Закарпатські перекази про Великдень

У різних краях склалися свої звичаї і перекази, пов'язані з Великоднем. Чимало великодніх переказів Закарпаття опубліковано в щойно виданому збірнику відомого фольклориста і найбільшого знавця та пропагандиста народних традицій Юрія Чорі "Все од Бога". Це вже шоста книжка авторського проекту "Легенди Срібної Землі", де тематично згруповано перекази і легенди, записані свого часу — Ю.Чорі та іншими дослідниками, а також опубліковані в старих журналах і газетах.

Так, 1944 р. у "Великому сільськогосподарському календарі" було надруковано типово закарпатську легенду про те, як вибирали дерево на хрест, аби розіп'ята Спасителя: "Коли Ісуса Христа засудили на муки і смерть, пішли два посіпаки до лісу, щоб виготовити пристосування для мук. Дерева, зобачивши їх, здогадалися про все. Страшний біль стиснув їхні серця... Цілий ліс захитався, немов від вітру, зашумів тяжким стогоном, а з листків покотилися краплини сліз". Осика і ліщина вимолили, щоб їх не рубали. Бук хотів упасти і розчавити катів, але не зміг вирвати коріння з землі. Береза назавжди лишилася "з розпущеним волоссям, як мати, котра оплакує смерть сина". Дуб погодився бути зрубаним тільки коли голос з неба мовив йому: "Мусиш піти зі мною, щоб сповнилися слова пророків і щоб світ був спасений!". А глід уважав, що йому нічого боятися, бо на що він може згодитися? Проте з нього зробили "вінець, котрий ранив чоло Христа, а з дерева його зробили держално для бича, котрим мали бичувати найсвятіше тіло Спасителя". З того часу в ніч зі страсного четверга на п'ятницю всі дерева в лісі "німим шумом, тихим стогоном і сльозами виявляють свій біль, наче терплять страшні муки Ісуса Христа. Глід цілу ніч людським голосом плаче І заводить".

Цікаві й перекази про писанки. Здавна говорять, що першу писанку піднесла Пілатові або римському імператору Марія-Магдалина чи й сама Богородиця як символ вічного життя. Але от як колоритно викладають цю загапьнохристиянську традицію в Келечині на Міжгірщині: "Коли Христа мав суд судити, то Його мати хотіла Пілата задобрити і зібрала цілий кошар яєць. А щоб вони йому полюбилися, цілу ніч їх розмальовувала. Прийшла вона до Пілата якраз тоді, коли він присудив Христа розп'ясти на хресті. Як вона то вчула — випав кошар з її рук і яйця розкотилися по землі. Люди розібрали їх на пам'ятку. То було чудо, що яйця не розбилися".

Звичайно, це народний апокриф, який суттєво розходиться зі свідченнями канонічних Євангелій. Але він цінний прагненням людей наблизити далекі в часі і просторі події до свого рідного села, перевести сакральну історію на побутовий рівень і таким чином вписати самих себе у євангельські події.

А от крашанки наче походять від крапель Христової крові. Коли ж на них упали сльози Богородиці, лишився гарячий білий слід — з'явилися перші писанки, червоні з білими візерунками. Принаймні так розповідала Ю.Чорі його мати. У старому ж журналі "Світ дитини" за 1933 р. викладено іншу версію. Коли Ісус Христос воскрес і зник із гробниці, вояки-сторожі побігли доповісти про те своєму сотнику. Той саме снідав вареними яйцями. Він не повірив: "Як з мертвого щось може стати живим, із червоного білим, а з білого червоним?!" Сотник хотів стратити своїх підлеглих, але тієї ж миті яйця на його тарілці почервоніли, і він вигукнув: "Радійте, ви врятовані! Вірю вам тепер, що той замучений воскрес, і вірю, що Він був Бог! Ідіть у спокої, а на спомин про свій рятунок візьміть собі по одному червоному яйцю. Вони вас урятували". Вояки розказували всім про чудо, а на доказ показували червоні крашанки. З того часу і повівся такий звичай.

На Рахівщині вважають, що звичай святити паски започатковано самим Господом, копи на сторожів, що снідали біля церкви, згори впало відро води: "Вийшло так, ніби Бог на Великдень покропив згори великодні наїдки". Згодом ця традиція доповнювалася ще звичаєм поливати один одного водою чи парфумами на другий-третій день Пасхи. Його теж пояснюють дуже по-різному. На Рахівщині кажуть, що то все йде від пастухів, які не могли вирішити біля води, хто першим напуватиме худобу. Вони обливали одне одного, щоб відігнати конкурентів. Потім помирилися, але на Великдень нагадують так про давні сварки, щоб більше ніколи не сваритися всерйоз. На Міжгірщині ж цей звичай пов'язують ще з найпершими християнами. Коли вони вітали усіх словами "Христос воскрес, язичники поливали їх помиями. Щоб змити бруд, доводилося християнам поливати одне одного водою. З тими ж обставинами пов'язують виникнення писанок на Мука-чівщині. Коли за уславлення Христа переслідували, люди, щоб не бути почутими, малювали писанки і на одному боці яйця писали "Христос воскрес", а на іншому — "Воїстину воскресГ. Потім обмінювалися ними І в такий спосіб мовчки славили Христа.

За всією наївністю подібних переказів про Великдень приховано велику любов людей до найбільшого християнського свята. У легендах священну історію обернуто її усміхненою стороною. Тут усе сміється — з невіри, відчаю, песимізму. Говорять, що світ стоятиме доти, поки люди писатимуть писанки. І переказуватимуть оці безхитрісні легенди, в котрих стільки народного гумору й оптимізму!



Сергій Федака, "Ужгород"