ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Мадярський неореваншизм в Закарпатті

    18 сентября 2018 вторник
    Аватар пользователя ВО Тризуб

    Знайшов цікаву статтю-яка проливає світло на "русинство" і мадярський фашизм на закарпатті.Автор-Василь Довгей.Стаття знайдена за адресою http://www.v-otechestvo.com.ua/modules.php?name=Pages&page=113

    Закарпаття було складовою частиною Київської Русі, яка у Х-ХІ столітті вважалася однією з наймогутніших держав Європи. Після смерті князя Володимира Святославовича в 1015 році між його синами розгорілися чвари за владу. Це спричинилося до занепаду Києва, до посилення набігів на Русь кочових орд. З цього скористалися Польща та Мадярщина, які захопили окраїнні землі Київської Русі. В 30-х роках XI століття, при королі Іштвані, мадяри заволоділи південною частиною Закарпаття, північна ж, гориста його частина, залишилася вільною. На початку XIII століття мадярські феодали, подолавши запеклий опір українського населення, посунули свій кордон ще північніше, однак повністю підкорити Закарпаття їм вдалося тільки в 20-х роках XIV століття.
    2

    На Закарпатті одна за одною закривалися українські парафіяльні школи, серед українського населення штучно поширювалося пияцтво, матеріальні утиски, лихварство. У 1881 роц більшість парафіяльних шкіл ще були українськими, у 1911 - закрито останню з них, а через 13 років в усьому Закарпатті не лишилося жодної школи, в якій би українська мова викладалася як предмет. Українці (за тодішнього мадярською термінологією "бідивш руснаки" - смердючі русини) брутально заганялися в мадярство, панувало україножерське гасло - "споживаєш мадярський хліб - розмовляй по-мадярськи!"
    3

    Плановий геноцид, безпросвітні злидні спровокували масову еміграцію українського населення. У проміжку між 1880 і 1914 роками, рятуючись від голодної смерті, в пошуках праці 120 тисяч українського населення покинуло свій край.
    4

    Ще до розвалу Австро-Угорської імперії закарпатці усвідомили, що їх порятунок, як і порятунок всього пошматованого українського народу, - в єдності, у створенні суверенної України. У 1918 році Руські народні ради міст Любовна, Сваляви і Марамороша заявили про необхідність об'єднання з Великою Україною, а 21 січня 1919 року в Хусті під головуванням видатного просвітителя Закарпаття М.Брящайка відбувся "Загальний Собор Русинів, живучих в Угорщині", який проголосив злуку українського Закарпаття з Соборною Україною.
    5

    Після розвалу Австро-Угорщини Закарпаття, аби не опинитися під осоружною Мадярщиною на правах "найширшої територіальної автономії (за Сен-Жерменським договором 10 вересня 1919 р.) увійшло до складу новоствореної Чехословацької республіки.
    6

    У 30-ті роки уряд ЧСР взяв той же курс на денаціоналізацію українців, що й мадяри до 1918 року. Чеські школи насаджувалися навіть в тих районах, де чеського населення взагалі не було. Відверта дискримінація української інтелігенції в Закарпатті стала звичайним явищем. На кошти українського населення "гуманний" уряд ЧСР будував чеські школи. Адміністрація ЧСР, як і мадяри, штучно змінювала демографічний склад міського населення на користь чехів.

    Цей спосіб колонізації "популярний", як відомо, у всіх загарбників.
    7

    Керуючись принципом колонізаторів "поділяй і владарюй", чехи під'юджували одну групу населення проти другої, заманювали українців у боротьбу партій, далеких своїми цілями від насущних проблем корінного населення. На найвідповідальніші, високооплачувані службові посади призначалися майже виключно чехи, українці навіть із значно кращою підготовкою мусили вдовольнитися другорядними і низькооплачуваними посадами. Красномовним є такий факт: у 1927 році, коли в Закарпатті вже досить було фахівців з усіх галузей народного господарства, з 2262 державних службовців тільки 201 були автохтонами.

    І все ж зупинити розвиток національної самосвідомості закарпатських українців не змогли ніякі хитрощі колонізаторів. У 1929 році в Ужгороді проходив Перший з'їзд народовецької молоді Закарпаття, який проголосив, що під Карпатами від Попраду до Тиси живе український народ. Л.Бачинський вперше назвав цю територію Закарпатською Україною, за що уряд ЧСР піддав його анафемі й вигнав за межі ЧСР.
    8

    Завдяки подвижницькій праці просвітителів і патріотів нашого краю А.Волошина і А.Штефана, братів Михайла і Юліана Брящайків, Д.Нарадія, В.Желтвая, М. Григаша та інших у Закарпатті за два десятиліття виріс потужний прошарок високоосвіченої, соціально активної інтелігенції, з середовища якої виділялися такі діячі Карпатської України, як А.Волошин, А.Штефан, брати Юліан і Федір Реваї, В.Гражджа-Донський, П.Стерчо, М.Долинай, С.Клочкарук, Д.Німчук, С.Росоха, Ю.Перевузник, В.Климкуш, І.Рогач, Ю.Химинець та ін.

    У проміжку між двома світовими війнами закарпатський українець пройшов складний шлях духовного прозріння від "бідивш руснака" до національно свідомого громадянина. Спалах національного відродження у Закарпатті, прорив до вершин духовності засвідчив незламну волю української нації до свободи.

    На всю Україну стала відома воля патріотів Карпатської України: "Надходить великий час! Закарпаття мусить стати часткою одної великої Самостійної Соборної Української Держави".
    9

    1928 році в Ужгороді відвідувачі вперше переступили поріг "Просвіти" - Народного Дому, зведеного на пожертви українців усього краю.

    Товариство "Просвіта" вписало яскраву сторінку в пробудження національної свідомості закарпатців. "Просвіта" мала свої бібліотеки-читальні по всьому Закарпаттю. Велике значення у піднесенні української національної самосвідомості мали тижневики "Свобода" (пізніше щоденна газета "Нова свобода"), "Українське слово", "Земля і воля", журнали "Наш рідний край", "Підкарпатська Русь", "Пчілка", "Пластун", "Тиса", "Пробоєм".
    10

    12 лютого 1939 року в Карпатській Україні відбулися вибори. 93 відсотки виборців схвалили створення національного парламенту Карпатської України, який 14 березня 1939 року проголосив Карпатську Україну суверенною республікою. Прапор предків синього і жовтого кольорів, а також гімн "Ще не вмерла Україна" були визнані державними. Президентом Карпатської України було обрано доктора Августина Волошина.

    Сотні галичан, волиняків, синів інших земель України влилися у Карпатську Січ, щоб із зброєю в руках боронити свободу своїх братів, віддавали за них життя. Слова, сказані в ті дні С.Росохою, близьким сподвижником А.Волошина, були у серці кожного січового стрільця, кожного національно свідомого українця: "Не дамо ані п'яді рідної землі ані полякам, ані мадярам, ані румунам. Хочемо бути на своїй українській землі самі, господарями, вповні незалежними й вільними".
    11

    Мадярська армія з боями просувалася до Хуста. Стрільці Карпатської Січі мужньо відбивали атаки агресора, але, будучи погано озброєними, не могли стримати натиску мадярської орди. Незабаром Карпатська Україна впала.

    Жандарми скрізь виловлювали січовиків. Для залякування українців, закатованих січовиків виставляли на людних місцях, не дозволяючи їх ховати. Всі запідозрені у зв'язках з січовиками були знищені. Полонені з Галичини й інших земель України були видані польській прикордонній службі і розстріляні на Бескидах. Хортистська репресивна машина жорстоко накинулась на українську інтелігенцію. Як згадує: Ю.Хоминець ("Мої спостереження із Закарпаття", - Нью-Йорк, 1984), за короткий час без суду і слідства мадяри замучили і розстріляли понад 27 тисяч найбільш активних, національно свідомих українців.

    З такими зусиллями вирощена А. Волошиним національна інтелігенція - опора Карпатської України була майже повністю знищена. А ту її частину, яку до 1944 року не встиг виполоти хортистський режим, потім доконали совєтські енкаведисти.
    12

    Це була молодь, що піддавшись совєтській пропаганді, шукала в СССР порятунку від мадярського терору. Їх судили за "нелегальний перехід кордону" і тут же напихали ними беріївські концтабори. "Розслідування" справ чекісти проводили в присутності колег з мадярської служби безпеки, з якими були зв'язані "братерським" договором про спільну протиукраїнську боротьбу. НКВД постачав мадярську контррозвідку вичерпною інформацією про біженців. Ось як про це повідомляє Ю.Химинець: "...НКВД декотрих розстрілювало, а інших почало вивозити на совєтсько-мадярський кордон між Галичиною і Закарпаттям, передаючи цих нещасних втікачів у мадярські руки". Жертви мусили самі собі копати могили. На це звірство мадярів москалі дивилися з другої сторони кордону. Коли траплялося, що хтось пробував утікати назад в Галичину, того застрілювало НКВД. У такий нелюдський спосіб було розстріляно 25-30 тисяч закарпатських українців.
    13

    За вказівкою НКВД в совєтських тюрмах кримінальні елементи поголовно знищували закарпатців, перш за все з вищою і середньою освітою. У концтаборах "неісходімого" Сибіру на каторжних роботах в лісах і копальнях загинуло 80 відсотків тих закарпатських втікачів, котрі після переходу кордону не були замучені в катівнях чекістів.
    14

    Таким чином, ще до 1945 року, тобто до офіційного поглинення Карпатської України совєтською імперією, на чорному сумлінні останньої було біля 100 тисяч вбитих і замордованих закарпатських українців.

    ХТО НА ЗАКАРПАТТІ ПРОВОКУЄ УКРАЇНОФОБІЮ І СЕПАРАТИЗМ?
    1

    Хоч Україна проголосила незалежність, формально припинено діяльність КПСС, Закарпаття залишається одним із найреакційніших форпостів застою. Прикриваючись ширмою "общества карпатських русинів", партократія нагнітає сепаратизм.

    У провокуванні на Закарпатті компартійного автономізму, охрещеного про наївне око "русинським", особливо відзначилися такі "ідеологи русинства" як М.Томчаній, П.Годьмаш, В.Заєць, І.Гранчак, М. Попович, М.Болдижар, П.Кампов, колишній кадровий офіцер КГБ В.Пашкевич, підкинутий в Ужгородський університет для підсилення там ідеологічної роботи. До цієї когорти входить і замовлений з Канади імперськими спецслужбами "теоретик русинства" (мадярського походження) Пауль Роберт Магочі - відомий своїми антиукраїнськими тенденціями.
    2

    За період між 1945 і 1990 роками на Закарпатті ніхто, в тому числі й новоявлені "ідеологи" русинства, ні про яку "проблему русинів" чи "языковой вопрос" навіть не заїкалися. Ці вигадані колишніми колонізаторами "проблеми" зникли в Закарпатті в 1944 р разом з мадярським колоніальним режимом.

    Однак і досі залишається чимало проблем, породжених тут московською політикою русифікації.

    В Ужгороді, наприклад, кількість російських шкіл уже давно перевищила 50 відсотків.

    Книжковий фонд області майже на 85 відсотків укомплектований російським друком. У найвіддаленіших сільських школах, де нема жодного учня росіянина, вся наочна агітація, навіть назви шкільних кабінетів, зроблені російською мовою. При чотирьох відсотках російського населення все діловодство в області здійснюється російською.
    3

    Личиною русинства на Закарпатті здавна маскується всяка інвазійна потолоч, що зазіхає на нашу національну єдність і територію. Іноземні спецслужби вишукують з-поміж корінного населення національно аморфний або злочинний елемент і штучно нагнітають навколо вибраної особи ореол "вождя" русинів, проштовхують її на високі державні посади, як, наприклад А.Бродія і С.Фенцика у 20-30 роки, а ті вже, у свою чергу, за щедру винагороду реалізують на Закарпатті інтереси своїх кредиторів.
    4

    Те, чого колонізаторам не дано урвати на Закарпатті своєю мовою, вони роблять штучним "язичієм" і руками збаламученого "русина". Тому "неорусинство" і стало політичним пристановищем українофобів, ворогів єдності української нації. Нині в неорусинство, як в останній засіб утримати захоплені на Закарпатті позиції, мертвою хваткою вчепилася не тільки пошехонська Москва, але і тіньовий реваншизм всіх орієнтацій. Як говорить відомий борець за права людини, колишній політв'язень ГУЛАГу, визнаний світом історик В.Мороз, "Русини милі всім... Бо русин - то матеріал для асиміляції". І дійсно, з "русина" легко зробити як мадяра, так і чеха або московита, а з українцем таких маніпуляцій уже не зробиш. Звідси й українофобія.

    Це, до речі, не завадило б взяти до уваги не тільки компартійному підпіллю - носію імперської ідеології розбрату і асиміляції, але й лідерам Товариства угорської культури (КМКС), які, користуючись слабкістю молодої Української держави, відсутністю у неї належної служби безпеки, а також пригніченою колоніальним минулим національною свідомістю автохтонного українського населення, спричинилися до нагнітання на Закарпатті політичної нестабільності. Маріонеткові "вимоги" лідерів КМКС про "надання корінному населенню права повернути в документах свою одвічну національність" (угроросів ?) є каправою політичною провокацією, проявом брутальної неповаги до населення України.
    5

    Що стосується українців Закарпаття, то наше національне процвітання може бути гарантоване тільки в одному варіанті - у складі єдиної Соборної Суверенної Української держави. Всі інші варіанти, які так наполегливо проштовхує компарт-номенклатурно-мадяронська обласна рада є небезпечними. Так звана "проблема русінов" і "языковой вопрос" - це останні конвульсії "хозарщини". За переписом населення 1989 року 80 відсотків населення області вважають себе українцями. Незважаючи на це, зденаціоналізоване партноменклатурне керівництво області недавно звернулося до Верховної Ради України за санкцією записувати у паспортах для корінного населення Закарпаття у графі національність – що б ви подумали? - "русин"...
    6

    Неорусинство - це лише зручна політична ширма для тіньового реваншизму, зорієнтованого на інтереси Москви, Будапешта і Праги, представники якого, після останніх виборів до Рад, не без сприяння КГБ, надійно окопалися в усіх обласних органах влади. Закарпатське відділення Служби національної безпеки України (СНБУ) без будь-яких труднощів могло би вивести на чисту воду ідеологів політичного "русинського" сепаратизму, викрити його антидержавне політичне нутро, якби Закарпатське відділення СНБУ, вчорашнє КГБ, не опікувалося своїм, дітищем - т.зв. "обществом карпатских русінов", і якби в цьому аспекті "рильце" вчорашнього КГБ не було в пушку. В 1989-1990 роках саме це відомство, ще до заміни його закривавленої вивіски КГБ на СНБУ, започаткувало в Ужгороді "русинські семінари". На ці виклади свого закулісного колеги з Торонто - Пауля Роберта Магочі (мадярського походження), відомого спеціаліста з нагнітання на міжнародній арені негативного політичного контексту щодо інтересів України, зведеного компартійною пресою в ранг "найвидатнішого теоретика русинства", КГБ допускав тільки своїх довірених людей та обласну компарт-номенклатуру.

    Нині під облудливою вивіскою "общества карпатських русінов" закамуфлювалася вся найчорніша реакція краю, реваншистське підпілля всіх орієнтацій, все, що паразитує на необізнаності корінного українського населення з власною історією, а також на політичній закомплексованості та індиферентності місцевої здеморалізованої колонізаторами інтелігенції, яка під колоніальним наркозом ніяк не може усвідомити своєї відповідальності за інтелектуальний захист власного народу. Цей альянс тіньового реваншизму та імперських спецслужб й узяв на озброєння примітивний, недолугий "русинський" сепаратизм.
    7

    Теперішні ідеологи політичного русинізму і сепаратизму механічно перейняли із арсеналу своїх предтеч доби регента Міклоша Горті абсолютно всі засоби духовного геноциду і політичних диверсій: створення підставних політичних структур, що виступають від імені народу, проти якого працюють; запозичення лжерусинського політичного словоблуддя; "язичія"; розпалювання політичної нестабільності, територіального, економічного і релігійного сепаратизмів, українофобії; цілеспрямована дискредитація провідної сили українського національного відродження — Галичини, лідерів національних структур.
    8

    До роздмухування в Закарпатті політичної нестабільності і сепаратизму, крім тих сил, що затаїлися за ширмою ОПР, під соусом відстоювання прав "корінного народа" та "інших національностей", доклалися і вожді Товариства мадярської культури (КМКС). Їх вкрай деструктивна автономо-сепаратистська діяльність, зафіксована в публікаціях лідерів, в союзницькій їм компартноменклатурній багатотиражній пресі – газетах "Новини Закарпаття", "Молодь Закарпаття", "Единство-плюс", "Закарпатській правді" та різних районних і міських газетах, ще одержить в майбутньому належну моральну і етичну оцінку соціологів та істориків.
    9

    Нагнітання в Закарпатті різних форм сепаратизму, українофобії, невдоволення населення перебігом економічних реформ, зростанням цін, цькування всього українського, ширення різних політичних чуток здійснюються реваншизмом глибоко продумано і цілеспрямовано: в чергах, на вокзалах, в електропоїздах, засобами масової інформації... "Чим гірше в Україні, тим краще" - ось принцип неореваншизму. Звинувачуючи незалежну Україну у всіх теперішніх негараздах, неореваншизм і словом не обомовлюється про роль, яку в катастрофічному розвалі економіки і спустошенні внутрішнього ринку України, зокрема в Закарпатті, зіграли саботаж економічних реформ антиукраїнськими владними структурами і відкриття ними усіх шлюзів контрабандного туризму в Мадярщину, Югославію, Польщу, Туреччину. Під прикриттям розмов про "наційональноє возрождєніє русинув", прав національних меншин в Закарпатті, в місцях проживання мадярського населення, як, наприклад, в околицях Чопа і на Берегівщині, зникли дорожні назви сіл, площ, вулиць державною українською мовою.

    У цьому плані характер українсько-мадярських міжнародних відносин красномовно висвітлює і гостинний напис, зроблений фосфоресцентною жовтою фарбою групою туристів з Мадярщини на стелі Ворітського (Верецького) перевалу - давніх воріт у Закарпатську Україну: "ŰDVŐZŐLYŰK MADYARORSZÄGON!" "Вітаємо в Мадярщині!", і поруч: "TALPIA MADYAR" -"Мадярщино, встань з колін!"
    10

    За законом "APPONYI", утвердженим урядом Мадярщини в 1907 році, в Мадярщині в усіх сферах громадського, культурного і релігійного життя було заборонене вживання мов всіх національних меншин, в тому числі і мова "отдельного наруда - угроросов". Перед Першою світовою війною у Закарпатській Україні було закрито всі без винятку українські (руські) школи, заборонено книгодрукування українською (руською) мовою, кирилицю змінено латинським алфавітом, повністю латинізовано богослужіння в руських церквах. Духовний етноцид став способом життя угроросів... Цілком реальним стали ознаки їх повного національного виродження. Ще одне-два покоління виваженого етноциду і русинам-українцям Закарпаття не уникнути б трагічної долі русинів-українців Панонії і Потисся – повної мадяризації.
    11

    "Язиковой вопрос" є одним із горбокоників політичного русинізму, тому доцільно хоча б в декількох словах зупинитися на його історії. Після поневолення в ХІ-ХІV ст. краю мадярами Закарпаття було ізольоване від матірної України не тільки протиприродним політичним кордоном, але й географічним чинником - пасмом мало де прохідних карпатських хребтів. Таке геополітичне розташування Закарпаття сприяло послабленню мовних, культурних і соціально-економічних зв'язків між українцями по обидва боки Карпат. Національний розвиток української мови в умовах ворожого мовного оточення був фактично, аж до розвалу Австро-Угорської імперії, загальмованим на рівні часів Київської Русі.

    Мова українців Закарпаття впродовж століть була помітно засмічена словами колоніального походження - мадярськими, швабським діалектом, румунськими, словацькими, чеськими і, меншою мірою, польськими. Однак найбільшої шкоди українській мові і культурі в Закарпатті було завдано російськими купцями, які ще за царя Петра І, на самому початку XVIII ст., стали зводити "духовні мости" між карпатоукраїнцями і їх "єдінокровними братіями" на сході - московитами. Вони завозили і поширювали в Закарпатті московські букварі, псалтирі та інші церковні книги, написані на російсько-церковно-старослов'янській мові. Ці букварі і псалтирі були тими книгами, з яких українці Закарпаття понад 200 років навчались грамоти і "рідної мови”.
    12

    Маріонеткові політичні структури ворогів української державності, як, наприклад, "Общество пудкарпацькых русинов", "Пудкарпацька риспубликанцька партия" (ПРП), які за підсунутим їм реваншистським спектаклем начебто репрезентують гнаний русинський народ, - це воістину сатанинський винахід, диверсія в стані української ментальності, універсальна політична ширма, що дозволяє зовнішнім ворогам України і їхнім лобістам в Закарпатській обласній раді народних депутатів та у Верховній раді України здійснювати проти України найпідступніші політичні диверсії.
    13

    У що на сьогодні обійшлося українському народові політичне русинство у ширшому відношенні? За межами окраденої в минулому України опинилися обширні українські землі. Південь Буковини і Мараморощини нині інтенсивно асимілюється Румунією. Розірвана навпіл Лемківщина не менш інтенсивно денаціоналізується Словаччиною і Польщею. До Польщі у свій час, крім того, відійшли Ряшівщина, Надсяння, Холмщина, до Білорусі - Берестейщина. Під Москвою залишилися на сьогодні майже повністю змосковщені східні і північно-східні українські етнічні землі: Кубань, Воронежщина, Білгородщина, Курщина. Процес денаціоналізації і асиміляції українців особливо жорстоких і диких форм набув на українських історичних землях Панонії і Потисся, що нині становлять північно-східну Мадярщину. Землі Біхарщини, Ніру, Солноцької, Соболчської, Сатмарської, Боршодської, Земплинської і Абадуйської Жуп були повністю змадяризовані ще в кінці минулого і на початку XX століття. Ціле століття, що передувало розвалові Австро-Угорщини в Потисянській Україні від півдня Біхарщини (Доброчинщини) до Карпатського водорозділу лютував мадярський етноцид, мусувалось політичне русинство.
    14

    Українське населення в Румунії з 1945 до 1977 рр. внаслідок планованої асиміляції за різними даними скоротилося з одного мільйона до 55 тисяч.

    У Пряшівщині з часів другої світової війни за рахунок штучного ословачення кількість українців на 1980 р. скоротилася з 400 до 109 тисяч, і до 30,7 тисяч на 1991 р. При цьому, аби інтенсифікувати процес денаціоналізації залишків українства Пряшівщини, уряд Словаччини не проминув розділити їх на русинів і українців.

    Що стосується цілеспрямованої асиміляції українців Польщею і Росією, то тут масштаби взагалі астрономічні і вимагають в ретроспективі окремого дослідження. Варто зауважити, що тільки в 1944-1947 рр. Польща депортувала з підвладних їй українських етнічних земель 500 тисяч українців в СССР, і ще 150 тисяч розпорошила по всій Західній Польщі. Всі вони числилися в Польщі русинами, а виселялися звідти як українці. Нині уряд Польщі визнав ці депортації несправедливими, визнав право польських українців повернутися на свої етнічні землі, однак репатріанти у відповідних документах знову змушені реєструватися як русини. Під час депортації в 1944-1947 рр. десятки тисяч етнічних українців крім того були знищені польськими каральними загонами.
    15

    Організований Москвою в 1932-1933 великий голодомор в Україні забрав життя до 15 мільйонів українців. Якби (за розрахунками вчених-демографів) Москва не піддала Україну штучному голодомору, не депортувала на простори Росії мільйони українських сімей і не проводила в Україні політики штучного злиття націй, то населення України нині становило б щонайменше 90 мільйонів. Ця страхітлива статистика викриває справжнє призначення реанімованого нині ворогами України політичного русинізму: розділяти українців і асимілювати, утримувати їх в ролі етнічної сировини для сусідніх державних народів.
    16

    Брутальний політичний спектакль "борцов за наційональноє высвобождєніє русінского наруда из пуд вукраїнской окупации", що нині розігрується зовнішнім неореваншизмом і його п'ятою колоною в Закарпатті, висвітлює трагедію народу, в якого вкрадено досвід попередніх поколінь.
    17

    Аби вибити грунт з-під політичних спекуляцій ворогів України карпатоукраїнців, необхідно повернути карпатоукраїнцям їх історичну культурну спадщину, імена дискредитованих колоніальною пропагандою національних провідників, культурних і державних діячів, борців за національне визволення. Духовне відродження українського народу, повернення йому історичного досвіду попередніх поколінь є нині однією з найвагоміших передумов утвердження української державності.
    18

    Спроби теперішніх імітаторів "проблеми русинув", спроби лицедіїв "русинського шовінізму" і сепаратизму розіграти в Закарпатті заяложену русинську карту відгородити Закарпатську Україну статусом "національной автономії"" та "вільної економічної зони" від решти України, що за планами антиукраїнської реакції незабаром має трансформуватися в "незавісімоє государство - Пудкарпацьку Русь" - другу Швейцарію, для інтересів корінних закарпатців смертельно небезпечні.
    19

    Для нагнітання за межами України неіснуючої "проблеми русінов" задіяна ціла низка підставних "русинських націоналістичних" організацій, які на початку 90-х років, як і ОПР одночасно з'явилися за кордоном на українських етнічних землях: в Словаччині - "Русинська оброда" (В.Турок), в Польщі - "Стоваришіня лемків" (А.Копча), в колишній Югославії - "Руська Матка" (Л.Медєші). До цієї ж когорти творців нового народу - русинів примикає і Товариство мадярської культури Закарпаття (Ш.Фодов) та Карпато-русинський дослідний центр в США, очолюваний Паулем-Робертом Магочі, мадяром за походженням, слугою кількох спецслужб в т.ч. і КГБ.
    20

    Чітка промадярська стратегія ОПР цілком вписується в плани "стабілізації" політичної обстановки в середній Європі, розробленій експертами СССР і Німеччини у вересні 1990 р. в Женеві. Інформація на цю тему під заголовком "Конфіденціальна інформація про переговори радянських і німецьких експертів стосовно геополітичних проблем середньої Європи" просочилася в чехословацьку щотижневу газету "Політика" (№ 42 від 20.11.91 р.).

    Експерти СССР і Німеччини в справі наведення "порядку" в Європі у значній мірі покладаються на мадярський неореваншизм. У статті також сказано: "З огляду на прагнення Мадярщини втримати політичну і економічну стабільність у Придунайському регіоні, СССР і ФРН не заперечуватимуть проти відновлення Мадярщини у первісних кордонах до Тріанонського договору. ФРН збільшить економічну допомогу Мадярщині, щоб підняти рівень життя в Мадярщині над рівень Словаччини, в результаті приєднання до Мадярщини матиме для словаків притягальну силу... СССР не заважатиме відриву Закарпатської України у разі дестабілізуючої дії українських націоналістів та її включення до Мадярської Республіки". Приблизно в той же час у Мадярщині не забарилися з'явитися мапи, на яких Закарпатська Україна, Словаччина та значні території Югославії і Румунії включені до складу "Нової Батьківщини" мадярів, території якої зображені в межах 1919 р.

    Логічним втіленням планів совєтських і німецьких експертів щодо "наведення порядку" в Європі є нав'язування Закарпаттю, під прикриттям русинської істерії, статусів національної русинської автономії, вільної економічної зони, вільної міжнародної митної зони "Чоп-Інтер порт", включення Закарпатської України в Єврокарпатський регіон, намагання автономізувати закарпатську дільницю Львівської залізниці. Особливо небезпечним є інтенсивне проникнення в Закарпаття, у сферу приватизаційних процесів, мадярського капіталу через різні родинні канали, бартерні сплати боргів Мадярщині Росією - літаками, танками і різною стрілецькою зброєю.
    21

    Задовго до розвалу СССР Москва, на випадок суверенізації України, заздалегідь готувала відповідні ідеологічні плацдарми для майбутнього реваншу, провокуючи політичну та економічну нестабільність, сепаратизм у Закарпатті, Криму, на півдні і сході України. У 1989 році в Ужгороді, в надрах КГБ, уже діяли магочівські "русинські" семінари, повним ходом йшла підготовка політрусинських сепаратистських кадрів, які стали кістяком зареєстрованого 17 лютого 1990 року закарпатським компартноменклатурним облвиконкомом "Общества пудкарпацькьіх русинов" та інших підставних організацій до розігрування у Закарпатті Москвою спільно з Будапештом "русинської карти", територіального, релігійного й економічного "русинського" сепаратизму. До розпалювання українофобії і ненависті до Галичини були залучені всі наявні в області засоби масової інформації переконатися в тому, що контрольовані КГБ й Закарпатським обкомом КПУ засоби масової інформації області з усіх сил намагалися дезинформувати світову громадськість, нав'язати їй "думку" про спалах в Закарпатті "русинського" шовінізму, екстремізму і сепаратизму, представити Закарпаття, як одну з потенційних гарячих точок Європи. Газети "Отчий храм", "Подкарпатська Русь", "Молодь Закарпаття", "Единство-плюс", "Закарпатська правда" паплюжили історію Карпатської України, шельмували ім'я президента Карпатської України А.Волошина.
    22

    Не покладаючись тільки на свої власні сили, як плату за спільне розігрування в Україні русинської карти, Москва пообіцяла Мадярщині не перешкоджати її прагненням навернути українське Закарпаття під мадярську юрисдикцію ("Політика", ЧСР, 20.11,1991). Таким чином, на взятій з музею, переточеній шашелем "русинський фірі", в одній упряжці опинилися московський великодержавний реваншизм і заїзна шкапа мадярів - політичний русинізм. Та практика останніх років засвідчує, що намагання спецслужб Москви і Будапешта реанімувати примару лжерусинізму в Закарпатті провалилося. З гнобленої московинської провінції Україна стала визнаною світом суверенною державою, фактором геополітичної стабільності у Європі та у світі. Це змусило наших ворогів відмовитися від примітивних хортіївських політрусинських методів дискредитації Української держави, переорієнтуватися на нові, більш підступні й вишукані форми і методи україножерства. В нових політичних умовах мадярський політрусинізм обернувся в "палітральне" політукраїнство з його облудною "патріотичною", "державотворчою" демагогією, надійно підстрахованих атрибутами української державності. Лжеукраїнством, що трансформувалось з мадярського політрусинства, нині просякнуті в Закарпатті всі структури місцевої влади, народної освіти і культури, церкви. В нових умовах вже навіть останній із гуканів-мадяронів не наважується кричати на сесіях облради: "З трупом Україны треба кунчати". Владний неореваншизм нині старанно уникає політрусинської сепаратистської демагогії. Більше того, при будь-якій нагоді демонструє свою "лояльність" щодо українського державотворення, заграє з творчою інтелігенцією, намагається дрібними подачками й послугами забезпечити собі її прихильність. І цими "хитрощами" політичним перевертням, учорашнім тіньовим лідерам лжерусинства, вдалося дещо приспати пильність націонал-патріотів, посіяти в їхніх рядах політичні бродіння, зневіру, прищепити думку, що політичне русинство самовиснажилося, заглохло і тому начебто найдоцільніше не реагувати на політрусинські дійства назадницьких сил, не звертати уваги на антиукраїнські публікації у пресі і т.п., бо це, мовляв, "...може відродити давно згаслу дискусію про політичне русинство", "збурити в Закарпатті міжнаціональну злагоду"... Сповідники такої страусової політики або свідомо баламутять громадськість краю, або ж у своїй політичній наївності не усвідомлюють, що, коли владний неореваншизм нині не наважується відкрито вдаватися до політрусинських дій, то для майбутнього він принаймні залишив зачепки для антиукраїнських провокацій.
    23

    Після реокупації Карпатської України в 1944 році Москвою корінне українське населення у своїй більшості гидувало членством у КПСС. Єдиновладну на ті часи капеесесівську нішу заповнили мадярська інтелігенція та зденаціоналізований, промосковський і змадярщений місцевий елемент, виплеканий наїзниками за правилами негативного відбору, позбавлений таких засадничих понять як Батьківщина, національні честь і гідність, свобода, навчений плазувати перед кожним зайдою. Політрусинський елемент був пропханий ворожими спецслужбами в кожний національний осередок краю - Рух, УРП, "Просвіту", "Меморіал"... Кожна з цих організацій невдовзі була розвалена на кілька ворогуючих і непрацездатних уламків. Це дозволило неореваншизмові майже повністю контролювати в Закарпатті виборчі кампанії минулих років, узурпувати всі керівні органи в структурах місцевої влади, закладах освіти і культури, церкви. Про масштаби духовної й інтелектуальної деградації закарпатської української колоніальної псевдоеліти за повоєнні десятиліття свідчив хоча б той факт, що в грудні 1991 року навіть Закарпатське організація Спілки письменників України, покликана бути носієм національної духовності, взірцем національного мислення, була чи не єдиною в Україні, що висловилася проти державного суверенітету України. Спілка не тільки жодного разу відкрито, у засобах масової інформації, не засудила роздмухування в Закарпатті Будапештом і Москвою політичного русинізму та русинського сепаратизму, але й у своїй більшості сама нагнітала цей сепаратизм (сутнісно кажучи, ряд членів ЗоСПУ є духовними "отцями" проколоніального політичного русинізму).
    24

    Єдиною організованою силою, що в 1991 році у всеозброєнні, глибоко ешелоновано зустріла у Закарпатті розпад СССР, був мадярський неореваншизм, який, однак, діяв не відкрито, а під чужим, фальшивим іменем - "русинського" сепаратизму.

    Базовий актив його - то царина тісної антиукраїнської співпраці російської і мадярської спецслужб. На цьому рівні опрацьовується стратегія і тактика політичного русинізму та його різновиду - політичного підставного "українства". Проводяться світові конгреси "русинів", "русинські" наукові конференції, фестивалі "русинськуї културы" і т.п. Другим ешелоном неореваншизму, який також функціонує нелегально, є владний неореваншизм, зосереджений в Закарпатті в структурах місцевої "української" влади, освіти, культури, церкви. Єдино легальною є лише третя складова реваншизму - бутафорне "Общество пудкарпацькых русинув" (ОПР), Пудкарпацька риспубліканцька партія (ПРП), Временноє правительство Пудкарпацькуї Русі (ВППР) та ін., призначенням яких є служити політичним прикриттям для діяльності названих вище перших двох тіньових рівнів неореваншизму. Навіть такі, суто промосковські, зондеркоманди, як "Русскій дом" і "Станіца донскіх казаков" в Ужгороді, "Обласноє общєство ветєранов", а також реанімована в 1993 році так звана КПУ, одержали "згори" команду в усьому підтримувати політрусинські інсинуації Будапешта в Україні.
    25

    Основна завада для українського державотворення зводиться не легалізованим політрусинським "ополченням", а тіньовим реваншизмом, зосередженим саме в структурах місцевої "української" влади. У той час, коли легалізовані політрусинські тили за командою "згори" відвертали на себе увагу громадськості, "таврували" в узурпованих політрусинських засобах масової інформації "месную власть" за "ізмену наційональных інтєресов русинського наруда", "колаборацмонізм с українським окупаціонным режімом", бомбардували ООН, держдуму Росії та президентів Клінтона і Гавела петиціями з домаганнями денонсувати "незаконнеє включеніє в 1945 году Пудкарпацькуї Русі у состав Україны", закликали "покласти куниць українськуму геноцидові пудкурпацькых центрально-європейскіх русинув", захлинались від фальшивих дифірамбів "вечному безконфліктному і несокрушимому братству двох коренных народов Пудкарпатя - мадяру і угроруснаку", - "демократично обрана" місцева влада в поті чола відробляла щедрі аванси Будапешта і Москви від імені "зацькованої" Україною "русинськуї нації"" (а не реальних замовників - Будапешта і Москви), докладала всіх сил, аби руками мадярської і московської агентури протягнути через ВРУ для споконвічно українського Закарпаття мадярські проекти "русинської національної (!) автономії"', промадярської "Закарпатської вільної економічної зони", "незалежної міжнародної митної зони" та ще цілої низки самоврядних "спецзон", оздоблених такими полюблюваними мадярами словесними брязкальцями, як "Єврорегіон", "Європа-центр", "Інтерпорт" і т.п., домагалися від ВРУ візового і митного в'їзду громадян України у споконвічно українське Закарпаття. Під мадяроно-"руснацьку" галасливість про права нацменшин, "вечноє, безконфліктноє і непоколебімоє братство двох коренных народов Пудкарпатя" обласна і ряд районних рад народних депутатів (Мукачівська, Ужгородська, Берегівська, Виноградівська, міста Чоп та ін.) особливо запопадливо змадяризовували назви вулиць, площ, громадські заклади цих промислових і культурних центрів, захарастили їх мадярським меморіальними дошками, стелами, пам'ятниками. Зразком "русинського самоврядування" і піклування про інтереси "русинського наруда" можуть бути "роздержавлені" і за безцінь вивезені за межі України (головним чином в Мадярщину) найбільші на заході України колишні військові бази СССР в околицях Мукачевого, які забезпечували життєдіяльність совєтських окупаційних військ в Чехословаччині, Мадярщині, Румунії та Болгарії. Було "списано на брухт" і продано за кордон величезну кількість майже нових залізничних локомотивів, паливних цистерн і вагонів. Розбазарено навіть рейки і шпали. Таким же чином було розтягнуто до "останнього гвинтика" й Пістрялівську РЛС поблизу м. Мукачевого та мукачівський військовий аеродром. Збитки, заподіяні тільки цими "самоврядними" акціями, оцінюються в десятки мільярдів доларів США. Нічим не виправдане й вилучення з обробітку в Закарпатті, яке аж кишить безробітними, величезних площ сільськогосподарських угідь: орних земель, садів, виноградників, що викинуло на наймитування в Мадярщину, Росію, Словаччину і Чехію тисячі закарпатських українців. Наслідки такого "господарювання" списуються на якихось міфічних демократів, яких, до речі, у Закарпатті (в структурах влади) не знайти і вдень з ліхтарем.
    26

    Маючи в Україні глибоко замасковані політичні тили: з одного боку, густу мережу спецслужб, "промисловий" пласт мадяронства, високопосадове політрусинство і "політукраїнство" на всіх щаблях державної влади - від ВРУ і до обласної та районних рад нардепів, а також вже згадані вище легалізовані "політрусинські" зондеркоманди (ОПР, ПРП, ВППР та ін.), готові за певну винагороду беззастережно взяти на себе роль цапів відбувайлів за будь-які антиукраїнські політичні диверсії, а з другого боку — політично монолітні, дисципліновані мадярські громадські культурно-політичні та релігійні організації, як, наприклад, 30-тисячне товариство мадярської культури Закарпаття (при чисельності мадярської нацменшини в області всього 155 тисяч!), Спілку мадярської інтелігенції Закарпаття, Демократичну спілку мадярів України, мадярське керівництво Мукачівської греко-католицької єпархії тощо, - Будапешт, за підтримкою Москви, забезпечив собі в Українському Закарпатті практично стійкі позиції, дійові можливості для розлогих диверсій, духовної, культурної, політичної та економічної експансії.

    До п'ятої мадярської колони в Закарпатті належить і значна частина історично обезпам'яченої закарпатоукраїнської інтелігенції, знівельованої у півстолітній підколоніальній московській неволі, зацикленій на ідеології "вищих загальнолюдських духовних цінностях", тобто зазомбленій на національному самоїдстві.

    Рейтинг: 
    Загрузка...