Невеличка частина творів, які увійдуть у збірку «Кроки дитинства» Тетяни Горянки

СОН Оповідання У невеликому селі Стеблинка рано-вранці четверо дівчаток-сусідок зустрілися біля хати старенької знахарки-Олени, що стояла вкінці довгої та широкої вулиці Мирна. Діти вирішили разом піти у ліс по гриби та ягоди. З високих гір, які оточували село, день спускався лагідно і тихо. Він легко плив поміж горами, перебігав полянками, вибирався з хащ і узлісь, аби якомога швидше прийти у село, що розкинулося на відкритому просторі. Десятирічні подруги з плетеними кошиками та невеличкими відерками, жваво розмовляючи між собою, наближалися до лісу. Вони охоче розповідали одна одній цікаві історії про птахів, які в'ють свої гнізда на гілках чи селяться у дуплах, а також про жуків, що відкладають яйця у корі дерев, та звірів, які водяться у їхньому лісі. Десь через добру годину Оксанка, Іринка, Даринка та Валя дійшли до узлісся. Діти добре знали, що влітку тут кипить життя: на деревах перегукуються птахи, дзвенять і дзижчать комахи, миші нишпорять по підліску, а ліс зеленіє в усій своїй красі. Крізь густі крони дерев ледь пробивається сонячне світло, однак добре ростуть квіти, трави та чагарники. Йдучи повільно лісом, Даринка першою побачила три боровики, які заховалися під купою листя. Це була ціла родина: тато, мама і син білячок-боровичок. Виглядаючи з-під листя, вони наче самі просилися до кошика. Трьом її подругам також захотілося якомога швидше знайти грибочки і вони вирішили, що варто для цього розійтися у різні сторони і перегукуватись, щоб не загубити одна одну. Так, збираючи щедрі дари та милуючись красою матінки-природи, Іринка зовсім не помітила, як опинилася всередині хащі. Оглянувшись довкола, почала гукати, але відповіді не було. Дівчинка зрозуміла, що заблукала, і зараз їй ніхто не відізветься. Дитину почало лякати все, що бачила: високі дерева, незнайомі пташки, якесь колихання й тріск гілок, шурхіт і дихання кущів. Зовсім близько біля неї пробігла досить велика руда лисиця. Вона гналася, напевно, за мишею. Іринка вперше побачила руду красуню в лісі. Досі вона зустрічалася з цим спритним звіром тільки в зоопарку, коли приїздила до своєї тітки Ганни в місто. Весь начебто добре знайомий ліс став для дівчинки чужим і дивним. Бродячи по ньому самотньо, Іринка змогла роздивитися, що дерева дають притулок численним тваринам і диким рослинам. У багатьох дуплах дерев дикі бджоли влаштували собі гнізда. А велетні-дуби слугують домівкою для птахів, наприклад, сойок, сов, дятлів. Зупинившись біля одного дуба, дівчинка помітила, як спритно дятел шукає собі їжу у корі, а коричнева сова спокійно сидить і дрімає на його стовбурі. "Який ліс загадковий і чудовий, але не тоді, коли ти заблукаєш у ньому," — думала Іринка. А лісові, здавалось, нема кінця-краю. Коли вже було далеко за обідню пору, дитина відчула голод і страшенну втому. Вона змушена була трохи відпочити. Неподалік дівчинка побачила розчахнуте дерево, частина якого лежала на землі. Колись у цей величний бук ударила блискавка. Загублена дитина підійшла до лежачої частини дерева, поклала біля себе кошик з грибами та відерко з лісовими ягодами і присіла на його краєчок, аби відпочити. Втомлена і виснажена вона заснула. Уві сні лісова гостя побачили знову той самий ліс і те саме розчахнуте дерево. Але тепер на ньому сиділи три гарні жінки у довгих золотистих шатах. Побачивши незнайомок, дівчинка підійшла до них і чемно привіталася: — Доброго вам дня, шановні. * І тобі доброго дня, дитинко, — в один голос відповіли жінки. — Яке щастя, що я вас зустріла, — продовжувала Іринка. — Я сьогодні, збираючи гриби і ягоди у цьому лісі, зовсім не помітила, як заблукала. А тепер не можу знайти ані його початку, ані кінця. Допоможіть мені, будь ласка, якщо знаєте, як вийти з цієї хащі. Гарна пані, що сиділа посередині, встала із поваленого дерева й сказала: — Ми тобі допоможемо вийти з цього лісу, але спочатку хочемо, щоб ти знала, хто ми. — Добре, я буду дуже рада познайомитися з вами, — сором'язливо зізналася Іринка. — Якщо так, тоді вислухай мене і запам'ятай все, що почуєш, — спокійно, лагідно говорила жінка в довгих золотистих шатах. — Я свята Варвара, а це — святі Анастасія і Матрона. Ми зараз тут, щоб вивести тебе із цієї хащі. Ходімо з нами. Три святі жінки пішли звіриною стежкою, котру до цього часу не бачила дівчинка. Дитина йшла за ними, роздивляючись кругом себе. Відійшовши десь на 200 метрів, святі жінки зупинилися. — Ось бачиш цей потічок? — запитала свята Матрона Іринку. — Так, бачу, — тихенько відповіла мала. — Підеш за його течією до самого низу. Він тебе й виведе з лісу, — ласкаво сказала свята Анастасія Іринці. — Тільки не барись, а йди швиденько, — порадила свята Варвара. — Дякую вам щиро, дякую, я вже біжу, біжу, — крізь сон кричала дівчинка. Прокинувшись від власного голосу, дитина піднялася на ноги. Її ще сонні очі нікого не бачили, але слова «не барись» шептали їй дерева та кущі. Не гаючи часу, вона взяла в руки своє відеречко й кошик з дарами лісу, що назбирала сама, і подалася у той бік, куди вели її три святі жінки у довгих золотистих шатах. Попереду неї простяглася малопомітна стежка. Не звертаючи ні вправо, ні вліво, Іринка пішла по самісінькій її середині. Через хвилин двадцять лісова гостя побачила перед собою потічок з кришталево-чистою водою. Щаслива дівчинка пішла за течією потічка, знаючи, що саме він виведе її в долину. На обрії, у пломеніючому сяйві тонуло сонце. Воно, натомлене за цілий спекотній літній день, сягнуло гряди гір. У цю надвечірню пору мала красуня вже була зовсім близько від свого села. Поряд з нею йшов високий, світловолосий чоловік. Йому було десь років сорок. В одній руці він ніс кошик Іринки з грибами, а в другій — відеречко з ягодами. Це був лісник, що знав свій ліс і стежки в ньому назубок, Віктор Степанович, якого вона зустріла при виході з лісу. Він привів дитину додому. Над горами згасав останній сонячний промінь. У хаті родини Коропців, за вечерею, десятирічна мандрівниця розповідала своїм батькам, бабусі, дідусеві та Віктору Степановичу про свою зустріч зі святими Варварою, Анастасією та Матроною у лісі. Якби вони не прийшли їй на допомогу, то хтозна, чи Іринка змогла б знайти вихід із лісу та повернутися додому… Сусідки дідуся Олександра Оповідання Блакитним безкрайнім небом плинуть білі пухнасті хмаринки. Дивлячись на них, здається, що вони мчать легкими, перетканими золотою голубінню, туманами, доганяючи одна одну. А у ті ж хвилини, коли хмари громадилися і пливли гуртами, між ними текла жвава розмова про те, як червень за декілька днів постійно дарував новий різнокольоровий одяг красуні-природі. Окрім подарунків, він устиг наповнити повітря запахами різних квітів, полину, соломи так гостро і солодко, що паморочиться в голові. В один із таких гарних, літніх сонячних днів Олександр Васильович уже сидів із самісінького ранку на своїй улюбленій лавиці, яка стояла під стіною його хати. На неї падала легка тінь від старої, наполовину вже висохлої, сливи, плоди якої достигали на початку осені. Цей сивочолий мудрий чоловік сьогодні помандрував у своїх думках в далекі молоді роки, коли була ще жива його дружина. У ті світлі часи вони жили вдвох гарно: діточок у них не було, але вони розуміли та поважали одне одного майже тридцять років. У їхній хаті панували тільки добро, любов, віра в Господа, достаток, мир і затишок. Зараз у нього немає вже сім’ї, бо кохана Одарка пішла з життя рівно двадцять років тому. Це сталося на самісінький його день народження, коли він відзначав своє перше п'ятидесятиріччя. За два десятки років обличчя старого Микитенка встигло набути глибоких, густих зморшок. Вони з'явилися скрізь: біля очей, на краєчках тонких губ, на чолі, підборідді і над самим носом між білими, як молоко, бровами. Рідким та сивим волоссям дідуся грався теплий вітер. Нинішній літній день у Олександра Васильовича особливий. Сьогодні йому — сімдесят. Немало пройдено життєвого шляху. Гарні спогади пробігали у пам’яті дідуся. Їх наздоганяв смуток, що нагадував про самотність і про те, що привітати його сьогодні нікому. Задумавшись, дід зовсім не помітив двох своїх одинадцятирічних сусідок, які підійшли, вітаючись до нього. — Доброго Вам дня, дідусю Олександре, — в один голос промовили дівчата. — І вам доброго дня, любі діти, — відповів він їм. — А чого це ви такий задуманий і невеселий? — поцікавилася зеленоока Софійка. — Та, доню, думаю над тим, як швидко і непомітно пролетіли мої сімдесят, а в мене немає ні дітей, ні дружини, ні рідні, — гірко зізнався іменинник дівчинці. — Ви хочете сказати, що у вас саме сьогодні день народження? — здивовано запитала Софійка. — Так, дитино, саме сьогодні у мене свято, — низько нахиливши голову, відповів літній чоловік. Почувши це, Софійка та її подруга відійшли в бік і тихенько про щось порадились та далі, не гаючи часу, розійшлися по своїх домівках. Олександр Микитенко залишився знову на самоті зі своїми спогадами. Години минали і день майже добігав до кінця. Сонечко почало ховатися за високі гори, а двоє дівчаток зайшли до хати іменинника. Одна з них тримала у руках шоколадний торт, прикрашений білими та червоними квітами із крему, а друга — розкішний букет троянд і білу, вишиту скатертину. Побачивши на порозі двох святково вдягнених дівчаток, дідусь, не стримавшись, заплакав і пішов їм назустріч. Останній раз його вітала з днем народження дружина… двадцять років тому. Уже через півгодини іменинник, разом із Оленкою та Софійкою, сиділи в хаті за святковим столом, який був накритий подарованою скатертиною, жваво і весело розмовляючи між собою. Вони їли смачний торт, бутерброди, фрукти, салат із огірків і помідорів, а також тушену картоплю по-домашньому, яку приготували втрьох. Коктейль, в який було додано стиглу домашню полуницю, добре смакував усім за святковим столом. Високо в небі сяяли вже перші вечірні зорі, коли Олександр Данилович проводжав своїх сусідок додому. Він щиро дякував дітям за привітання, за подарунки і за добрі серця, які не залишились байдужими до нього, самотнього. Скупе сяйво нічних зірок ледве-ледве вливалося у кімнату господаря через маленьке віконце хатини. Сивочолий дід Олександр, стоячи навколішках перед образом Пресвятої Діви Марії та Сина Божого — Ісуса Христа, голосно проказував молитви і просив у Господа Бога, Батька Єдиного, Владику неба і землі, здоров’я, миру, достатку, благодаті, Божого благословення для Оленки та Софійки на всі їхні роки земного життя. Матір Божу, Царицю неба і землі, і Сина Божого Ісуса Христа він просив у своїх молитвах про заступництво, опіку, допомогу для тих дітей, які про нього, старого, не забули і розділили свято його семидесятиріччя. Божі дарунки Оповідання На тлі синього неба одна за одною почали з’являтися золотисто-жовті зірки. Через якусь хвилю на землю опустилася ніченька. З її приходом заспокоїлася уся природа. На подвір’ях стих людський гомін. У гаях та садах птахи вгніздилися на нічний відпочинок. Усе навколо дрімало. Тільки натомлений безсонням малий Іванко чомусь не міг заснути. Він перевертався у своєму м’якому ліжечку з одного боку на другий. Напевно, його сон десь забарився, слухаючи ласкаву нічну пісню, яку тихо наспівували дерева, колихаючи свої гілочки. В якусь мить малий хлопчик майже задрімав. Склепив свої обважнілі повіки, розм’як увесь. Аж раптом знову розплющив очі і зупинив погляд на нічному зоряному небі. В його голові одна за одною промайнули думки: «А хто ж запалює ці нічні зірки? Звідки їх так багато сяє там вгорі, над хмарами?» Із цими думками Іванко став із ліжка та пішов на кухню, де його мама Олена ще поралася з домашньою роботою. Жінка здивовано, але ласкаво подивилася на свого сина, який ще не спав о цій порі: * Чому не спиш, синку? — запитала вона ніжно. — Не можу, матусю. Мій сон ще не прийшов до мене. Може, забув, що я чекаю на нього? — Ні, не забув, — усміхнено відповіла мати. — Тебе щось непокоїть, чи щось хочеш запитати? — схвильовано промовила вона. Трохи постоявши на порозі, малий провів рукою по обличчю та й сказав: — Я хочу знати, мамо, звідки на небі так багато зірок та хто їх кожного вечора запалює високо в небесах. — Так, зрозуміло, що тебе бентежить. Іди швиденько лягай у ліжечко, а я зараз прийду і розповім тобі одну давню історію, і тоді ти знатимеш відповіді на запитання, які тебе цікавлять. Іванко неохоче пішов у свою кімнату, ліг у ліжечко, яке вже стало холодний за той час, поки він розмовляв із матір’ю. Ніжки у нього змерзли і малий хутко натягнув на себе теплу м’яку ковдру. Упоравшись з роботою, Олена зайшла до кімнати сина, ласкаво погладила його по голівці і почала розповідати обіцяну історію. — Наше небо безмежне, Іванку, і на ньому дуже-дуже багато зірок. А це тому, що коли народжується маленька дитина, Господь дарує їй зірку в небі та Ангела-хоронителя. Дарована зірка сяє для людини усе її життя, освітлюючи вишиту срібними нитками доріжку, по якій вона йде від народження. — Матусю, рідненька, а хто запалює кожну зірку в нічному небі? — запитав Іванко вдруге. — Кожного вечора Господь дає чарівний ліхтарик Ангелу Гаврилу, і він цим ліхтариком запалює кожну зірку в небі, — усміхнено відповіла мама. — А я маю зірку й Ангела, люба матусю? — Так, синку, у тебе також є зірка в небі і свій Ангел, — з гордістю відповіла Олена. Слухаючи уважно цікаву розповідь, хлопчик з ніжністю дивився через вікно на осяяне зірками небо, шукаючи там свою єдину зірку, яку він отримав в подарунок від Господа Великого. За той час сон тихенько підійшов до Іванка, і стомлені оченята самі заплющилися. Солодкий сон оповив його своїми ніжними руками, і вони разом попливли у небесну далечінь, привітливо усміхаючись кожний зірці. Закінчивши свою розповідь, мати з любов’ю поцілувала сина, тихенько вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. В її душі панував спокій, бо вона знала, що у сні її син дуже-дуже далеко летить поміж легкими, як пір’їнки, хмаринками на зустріч своїй яскравій зірці. Рятівник Оповідання Була неділя. Сонце щиро зігрівало місто, яке гордо зустрічало літній день. Святково одягнена молода жінка тримаючи, свого шестирічного сина за руку, йшла мовчки по одній із найстаріших центральних вулиць. Таїсія Василівна сьогодні була наодинці зі своїми думками та турботами. Її замріяний погляд застивав то на деревах, які росли на узбіччі вулиці, то на вікнах багатоповерхових будинків, біля яких вони проходили, не поспішаючи, із малим Пилипком, або ж на вітринах магазинів чи кав’ярень, які так і приваблювали своєю красою та різноманіттям товарів. Задумана та замріяна мешканка мальовничого міста зовсім не помітила , як її син відійшов від неї й опинився на самій середині вулиці Будівельників. Її увагу привернуло тільки дзвінке дзявкотіння малого цуценяти, до якого поспішав її син. Синя іномарка, яка рухалась на малій швидкості центральної вулиці, різко зупинилась позаду хлопчика. Дитина так поспішала рятувати пухнасте четвероноге створіння, що зовсім забула про авто, які рухались по проїзній частині вулиці і про небезпеку, яка на нього чатувала. Хлопчик підбіг до маленької тваринки і обережно та ніжно, з любов’ю, взяв її на свої рученята. Цуценя вмить затихло і почало дивитися у вічі новому господарю. Це були перші хвилини їхнього знайомства. Тримаючи невелику жіночу сумочку, Таїсія Василівна в ту мить хотіла щось крикнути синові, але замість слів її губи тільки щось шепотіли. Водій, який своєчасно загальмував посеред вулиці, вийшов із машини і звернувся до хлопчика: — А чому це ти, синку, такий неуважний і не дивишся за рухом машин? І де твої батьки зараз? — Я, дядечку, поспішав на допомогу цьому маленькому цуценяткові. А моя мама ось, гляньте — на узбіччі тієї вулиці стоїть. Бачите? – запинаючись , почав виправдовуватись перед водієм Пилипко . Зовсім не роздумуючи та не гаючи часу, високий, немолодий незнайомець відвів малого хлопчика до матері. Налякана жінка широко розкритими очима дивилася на подію, яка щойно відбулася , з переляку не могла промовити жодного слова. Тільки через декілька хвилин знайшла у собі силу, щоб щиро подякувати водієві машини за врятоване життя своєї дитини. А малий бешкетник, скосивши хитро очима на матір та на незнайомого водія, почав свою розмову звернення: — Вибачте мене матусю, я зовсім забув про машини і про небезпеку. Розумієте, на вулиці стояло самісіньке і безпорадне ось це маленьке цуценятко. Я його побачив і поспішив йому на допомогу. Ви ж знаєте, мамо, що я люблю тварин, але, на превеликий жаль, у нас вдома немає ні кішечки, ні песика. Ви з батьком вже довгий час обіцяєте купити мені цуценя. А зараз я врятував сам ось цю маленьку тваринку і знайшов собі товариша. Будь ласка, матусю, дозвольте мені його забрати додому, — просив хлопчик маму. Жінка стояла мовчки і дивилася на дитину. А водій, уважно вислухавши цю промову, також звернувся до кароокої матері врятованого хлопчини зі словами: — Пані, дозвольте вашому синові забрати врятованого цуцика у вашу родину. Я бачив, як він біг йому на допомогу, навіть забувши про біду, яка могла з ним, боронь Боже, трапитися. Жінка почала потроху заспокоюватись і відповіла: — Гаразд, ми візьмемо додому цього песика, але за однієї умови: ти будеш, синку, за ним доглядати, гуляти і дбати про нього. Домовились? — перепитала мама сина. — Так, матусю, так, я буду про нього дбати, — з радістю прощебетав Пилипко. Таїсія Василівна ще раз подякувала водієві іномарки за життя сина. Повертаючись додому, пані Савич всю дорогу щиро проказувала молитви до Господа, Батька нашого Єдиного, до Пресвятої Діви Марії і до сина Божого — Ісуса Христа. Вона добре знала, що саме вони відвернули велику біду і горе від неї і від її цілої сім’ї . Два роки пролетіли швидко. Врятоване цуценя стало дорослою, розумною і гарною собакою. А її рятівник навчався вже у другому класі. Одного осіннього дня, коли натомлене сонце перейшло зеніт, малий господар Найди, разом зі своїм товаришем Миколкою, вирішили піти трохи порибалити на озеро, яке красувалося між їхнім та сусіднім селом Горлівка. Йти до нього потрібно було всього хвилин двадцять. Зібравши все необхідне для риболовлі, спритні хлопаки розмовляючи між собою, попрямували на озеро Кришталеве, щоб наловити риби для юшки. Найда поважно йшла за дітьми. Велике, чисте, кришталеве чудо природи розгорнуло перед дітьми всю свою велич і красу. Хлопці глянули один на одного, посміхнулись і не стримавшись від такої чарівної, казкової краси озера, яка їх притягувала до себе, з розбігу пірнули у воду. Через декілька хвилин вони були майже біля другого берега, пливучи і доганяючи один одного. Першим був Михайлик. Він так поспішав, що навіть не оглядався, чи не наздоганяє його товариш. Але у ці хвилини Пилипко вже не плив. Він опускався на дно глибокого озера. Його очі бачили все під водою, але руки і ноги оніміли. Він не міг навіть рухатись зовсім. Усе тіло заціпеніло. За всіма подіями спостерігала Найда, стоячи на березі чудо-природи. Вона весь час дивилася на воду і була дуже неспокійна. Собака зрозуміла, що її рятівник вже десь майже торкається дна озера. Вона пірнула у воду на допомогу своєму господарю. Десь через добрі дві хвилини собака вже тримала у зубах за одяг Пилипка і пливла з ним до берега. Оглянувшись, Михайлик зрозумів, що сталося та поспішив також на допомогу товаришу, а за ним і двоє чоловіків-рибалок, які ловили рибу неподалік. …Свіже повітря, хмільні запахи осінніх квітів через відчинене вікно заповнили набіло пофарбовану палату районної лікарні. Батько тихо сидів на стільці біля ліжка ще сонного сина. У дитячій пам’яті хлопчика виринали спогади про Кришталеве озеро, про Найду, про швидку допомогу, про лікарку, яка схилилась над ним і щось йому говорила, а також про товариша Михайлика, з яким вони йшли на рибалку. Ці картини пропливали у дитячій головці одна за одною до того часу, поки він не розплющив очі. Не зрозумівши, де він знаходиться, хлопчик звернувся до задуманого батька, який сидів біля його ліжка: — Тату, де це я зараз? — У лікарні, сину, — відповів Григорій Іванович. — А чому я тут ? Що трапилось? — перепитав Пилипко. — Тебе, дитино, привезла сюди швидка , бо ти трохи не втопився у нашому озері, а Найда тебе врятувала, — з біллю у серці продовжував відповідати батько. — А де ж моя рятівниця? — знову перепитав малий пацієнт. — Вона на вулиці перед вхідними дверима лікарні. Весь час чекає на тебе і нікуди не хоче йти звідси. Ми з мамою постійно носимо їй сюди їжу, бо вона тільки тебе і виглядає. Незабаром ти одужаєш, і ми підемо разом з нею додому, — прошепотів тато сину. Минули цілі три тижні з того часу, як з Пилипком трапилася біда. Дні проходили дуже повільно. Він страшенно сумував за своїми товаришами, школою та рятівницею. Дивовижним видався другий осінній місяць. Свіжі запашні ранки зустрічали малого Пилипка у миті його другого народження. Все навколо було ніжним і ласкавим. У золоті шати вдяглися дерева, їхнє листя було схоже на шовковисті , довгі вії чарівниці-красуні, які у цю вранішню пору першого жовтневого понеділка розчісував густим гребінцем вітерець. А вони тихенько говорили йому ніжні слова та рахували білі, пухнасті хмаринки у небі. Бадьоре сонце вело день у природу. Малого восьмирічного пацієнта лікарі готували до виписки з лікарні. Мама з татом збирали речі сина. Уже через півгодини родина вийшла назустріч новому дню, новій долі і новому щастю разом зі своїм найдорожчим малим бешкетником… Відчинивши двері медичного закладу, хлопчик побачив Найду. Вони кинулись один до одного. Любов Пилипка, відданість Найди — запорука їх дружби довіку. Радість і спокій вирували в ці хвилини в серцях друзів. Гроза Оповідання Ще вдосвіта малий Сашко вийшов з татом надвір. На той час небо вже посвітлішало, на сході зайнялася рожева довга смуга, яка тяглася без кінця і краю поміж зорями, котрі мерехтіли на проясненому небі. Дивлячись на них, думалося, що це сам Ангел Гавриїл по черзі гасить їх одну за одною на цілісінький білий день. Легенький, теплий вітерець, граючись, перебирав на головах русяве густе волосся батька та сина. Він разом з ними дивився на вранішні зникаючі зорі та шептав їм обом тихенько-тихенько: — А сьогодні буде гроза. Ви чуєте мене? * Буде дощ. Семен Юрійович і Сашко уважно прислухалися до вітру та до шелесту зеленого листя на молодій великій груші, яка росла у їхньому дворі. Дерево також відчувало наближення дощу. Пишна його крона чекала на небесний живильний напій, щоб досхочу втамувати свою спрагу. Ще трохи постоявши на подвір'ї з сином та насолодившись ранішньою красою матінки-природи, батько зайшов до хати, щоб якомога швидше зібратись на роботу. Сьогодні він поїде у поле з головою селищної ради Михайлом Антиповичем та агрономом Василем Дудинцем. Вони мають подивитися, як дозріває пшениця та овес. Урожай цього року щедрий та багатий: зерна буде зібрано більше, ніж за минулі роки. Малий Сашко ще деякий час залишався на подвір'ї сам. Він стояв мовчки, широко відкривши свої карі очі. Дитина боялася навіть кліпнути, щоб не пропустити схід сонця. А воно, наче велике кругле яблуко, не поспішаючи, підіймалося у безкрайнє широке небо . Через декілька хвилин золоте світило почали закривати хмари. Їх ставало все більше і більше. Це вітер зганяв їх до купи, тому що на дощ чекали ліси, сади, городи, гаї, пташки та люди . Із-за вершин високих гір почав долітати грізний голос батька-грому. Розгнівана блискавка нишпорила поміж хмарами, показуючи свою красу та силу всім навкруги. Вона стукотіла разом з вітром у свої чарівні барабани та гукала : — Я вже тут, я вже тут. Ось, я прилетіла і дуже розлючена, тому що посварилася із батьком-громом. Це саме за його наказом я змушена була прийти зараз сюди. Але я спочатку збиралася погуляти в полі та назбирати білих ромашок, щоб сплести собі гарний віночок. Завтра велике свято — Івана Купала, а вінка у мене ще немає. І коли це я встигну його сплести? Коли, якщо маю ще стільки справ?.. На землю впали перші великі краплі дощу. Все кругом загуло, загуркотіло. Сонце заховалось за важкі чорні хмари. Небо потемніло і зажмурило свої круглі сині очі. Гроза загосподарювала навкруги та полила воду з хмар, як з відра, на землю. Від такої роботи «розгнівана пані» діставала величезне задоволення. Вона жваво нишпорила повсюди і голосно сміялася при цьому. Рясний дощ та сильний вітер почали стихати десь години через дві. Легкі хмари порозбігалися, а сонце червоним золотом яскраво заблищало на вже чистому радісному небі. День після бурі гордо спустився на землю. Пташки, що сиділи на груші, своїм дзвінким, голосистим співом вітали його. Сашко, добре поснідавши та гарно прибравши у своїй кімнаті, вийшов у двір, щоб привітати новий літній день. Йдучи двором, хлопчик помітив, що у клумбі, поміж квітами, порхають і легенько щебечуть, «розмовляючи» між собою якісь пташки. Підійшовши ближче, він побачив дві маленькі ластівки, які мокрі тремтіли від страху. Хлопчик обережно спіймав пташенят і поніс їх показати матусі, яка у той час прибирала у дворі зламані гілки дерев та зірване вітром листя. — Мамо, мамо! Дивись кого я знайшов,— звернувся Сашко до заклопотаної матері. Ненька уважно глянула на сина та запитала: — І кого ж це ти знайшов, синку? — Дві ластівки, пташки Божі, які ще не вміють літати,— продовжував найменший господар родини. Побачивши двох пташенят у руках дитини, мама залишила роботу і сказала: — Ходімо, любий, до хати, бо наших пернатих треба якомога швидше нагодувати і висушити. У мене є велика коробка з під чобіт, де ми їх спочатку покладемо, а ввечері прийде батько, знесе з горища клітку, у якій жив колись мій папуга Гоша, і вона на деякий час стане їхньою домівкою. Як тільки вони підростуть і зможуть самі літати, тоді ми їх і відпустимо до решти пташок у самостійне життя. Співучі та веселі ластівки зростали з кожним днем у турботі та любові родини Зайцевих . Вони звикли до людей і зовсім не боялися їх . Час минав швидко і літо добігало до кінця . Осінь була вже в дорозі, щоб замінити літечко. Вона несла з собою жовто-золотисті шати для дерев, кущів, городів, лугів та полів, а також нові капелюшки — овочам та фруктам. У другу неділю вересня, коли натомлене небесним переходом за досить ще довгу осінню днину сонце збиралося, не поспішаючи, на відпочинок, батько Сашка виніс із хати клітку з двома дорослими ластівками на подвір'я. За ним вийшли його дружина і десятирічний син. Тато звернувся до зажуреного хлопчика: — Синку, рідна моя дитино, настав час відпустити наших менших друзів у вільне життя. Через декілька днів ластівки та інші пташки будуть відлітати у теплі краї, щоб перезимувати там. Нехай і наші з ними полетять. Відкрий, будь ласка, клітку та випустити їх. Сашко ще раз глянув на своїх пернатих друзів, посміхнувся і відкрив дверцята клітки. Двоє птахів вилетіло назустріч новому та вільному життю. Ховаючись за далекі гори, небесний вогняний диск швидко покотилося за їх вершини, наче величезне яблуко у срібну колиску, яка вже чекала на нього вся. На землю від хат та дерев падали тіні. Самісінькій вершок молодої пишної груші ще ледь-ледь золотили останні сонячні промені. Хлопчик ще не спав. Він, сидячи на ліжку, знову пригадав той день, коли після сильної грози знайшов двох маленьких пташенят, які пурхали мокрі поміж квітами, що росли на грядці. Подумки Сашко бажав їм гарного перельоту в теплі краї та щасливого повернення додому на початку красуні-весни. Тетяна Горянка Запитує Петрик тата Запитує Петрик тата Про дива на світі, Які створив для нас, людей, Господь, Цар, Владика. Хоче знати мале дитя: «Чому місяць світить? Де спить вночі сонце ясне У своїй колисці? Як веселку після дощу Ангели малюють?» — Розпитує хлопчик батька Про все, що дивує. Знати хоче також Петрик: «Чому сніжок білий? І чому це завжди влітку Луки зеленіють?». Не зна зовсім юне дитя, Що це дари Божі, Які Творець, для нас усіх, В дар віддав з любов'ю. Ще багато у природі Є краси і дива, Про які буде питати У житті, дитина. Він ростиме поміж нами, Як квіти в Едемі, І молитиметься Богу За всі дари щедрі. Давид і Голіаф Колись, у давнії часи, Про Голіафа знали всі. Він велику силу мав: Страшним своїм мечем і списом Увесь народ кругом лякав. Ніхто із воїнів-бійців До бою йти з ним не хотів. Усі його тоді боялись, Від нього швидко десь ховались. Та жив в ті дні Давид сміливий, В долині пас своїх овець, Із велетнем страшним та сильним Він вирішив піти на герць. Ніхто не вірив пастухові, Що Голіафа той здола. Усі давали йому зброю, Яка лишень тоді була. Давид сказав: «Не треба зброї, Щоб виграти той бій важкий». Він щиро помолився Богу І допомоги попросив. Господь почув Давида з неба Та допоміг йому в бою. Він мудру думку, а не зброю, Подарував йому Свою. Пастух взяв камінь в свою руку І пращею метнув його У Голіафове чоло. Той від удару впав на землю — Й не стало більше вже того, Який хотів війну і зло. Побачивши Давида мудрість Та перемогу у бою, Всі зрозуміли воєдино, Що Сам Господь поміг йому. Скажи мені, люба доле… Скажи мені, люба доле, Як на світі жити?.. Під цим сонцем, сиротою, Чи довго ходити?.. Народила мене ненька В літа молодії Й покинула самотнюю У цім важкім світі. Чи думала вона тоді Про дитя маленьке: Що потрібна буде йому Матуся рідненька? Як думала: «Чого ж пішла Щастя десь шукати? А мене малу, самотню, Лишила блукати?» Живу одна я вже роки Й на мамку чекаю. Може знайду її, любу, В чужім-ріднім краю. Пішла качка на город Пішла качка на город Каченят шукати, Бо вони усі пішли Урожай збирати. А за ними вслід побіг Й котик із відерком, Щоб зібрати огірки З друзями швиденько. Бачить Сіра — й півник йде, Поряд із козою: Вони в кошик всю зберуть Картоплю й фасолю. Вся робота закипить В друзів на городі, Бо бабусенька-зима Скоро на порозі. Дощик і весна Теплий дощик на весні З хмарин випадає, Гарну пісеньку свою Нам усім співає. Він співа про те, де був, Як будив природу Та у ріках синій лід Розтопив на воду. Де підсніжник теплий він Бачив в тихім лісі — Розповісти хоче нам Про усе на світі. Тихо дощик стукотить У наш підвіконник, Щоб якось не розбудить Котика в віконці. Знає він, що котик наш В сні із ним співає, Бо на нього й на весну Вже давно чекає. Теплий дощик і весна В нас господарюють, Свою ніжність і любов Нам усім дарують. Разом в двох вони прийшли Із теплом у серці Й розбудили все кругом У природі-ненці. Тетяна Горянка