Олександр Сухан: "Я переміг свій скепсис щодо перспектив у житті"

Коли люди, які мають руки, ноги, голову і здоров’я, але не задоволені життям, ремствують, кажуть, що усім розчаровані, їм би варто почути історію Олександра Сухана. Доля цієї людини – не вигадана повість, не байка, не сльозогінний мексиканський серіал.
Закарпатець, який переміг своє каліцтво, став Гіннесівським рекордсменом, об’їздив увесь світ, навчився помагати іншим людям з особливим потребами відповідає сьогодні на запитання "ЗІКу".– Пане Олександре, про Вас знають у світі, але для тих, хто сьогодні вперше познайомиться з Вами, розкажіть трішки про свій життєвий шлях до того як стати знаменитим.



– Народився я в селі Березинка Мукачівського району. Батьки мої – прості селяни. У нас в селі була шахта і батько в свій час працював шахтарем. Мама народила 5 дітей, серед яких я – наймолодший (в мене є 3 брати і сестра). У нас дуже гарний край, через вулицю починається заповідник – Березинський дендрарій. І я в дитинстві, юності полюбляв гуляти околицями рідного села з друзями. Вчився спочатку в початковій школі в Березинці, потім в Лалові, далі закінчив Мукачівське ПТУ№7 за спеціальністю столяр-червонодеревник. Потім як усі поїхав на заробітки у Латвію. Там зі мною сталася біда. Під час роботи ми закріпляли на машині льон, який зібрали, і я зірвався з машини. Пошкодив собі хребець і спинний мозок. Тоді мені було 19 років, вік перед призивом в армію, до якої я готувався піти. Усі мої брати відслужили і я також хотів гідно продовжити цей обов’язок. Але після травми моє життя змінилося. Я пережив 3 операції, але ні одна з них не допомогла мені встати з ліжка.



– Як Вам вдалося пережити психологічний шок?



– Звичайно важко. Коли людина здорова, вона планує своє майбутнє життя, а тут усе раптово перекреслюється. Та залишилась підтримка друзів, родичів. А ще я багато в той час читав літератури, яка допомагала мені зрозуміти, що на цьому життя не закінчується і якщо я буду над собою працювати, ставити цілі, тоді неодмінно досягну успіху.



– Чому виникла ідея займатися саме спортом, а не, скажімо, інтелектуальною діяльністю?



– Були, звичайно різні пропозиції. Через те, що руки в мене були непошкоджені, я міг займатися сувенірною роботою, вишивкою. Але за своєю вдачею мені імпонує рухливий вид діяльності, тому навіть у ліжку я намагався віджиматися, щоб підтримувати форму. Потім друзі принесли мені візок, на якому я міг спокійно їздити в ліс на прогулянку, і це мені допомогло піднятися і фізично, і морально, бо я повірив у себе і свої сили. Далі було знайомство з київськими хлопцями, які організовували клуби спортивно-інвалідного напрямку і запрошували мене на прості спортивні змагання, де я показував хороший результат. З того часу, можна сказати, і почалася моя спортивна кар’єра. Поступово мене стали помічати люди, які допомагали мені підійматися вище.



– Ви брали участь у багатьох марафонах, змаганнях. Що запам’яталося з того усього найбільше?



– Досягненнями вважаю участь у супермарафонах. Навіть не кожна людина на ногах зважиться на такі переходи відстанню понад сто кілометрів, а тут тисячі кілометрів. Розкажу про один момент з такого супермарафону Москва-Київ-Кривий Ріг. Після того, як ми з командою проїхали заплановану відстань, нам запропонували усім стрибнути з парашутами. Це був перший випадок в Союзі, тому усіх нас ця пропозиція зацікавила. Перед тим як стрибнути, я спитав свого інструктора, аби настроїтися, що може відчути людина під час польоту у небі. Інструктор відповів, що це ніби падаєш на перину і щось тебе тримає. З такою думкою я і стрибнув, але виявилось усе не так легко, та свої враження передати неможливо. Це був досить серйозний іспит для мене.



– Хто Вас підтримує матеріально?



– Це важливе запитання, тому що такі марафони вимагають немалих коштів. Я щиро вдячний Віктору Балозі, Василю Петьовці та Олександру Пересті. Це такі люди, які мені багато допомогли і матеріально, і морально. Одного разу мав необачність попросити допомоги у колишнього голови Адміністрації Президента України Віктора Медведчука. Він так довго і скептично розпитував про суму необхідної допомоги, а потім дуже зверхньо доручив своєму помічникові виділити мені допомогу. У результаті через півроку я отримав 200 грн. Так що далеко не всі багатії є благодійниками і філантропами.



– Про Вас багато пишуть, ордени Вам вручали Єльцин та Кучма, об’їздили майже усю планету. Чи не заздрять Вам інші люди з особливими потребами?



– Буває, що й цілком здорові люди тобі рахують гроші, поїздки, квартиру і машину тощо. Але то все перехідне. Не варто звертати увагу. Такою ціною, як я, досягати успіху не бажаю нікому. Краще бути здоровим. Хоч на цьому етапі я щасливий, бо переміг депресію, переміг своє людське єство, фізичну недосконалість, моральну незагартованість. Це вже тепер я їжджу на зручному візку. А колись на розвалюсі виїздив на трасу і пахав, пахав до сьомого поту. Як сказано у Біблії: «Дорогу осилить ідучий!» Бажаю усім розчарованим перемогти свій скепсис щодо перспектив у житті.



– Чи цікавитеся Ви політичним життям?



– Звичайно, як свідомий громадянин я цікавлюся політичним життям. Раніше на рівні газет, телебачення і радіо, а віднедавна став брати участь і в політичних акціях, які спрямовані на допомогу таким людям як я. Ми організували в Закарпатті благодійний фонд «Суспільство для всіх» для того, щоб займатися активною реабілітацією, пропагандою активного способу життя для людей з обмеженими фізичними можливостями. Це мій напрямок діяльності, бо я через це пройшов і знаю, як допомогти людям. Ми проводимо різні благодійні акції, де спілкуємося, обмінюємося досвідом.



– Як Ви оцінюєте можливість повноцінно жити в нашому суспільстві людям з особливими потребами? Яке ставлення державних органів, громадських організацій до таких людей?



– Активних людей мого стану в Україні дуже мало, на жаль. Ми намагаємося своїм прикладом стимулювати їх до розвитку, але потрібно пам’ятати, що за тебе ніхто нічого робити не зможе, необхідне бажання і терпіння самої людини. Наша інфраструктура міст, сіл не пристосована до візочків, тому людина, яка прикута до нього, не має змоги повноцінно відвідати театр, кафе, прогулятися вулицею. Я зустрічаюся з представниками влади і завжди нагадую їм про це.

Президент Віктор Ющенко видав наказ, за яким усі будівлі мають бути пристосовані до людей з обмеженими фізичними можливостями. Але, на жаль, у цьому напрямку ще багато проблем, хоча влада і йде нам назустріч. Є така приказка «Не робіть для нас без нас», тобто – якщо ми об’єднаємося, тоді у нас щось вийде.



– Скільки у Закарпатті людей з обмеженим фізичними можливостями?



– Всі категорії інвалідів нараховують до 45 000 осіб.



– Які проблеми в області, на Ваш погляд, найважливіші?



– Мене багато хто знає по моїм досягненням, тому саме в сфері реабілітації і спілкування я зможу зробити багато чого корисного, бо людям іноді потрібна і духовна спільність, а не лише матеріальна допомога. І якщо будь-яка людина звернеться до мене зі своїми проблемами, я стану тим мостиком, який допоможе об’єднатися їй з потрібними людьми. Маю на увазі те, що маю намір стати депутатом обласної ради.



– Які Ваші найближчі плани?



– Я трохи відійшов від спорту в якості учасника і тепер своїм завданням бачу тренерську роботу.



– Як провели Різдвяні свята?



– Вважаю себе людиною духовною, релігійною. І хоча ці свята вважаються сімейними, я їх завжди зустрічав у церкві, де можна послухати слово Боже, подумати про життя, вічність. А цей Новий рік я зустрів у санаторії з таким людьми як я, щоб закликати їх до активності фізичної і духовної.



– Що Ви чекаєте від цього року?



– Усі чекають виборів. І хочеться, щоб були обрані достойні депутати, які будуть змінювати нашу державу на краще, приймати закони, які будуть працювати для людей, і щоб люди повірили у завтрашній день.