всі явища. На партійні теж. Тому КПУ має вигравати не тільки на чергових і позачергових виборах, але й у кожній буденній справі, найменшій акції, що веде суспільство по шляху розбудови нового трудового життя, де не буде рабів і рабовласників.

“Такі люди, як Володимир Алексій, потрібні Україні”, — подумав я і побажав йому успіху на цих виборах.



Василь ЗУБАЧ, "Карпатська правда"





ВІД ЗАКАРПАТТЯ ДО ВИБОРЧОГО СПИСКУ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ ПЕТРА СИМОНЕНКА УВІЙШЛИ:



АЛЕКСІЙ Володимир Миколайович — перший секретар Ужгородського міськкому КПУ, інженер-будівельник



МАКРУШИН Володимир Дмитрович — секретар Іршавського райкому КПУ, директор ВАТ “Іршавське РТП”



КАДОЧНІКОВ Сергій Леонідович — перший секретар Тячівського райкому КПУ, головний спеціаліст районного управління Пенсійного фонду України



КОСАЧ Михайло Васильович — перший секретар Воловецького райкому КПУ, заступник начальника управління економіки Воловецького РДА



БІГАРІ Василь Васильович — учитель Горондівської ЗОШ I-III ступенів Мукачівського району, член бюро Мукачівського райкому КПУ



КОЗІЦЬКА Оксана Тиберіївна — вчителька Міжгірського ЗОШ I-III ступенів.