Закарпаття: Скинь тата з поїзда!

Олександрівські маразми дискредитують Україну і її складову частину — закарпатську Хустщину. Чиновники на місці висновків із цього не роблять, живучи за інерцією.

“Скинь тата з поїзда!” Ця, трохи видозмінена, назва американського психопатичного фільму так і лізе в свідомість, коли чуєш від людей про маразми в селі Олександрівка Хустського району.

Там, на президентських виборах, за Ющенка проголосувала меншість. Представники цієї меншості тепер при владі, й хотіли б останню, за доброю народною закарпатською традицією, зберегти назавжди. І справа тут уже і не в Ющенкові, а в тому, що занадто нервові й поривчасті прихильники теперішнього Президента хочуть, розмахуючи шаблею світлого образу Ющенка, душити своїх конкурентів на грядущих виборах сільського голови.

Влада ж, знаєте, заразна штука, як наркотик. Бо дуже вже приємна. А владники нічого робити для села не хочуть, а тільки славити Україну на всі заставки.

Дивний, скажу я вам, вид патріотизму по-хустському! Він виражається в тому, щоб губити своє рідне українське (!) село, і цим… славити Україну.

Це — головний, мало не програмний, маразм.

Якби Шварценеггер у Каліфорнії кричав: “Слава США!”, — а сам бездарно перекопував на довгі місяці дороги ровами, як це робить в Олександрівці теперішній незбагненний сільський голова — то американці Шварца тупо би поставили рачки, а потім виборці показали б йому на практиці всі досягнення американського сексу.

На щастя, в нас не Америка.

Це рятує сільського голову від негайного безчестя.

Тому останній преспокійно ставить рачки все село і показує йому всі досягнення національної політики в сексуальний спосіб.

При цьому він кричить: “Слава Президенту!” Це, щоб підкреслити співучасть останнього в загальній бездіяльності “на благо України”.

Проте, якби про це почув Ющенко — він би пішов з роботи сам, забравши трудову книжку, не чекаючи дострокових виборів.

Тому і назва нашого матеріалу така — “Скинь тата з поїзда!” Бо владна еліта Олександрівки при діючій Службі безпеки України безкарно бореться проти Президента, дискредитуючи його, показуючи свою “діяльність” через наклепи на інших людей, нацьковуючи на них “своїх людей” з податкової служби, міліції, РДА. Хай, мовляв, про християнську любов Ющенко пам’ятає, на те він і Президент.

Колишній сільський голова Іван Ковач через цю тваринну злобу, яка могла його тоді просто фізично знищити, виїжджав на певний час і в Архангельську область навіть. Там його здібності сповна оцінили, пропонували негайно зробити російське громадянство, аби там жив і працював.

Росії потрібні працелюби.

І Україні, втім, вони потрібні. Та ось заважає вірус владолюбства, що прямо раковою пухлиною вразив Закарпаття, де кожного аж роздимає, коли він доривається до влади.

З ним, Ковачем, у архангельському вимушеному вигнанні перебував і колишній заступник голови виконкому Олександрівської сільради Юрій Сливка. А вдома всі дикі середньовічні нападки витримували їхні дружини. До речі, “друга половина” І.Ковача — підприємець з 1995 року. Цілком самодостатньою бізнесовою одиницею були зі своїм чоловіком, могли би не перейматися роботою на людей, але олександрівські люди просили, бачили їх потенціал. І от за це купка нинішніх владних ділків, котрі побляклим помаранчевим політиканством продовжують насміхатися над позитивною діяльністю Президента України, їх до цього часу “мочить”. І ніхто в Хустському району з цим розібратися не хоче та кишнути на “велетнів” технологічної помаранчевої ідеї.

— Всього десятеро чоловік перевертають все наше добре загалом село, — з болем говорить Іван Юліанович Ковач. — Хочуть мене незрозуміло за що посадити, щоб на виборах не було незручного конкурента, який зможе перемогти, бо людям треба не кілометри брехні, а вода, газ, рівна дорога, на якій не ламаються люди, вози, коні, корови, авто. В резерві сільради були гроші. Їх, кажуть, відразу використали на премії за щось прогресивне (за що люди не розуміють), а тепер людям натякають, що час здати “бабки” на дитсадкову каналізацію та інші потреби. Сміхотворна сільська владна “кліка” відсутність діяльності хоче замінити видимістю діяльності. І при тому революційної! Одна з таких псевдореволюційних ідей не витримує критики. Людей підбурюють вигнати зі свого приміщення пошту, щоб перевести туди занедбаний дитсадок. Це вже і не за Ющенком, а за Леніним, який пропонував найперше захоплювати пошту. Ганебно таке і чути в наш час, а не тільки бачити на ділі.

Дивлячись на цю щурячу суєту, доходиш до висновку, що революційні матроси Пітера були значно красивіші й інтелігентніші за олександрівську владну еліту. Щоправда, більшість із неї отримує гроші за інвалідністю, що багато чого виправдовує в їх діях, спонукає до милосердного ставлення до них. Останнє люди Олександрівки і роблять, бажаючи вийти з антидержавної ситуації в Олександрівці по-людському, аби ніяк не образити хворих людей, дати їм до кінця хворіти на своїх посадах і з миром піти в небезпечний сюжет боротьби проти нового Президента України. Небезпечно це, бо новий очільник держави, може, так легко не пробачить боротьби людей на місцях проти себе. Навіть якщо вони знаходяться на лікарняному чи мають якісь довідки, що ні в кого з місцевих фіскальних органів не викликають сумнівів.

Колишній голова, до речі, не знаходиться на інвалідності, хоч міг це “зробити”, але йому і в голову таке не приходило. В цьому, очевидно, головний недолік Івана Ковача.

Він балотувався у районну раду третього скликання в 1998 році. Найперше заклав у передвиборчу програму газифікацію села, яке невигідно знаходилося в стороні від газових магістралей. Він це виконав, пройшовши в райраду з 80-ма процентами голосів. Протягнули труби з села Данилово. 20 вересня 2000 року почали робити газопровід, відтак побудували аж 18 км газопроводу за рік, голубе паливо прийшло в кожен дім. Тодішній перший заступник губернатора Василь Лінтур запалив в Олександрівці символічний голубий факел. І.Ковач отримав медаль і грамоту від керівництва області, а також велику вдячність односельчан. Заступник сільського голови Юрій Сливка теж був нагороджений. Пан Лінтур відзначив, що темпи будівництва були “просто надзвичайними”. Тертя почалися, коли в 2002 році Іван Ковач став тими ж 80-ма відсотками голосів сільським головою.

— Апарат сільської ради я не міняв, — згадує Іван Юліанович. — Тоді працювала бухгалтером сільської ради Сливка Василина Іванівна, яка проживає по вулиці Миру, 165. Перед тим вона пропрацювала 32 роки. В перші тижні я почав розбиратися в діяльності свого попередника Петра Микульця. Він їздив на довгі місяці на заробітки, а командувала селом секретарка з бухгалтеркою. Я і виявив декілька зайвих посад, за які отримувала кошти головна бухгалтерка. Викликав її до себе, пояснив, що починаємо працювати по-новому, починають, мовляв, і в Олександрівці закони працювати. Василина Іванівна залишилася тільки на своєму окладі. Так їй стало невигідно працювати. Через те звільнилася за власним бажанням. Двічі зайшов додому до неї, просив повернутися, але вона відмовилася. Бо почала писати то в шостий відділ, то ОБХСС, то ще кудись. Так довго перевіряли, що мені це набридло. Я почав запитувати про мотиви перевірок. Весь час одноманітно називали визначальним мотивом лист Василини Іванівни.. Для багатьох мужів цього вистачало, щоб вносити хронічний розлад в роботу сільради. Зовсім не задумувалися вони про особу самої скаржниці. Десять років при колишньому голові не працював дитсадок, але стабільно виписувалися й ділилися між собою гроші на його ремонт. За це бухгалтерці дали три роки умовно. Вирок зм’якшила помаранчева влада, за яку вони встали горою.

Перевірки й досі накочуються, як хвилі Чорного моря, на Івана Ковача та його дружину, зовсім не зачіпаючи нову владу, яку теж є за що перевірити так, щоб відлунням у їх макітрах відлунило це ТАК.

Час уже припинити інерцію войовничої тупості.

З цим Ковачі зверталися до новітніх Матюх із сучасного роману “Бур’ян”.

Та даремно.

Хоча саме Ковачі найбільше податків дають у бюджет району від Олександрівки. А в нових владників діє неофіційний магазин, якого впритул не бачать їх знайомі податківці.

Не буду поки що називати покровителів “олександрівської тьми” з райдержадміністрації, інших сфер. Я думаю, що вони одумаються, перестануть лити дьоготь на ворота нового українського життя, не плямуватимуть ім’я Президента України своєю “марнотою марнот”, що виражається в різних злобних лжесвідченнях, а зроблять гарну дорогу, дадуть людям воду і всі можливі на цей час блага. Інакше мені доведеться сповна показати Олександрівку на всеукраїнському рівні, бо в цивілізованій країні таких сіл з дикими проявами гнилої містечкової корупції бути не повинно.



Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород