Сумна статистика, яка повинна насторожити Україну
27 апреля 2024 суббота
10.03.2011 (09:27)
Ще свіжі сліди в пам’яті про наміри уповноваженої з прав людини при ВРУ Кfрпачової щодо „русинської мови”, а тут у сусідній Словаччині появилася книжка, яка теоретично і статистично доводить, куди провадить націю довга бездержавність та антинаціональна політика молодої держави. Доля найзахідніших етнічних українців у Словаччині, які 150 років тому на цій території нараховували понад 150 тисяч, а зараз лише якихось 35 тисяч, застерігає усіх українців. Тому й автори книжки запитують, чи національна меншина русинів-українців на Східній Словаччині зникне?
У словацькому місті Пряшеві вийшла друком праця відомого науковця Миколи Мушинки та його сина Олександра словацькою мовою:
Mikulaš Mušinka - Alexander Mušinka
Narodnostná menšina pred zánikom? (Національна меншина перед зникненням?). Prešov 2011, 618 стор.. Статистичний огляд русинсько-українських сіл Словаччини 1773 -2001 рр., яка є переконливою ілюстрацією згубної комуністичної політики щодо українців не тільки в Україні, але й у Словаччині та долі національної меншини в часі бездержавної нації. Видання фінансував уряд Словацької Республіки, наклад – менший тисячки.
Праця зі статистичними даними призначена для 260 українських сіл, де українською вже не читають – тому видана вона словацькою мовою.
Після короткого вступу поміщений Короткий перегляд історії русинів-українців на Словаччині: І. Від Адама та Єви до кінця першої світової війни (9 -26), ІІ. Від першої світової війни по сьогодення (26 – 46). Далі слідує Статистика сіл (49 – 599), Бібліоґрафія (601 – 609) та Резюме: українською, англійською, німецькою.
Ця українська етнічна територія за всю свою історію зазнала різного пригноблення від давніх давен, оскільки над нею панували завжди чужинці – угорці, австрійці, словаки. З України тут даремно було чекати допомоги, оскільки Україна була ще у більшій біді.
Автори історичного огляду в достовірній формі подають розвиток етнічних українців на цій території з історичними джерелами, починаючи з 9 століття. Вони твердять, що освоєння цієї території проходило переважно переселенцями з Галичини, які тікали перед кріпацтвом. Про поєднаність цього краю з рештою українців свідчить насамперед церква, яка довгий час належала до єпископату в Перемишлі, пізніше до Мукачівського, Ужгородського, а зрештою до Пряшвіського. Церква зазнавала також змін від впливу правлячої верхівки і колись єдина православна, після Унії стала греко-католицькою, але пізніше, коли деякі греко-католицькі духовники почали запроваджувати угорську мову, то частина сіл повернула до православних. В книзі звернено увагу на те, що під сучасну пору ані греко-католицька, ані православна церкви не вживають української мови (чи місцевих говірок), але запроваджують словацьку мову у проповідях, а православні в літургії вживають ще церковно-слов”янську.
Автори у стятті пояснють також чому назвали національну меншину русини-українці. В цій частині етнічних українців досі збереглася стара назва української нації – русин, яка ще в минулому столітті була також дуже часто вживаною в Галичині та на Буковині. Після 1945 р. політичний репрезентативний орган русинів-українців - Українська Народна Рада Пряшівщини – 1 березня 1945 на своєму з”їзді проголосила, що в майбутньому на Пряшвщині будуть вживати ту саму назву, що й решта „малорусского народа” – українську. В статті вказано на багато причин, які викликали у людей боязнь за те, що назвуться українцями. Після Другої світової війни понад 12 тисяч осіб зі Східної Словаччини оптували в Україну – до „своїх”, але тут їх обікрали, запроторили в колгоспи, а щоб повернутись на рідні місця, то вони себе голосили за словаків і з русинів перетворились на запеклих словаків, яким вдалося щойно після 20 років повернутися на рідну Лемківщину.
В короткому огляді історичної долі етнічної української людности на Східній Словаччині автори не вдавались до ближчого пояснення виникнення тзв. русинства, яке набуло особливої активності після „шовкової революції” в Чехо-Словаччині, коли до Пряшева став вчащати канадський проф. П.Р. Маґочі, який посвятив себе теорії „русинів”, як окремого слов”янського народу. Саме завдяки його надзвичайній активності серед українців Пряшівщини, лемків Польщі та українців Закарпаття, тут організовувались різні конференції – включно до з”їздів. Отаким чином, відродився термін „русин”, але не в його історичному значенні – русин, від Русі, а просто – русин – який становить щось окремішнє від русинів- українців, а для цього було кодифіковано й кілька „русинських язиков”. Звичайно, що авторами „підручників” стали або знавці російської мови, або просто охочі „творці” мови, свідченням чого є і автор підручника „русинського язика” П. Р. Маґочі. В книзі зазначено, що лемки вздовж польсько-словацького кордону (біля 160 км) та вздовж словацько-українського (біля 25 км) розмовляють лемківськими та лемко-бойківськими говірками. „Мовознавці обидві діалектні групи досі вважають за складову частину української мови” (стор. 42), дивує лише, що досі ніхто з ідеологів політичного русинства не хоче звертати увагу саме на цей факт.
М. та О.Мушинки вважають, що обидві групи – русини і українці мають право на існування, хоч самі вживають термін русин-українець, що вказує на поєднаність історичної і новітньої назви. Саме заплутаність у національному визначенні і віддзеркалилася на статистичних даних про перепис населення в етнічній українській частині Східної Словаччини. Отак воно й вийшло, що із 134 761 русина-українця 1919 р. залишилось 35 015 осіб у 2001 р.! Тобто за 82 роки русинів-українців тут зменшилось на 99.746! Втрати можна зрозуміти, якщо врахувати, що в таких країнах як Мехіко та декотрих арабських та африканських країнах населення подвоювалося кожних 20 років. Тобто, русинів-українців на Східній Словаччині могло б бути понад півмільйона, коли б все йшло зхвичайним розвитком!
В частині „Статистика сіл” подано до кожного із 260 сіл дві сторінки – перша з інформацією про село, де, крім історичної довідки, наведено й визначних вихідців з нього, священиків, вчителів, голів сільрад. Друга сторінка наводить статистику мешканців, до якої національності вони голосились від 1881 р., яку мову вважали рідною, до якої церкви належали.
Дослідники не звернули досі увагу на той факт, що особливо різко зменшилося число тих, що зголошувались до русинів після існування Словацької Держави (1939-1944), яка була „союзником” гітлерівської Німеччини. Саме в той час на Словаччині панувало гасло „На Словаччині – по-словацьки”, а тим, хто б голосився до русинів, то загрожували вивезенням в СССР. Це запам’яталось тим русинам, які на власній шкірі зазнали Словацький Штат. Після війни, після переселення частини лемків в Україну, страх перед СССР і колгоспами панував і тут, що й відбилось на „самовизначенні” національності. Це також вплинуло на статистичне число понад 91 тисячу русинів у 1939 р., яке зменшилося до 35 тисяч у 2001 р..
Основною причиною помітного зникання ентічних українців не тільки на Східній Словаччині, але й в Польщі, Румунії, Росії, Молдові, Білорусі була й залишається відсутність незалежної української держави, де б панівною нацією була українська, де панувала б українська мова, українські газети, радіо, телебачення, де б панував український дух! Під сучасну пору етнічні українці в згаданих країнах не мають можливості подивитись українське телебачення, чи послухати українське радіо, які навіть у незалежній Україні послуговуються переважно російською. Як мають сприймати етнічні українці сусідніх з Україною держав міністрів та політиків в Україні, які порушують Закон про державну мову, або й заперечують саме існування української нації (до прикладу Д.Табачник). Саме ота дійсність та брак добробуту і демократії на родючій українській землі є найбільшою причиною тих сумних статистичних показників, які зібрали М. та О. Мушинки у своїй книзі.
На жаль, у статистиці нема чисел щодо здобуття вищої освіти русинами- українцями за час періоду, коли тут існували школи з українською викладовою мовою і скільки молоді йде студіювати зараз, коли існує лише одна українська ґімназія.
Статистика, яка наведена у згаданій праці говорить лише про 260 етнічних русинсько-українських сіл, а наскільки поповнилися міста за рахунок вихідців із цих сіл, то вже й не вдасться встановити. В інформації про окремі села бракує хоч одного джерела, звідки автори черпали інформацію. Бракує окремої інформації про села Велика Поляна, Дара, Звала, Остружниця, Руське, Смольник, Старина, які стали жертвою водоймища Старина. Вони входять до числа 260 етнічних сіл, але їх від 1986 р. більше не існує – їхня людність поповнила містечка та міста Східної Словаччини.
Дуже незрозумлий вибір Бібліоґрафії. Тут можна знайти туристичний путівник Бураля М., або сторінку з газети з Бардейовске новості про опришка з Курова, але бракує прізвищ істориків, які безпосередньо писали про цей край – Ґеровський Ґ., Фішер А., Красовський Ю. Кралицький А. Пешка З., Варсік Б. та багато інших. Бракує в Бібліографії і таких відомих дослідників українських говірок Східної Словаччини як О.Брох та О.Лешка, які досі залишаються авторитетом серед науковців-мовознавців. Складається враження, що книжка була підготовлена швидким темпом, оскільки бракує в ній навіть іменного покажчика, який полегшив би читачеві знайти відповідну сторінку зацікавлення.
Публікація М. та О.Мушинків призначена для представників сільських установ, священиків, учителів, студентів, культурно-освітніх працівників та широкої громадськості.
Цього року на Словаччині мають провести перепис населення і саме до цієї події автори приспішили видати цю публікацію, де зазначають, що „Кожний громадянин повинен би знати власну історію, знати, де його коріння, до якої національності зголошувалися його батьки та інші предки. В цьому має допомогти наша публікація, яка вміщує статистичні дані з 260 русинсько-українських сіл Східної Словаччини” (стор. 41).
Під сучасну пору в Пряшеві ще виходять друком журнал Дукля, газета Нове життя та русинська газета Нанродны новинкы, але їх не можна отримати в Україні, а за існування СССР не могло бути й мови про те, щоб їх можна було передплатити або хоч дати до газетних кіосків.
Сумна статистика зникання української етнічної людности на Східній Словаччині є і доказом невтішної політики в Україні, яка спрямована на задоволення новоутворених неукраїнських кланів, а не самих українців. Брак національної політики в Україні може спричинити не тільки зникнення етнічних українців поза Україною, але й самої титульної нації держави, яка має назву Україна.
Торонто, 9.3.2011 р.
Йосиф Сірка
Ще свіжі сліди в пам’яті про наміри уповноваженої з прав людини при ВРУ Кfрпачової щодо „русинської мови”, а тут у сусідній Словаччині появилася книжка, яка теоретично і статистично доводить, куди провадить націю довга бездержавність та антинаціональна політика молодої держави. Доля найзахідніших етнічних українців у Словаччині, які 150 років тому на цій території нараховували понад 150 тисяч, а зараз лише якихось 35 тисяч, застерігає усіх українців. Тому й автори книжки запитують, чи національна меншина русинів-українців на Східній Словаччині зникне?
У словацькому місті Пряшеві вийшла друком праця відомого науковця Миколи Мушинки та його сина Олександра словацькою мовою:
Mikulaš Mušinka - Alexander Mušinka
Narodnostná menšina pred zánikom? (Національна меншина перед зникненням?). Prešov 2011, 618 стор.. Статистичний огляд русинсько-українських сіл Словаччини 1773 -2001 рр., яка є переконливою ілюстрацією згубної комуністичної політики щодо українців не тільки в Україні, але й у Словаччині та долі національної меншини в часі бездержавної нації. Видання фінансував уряд Словацької Республіки, наклад – менший тисячки.
Праця зі статистичними даними призначена для 260 українських сіл, де українською вже не читають – тому видана вона словацькою мовою.
Після короткого вступу поміщений Короткий перегляд історії русинів-українців на Словаччині: І. Від Адама та Єви до кінця першої світової війни (9 -26), ІІ. Від першої світової війни по сьогодення (26 – 46). Далі слідує Статистика сіл (49 – 599), Бібліоґрафія (601 – 609) та Резюме: українською, англійською, німецькою.
Ця українська етнічна територія за всю свою історію зазнала різного пригноблення від давніх давен, оскільки над нею панували завжди чужинці – угорці, австрійці, словаки. З України тут даремно було чекати допомоги, оскільки Україна була ще у більшій біді.
Автори історичного огляду в достовірній формі подають розвиток етнічних українців на цій території з історичними джерелами, починаючи з 9 століття. Вони твердять, що освоєння цієї території проходило переважно переселенцями з Галичини, які тікали перед кріпацтвом. Про поєднаність цього краю з рештою українців свідчить насамперед церква, яка довгий час належала до єпископату в Перемишлі, пізніше до Мукачівського, Ужгородського, а зрештою до Пряшвіського. Церква зазнавала також змін від впливу правлячої верхівки і колись єдина православна, після Унії стала греко-католицькою, але пізніше, коли деякі греко-католицькі духовники почали запроваджувати угорську мову, то частина сіл повернула до православних. В книзі звернено увагу на те, що під сучасну пору ані греко-католицька, ані православна церкви не вживають української мови (чи місцевих говірок), але запроваджують словацьку мову у проповідях, а православні в літургії вживають ще церковно-слов”янську.
Автори у стятті пояснють також чому назвали національну меншину русини-українці. В цій частині етнічних українців досі збереглася стара назва української нації – русин, яка ще в минулому столітті була також дуже часто вживаною в Галичині та на Буковині. Після 1945 р. політичний репрезентативний орган русинів-українців - Українська Народна Рада Пряшівщини – 1 березня 1945 на своєму з”їзді проголосила, що в майбутньому на Пряшвщині будуть вживати ту саму назву, що й решта „малорусского народа” – українську. В статті вказано на багато причин, які викликали у людей боязнь за те, що назвуться українцями. Після Другої світової війни понад 12 тисяч осіб зі Східної Словаччини оптували в Україну – до „своїх”, але тут їх обікрали, запроторили в колгоспи, а щоб повернутись на рідні місця, то вони себе голосили за словаків і з русинів перетворились на запеклих словаків, яким вдалося щойно після 20 років повернутися на рідну Лемківщину.
В короткому огляді історичної долі етнічної української людности на Східній Словаччині автори не вдавались до ближчого пояснення виникнення тзв. русинства, яке набуло особливої активності після „шовкової революції” в Чехо-Словаччині, коли до Пряшева став вчащати канадський проф. П.Р. Маґочі, який посвятив себе теорії „русинів”, як окремого слов”янського народу. Саме завдяки його надзвичайній активності серед українців Пряшівщини, лемків Польщі та українців Закарпаття, тут організовувались різні конференції – включно до з”їздів. Отаким чином, відродився термін „русин”, але не в його історичному значенні – русин, від Русі, а просто – русин – який становить щось окремішнє від русинів- українців, а для цього було кодифіковано й кілька „русинських язиков”. Звичайно, що авторами „підручників” стали або знавці російської мови, або просто охочі „творці” мови, свідченням чого є і автор підручника „русинського язика” П. Р. Маґочі. В книзі зазначено, що лемки вздовж польсько-словацького кордону (біля 160 км) та вздовж словацько-українського (біля 25 км) розмовляють лемківськими та лемко-бойківськими говірками. „Мовознавці обидві діалектні групи досі вважають за складову частину української мови” (стор. 42), дивує лише, що досі ніхто з ідеологів політичного русинства не хоче звертати увагу саме на цей факт.
М. та О.Мушинки вважають, що обидві групи – русини і українці мають право на існування, хоч самі вживають термін русин-українець, що вказує на поєднаність історичної і новітньої назви. Саме заплутаність у національному визначенні і віддзеркалилася на статистичних даних про перепис населення в етнічній українській частині Східної Словаччини. Отак воно й вийшло, що із 134 761 русина-українця 1919 р. залишилось 35 015 осіб у 2001 р.! Тобто за 82 роки русинів-українців тут зменшилось на 99.746! Втрати можна зрозуміти, якщо врахувати, що в таких країнах як Мехіко та декотрих арабських та африканських країнах населення подвоювалося кожних 20 років. Тобто, русинів-українців на Східній Словаччині могло б бути понад півмільйона, коли б все йшло зхвичайним розвитком!
В частині „Статистика сіл” подано до кожного із 260 сіл дві сторінки – перша з інформацією про село, де, крім історичної довідки, наведено й визначних вихідців з нього, священиків, вчителів, голів сільрад. Друга сторінка наводить статистику мешканців, до якої національності вони голосились від 1881 р., яку мову вважали рідною, до якої церкви належали.
Дослідники не звернули досі увагу на той факт, що особливо різко зменшилося число тих, що зголошувались до русинів після існування Словацької Держави (1939-1944), яка була „союзником” гітлерівської Німеччини. Саме в той час на Словаччині панувало гасло „На Словаччині – по-словацьки”, а тим, хто б голосився до русинів, то загрожували вивезенням в СССР. Це запам’яталось тим русинам, які на власній шкірі зазнали Словацький Штат. Після війни, після переселення частини лемків в Україну, страх перед СССР і колгоспами панував і тут, що й відбилось на „самовизначенні” національності. Це також вплинуло на статистичне число понад 91 тисячу русинів у 1939 р., яке зменшилося до 35 тисяч у 2001 р..
Основною причиною помітного зникання ентічних українців не тільки на Східній Словаччині, але й в Польщі, Румунії, Росії, Молдові, Білорусі була й залишається відсутність незалежної української держави, де б панівною нацією була українська, де панувала б українська мова, українські газети, радіо, телебачення, де б панував український дух! Під сучасну пору етнічні українці в згаданих країнах не мають можливості подивитись українське телебачення, чи послухати українське радіо, які навіть у незалежній Україні послуговуються переважно російською. Як мають сприймати етнічні українці сусідніх з Україною держав міністрів та політиків в Україні, які порушують Закон про державну мову, або й заперечують саме існування української нації (до прикладу Д.Табачник). Саме ота дійсність та брак добробуту і демократії на родючій українській землі є найбільшою причиною тих сумних статистичних показників, які зібрали М. та О. Мушинки у своїй книзі.
На жаль, у статистиці нема чисел щодо здобуття вищої освіти русинами- українцями за час періоду, коли тут існували школи з українською викладовою мовою і скільки молоді йде студіювати зараз, коли існує лише одна українська ґімназія.
Статистика, яка наведена у згаданій праці говорить лише про 260 етнічних русинсько-українських сіл, а наскільки поповнилися міста за рахунок вихідців із цих сіл, то вже й не вдасться встановити. В інформації про окремі села бракує хоч одного джерела, звідки автори черпали інформацію. Бракує окремої інформації про села Велика Поляна, Дара, Звала, Остружниця, Руське, Смольник, Старина, які стали жертвою водоймища Старина. Вони входять до числа 260 етнічних сіл, але їх від 1986 р. більше не існує – їхня людність поповнила містечка та міста Східної Словаччини.
Дуже незрозумлий вибір Бібліоґрафії. Тут можна знайти туристичний путівник Бураля М., або сторінку з газети з Бардейовске новості про опришка з Курова, але бракує прізвищ істориків, які безпосередньо писали про цей край – Ґеровський Ґ., Фішер А., Красовський Ю. Кралицький А. Пешка З., Варсік Б. та багато інших. Бракує в Бібліографії і таких відомих дослідників українських говірок Східної Словаччини як О.Брох та О.Лешка, які досі залишаються авторитетом серед науковців-мовознавців. Складається враження, що книжка була підготовлена швидким темпом, оскільки бракує в ній навіть іменного покажчика, який полегшив би читачеві знайти відповідну сторінку зацікавлення.
Публікація М. та О.Мушинків призначена для представників сільських установ, священиків, учителів, студентів, культурно-освітніх працівників та широкої громадськості.
Цього року на Словаччині мають провести перепис населення і саме до цієї події автори приспішили видати цю публікацію, де зазначають, що „Кожний громадянин повинен би знати власну історію, знати, де його коріння, до якої національності зголошувалися його батьки та інші предки. В цьому має допомогти наша публікація, яка вміщує статистичні дані з 260 русинсько-українських сіл Східної Словаччини” (стор. 41).
Під сучасну пору в Пряшеві ще виходять друком журнал Дукля, газета Нове життя та русинська газета Нанродны новинкы, але їх не можна отримати в Україні, а за існування СССР не могло бути й мови про те, щоб їх можна було передплатити або хоч дати до газетних кіосків.
Сумна статистика зникання української етнічної людности на Східній Словаччині є і доказом невтішної політики в Україні, яка спрямована на задоволення новоутворених неукраїнських кланів, а не самих українців. Брак національної політики в Україні може спричинити не тільки зникнення етнічних українців поза Україною, але й самої титульної нації держави, яка має назву Україна.
Торонто, 9.3.2011 р.
Йосиф Сірка