Ужгородські роми: Гірка й солодка ягода кохання...

26 грудня ц.р. в обласному центрі Закарпаття місті Ужгороді відзначатиметься 80-річчя ромської школи. Ця школа відома тим, що була першою в Європі, побудованою для ромських школярів. Вона знаходилася безпосередньо біля табору і будували її за державні й спонсорські кошти самі роми. Першими її директорами були Й.Шестак, М.Цинковський, М.Томчаній. Ці керівники працювали у школі всього протягом одного або трьох років. Найдовше – близько шести років – займав посаду директора Ладислав Гегедюш (1931-1937рр.), який залишив по собі добрі спогади ромської громади.



Шкільний ансамбль



Табір у мікрорайоні Шахта здавна славився віртуозними музикантами: скрипалями, цимбалістами, а саксофоном вперше оволодів Аладар Пап. З цього поселення вийшли відомі музиканти з родин Адамів, Бучків, Тирпаків, Русинів та ін. Діти цих музикантів, які ходили у нововідкриту школу, прагнули стати музикантами, акторами і, звичайно, реалізувати себе. Відчуваючи цю потребу, директор Ладислав Гегедюш підготував музичний спектакль „Пітачки” („Сватанки”). У виставі брали участь хореографічна, танцювальна та інструментальна групи. Серед учасників ансамблю своєю надзвичайною привабливістю і красою вирізнялася Йолана Сурмай (Адам). Колектив мав великий успіх не тільки у глядачів Підкарпатської Русі (так називалася раніше Закарпатська область), а й у містах Кошице, Празі та навколишніх селах. Про їхні успішні виступи перед можновладцями неодноразово писали у багатьох газетах і журналах. Спеціальним рейсом послухати і подивитися виставу „Пітачки” приїжджав взуттєвий магнат з Чехословаччини Ян Батя.



Гірка ягода



Про палке кохання, яке закінчилося трагічно, нам розповіла дочка Йолани Сурмай (Адам) Герміна Сурмай (Рошташ).

– Мій батько, Ладислав Гегедюш, був високий, стрункий і вродливий парубок. Він носив тоненькі за тогочасною модою вуси і зводив своєю чарівністю багатьох дівчат, але йому до душі припала молода красуня, солістка шкільного ансамблю Йолана. Дівчина відповіла йому взаємністю. Батьки не перечили їхньому коханню і зустрічам. Проте гіркою ягодою у цій пристрасті для закоханих стали вагітність і пологи 16-річної Йолани. І в дні, коли відзначали 10-річчя заснування школи, – 29 грудня 1936 року – мама народила мене. Тато від мене не відмовлявся і мав намір офіційно оформити їхні стосунки. Однак трапилося нещастя: у середині лютого 1937 року мої батьки пішли у престижний тоді кінотеатр „Уніо” (нині „Ужгород”). І коли вийшли з кінозалу, матері стало зле. Підвищилася температура, з’явився сильний біль у шлунку. Тільки через день, коли мамі стало зовсім погано, батьки мами звернулися до лікаря, і її було госпіталізовано. Проте стан здоров’я погіршився ще більше, і через тиждень вона померла: гірка ягода кохання стала для неї смертельною.



Помста за любов



– Після смерті мами, тато хотів мене забрати у свою сім’ю. Мотивуючи тим, що я була ще крихіткою, дідусь із бабусею вирішили поки що залишити мене у себе.

Гірка ягода кохання не обминула і тата – Ладислава Гегедюша. Чиновники муніципального відділу освіти, дізнавшись про близькі стосунки директора школи з ученицею, які закінчилися пологами і смертю дівчини, звільнили його з роботи, а пізніше перевели у віддалене село, що на Мукачівщині. Від батьківства він не відмовився, чим міг, допомагав. Під час Другої світової війни ми втратили з ним контакти. Пізніше я дізналася, що батько повернувся в Ужгород, і захотіла з ним зустрітися. Але гірка доля переслідувала й мене. Мені було тоді близько 14 років, коли я дізналася, що він живе на вул. К.Маркса. Разом зі своєю родичкою я прийшла до нього додому. Яким же було моє здивування, коли я дізналася, що він не шукав мене, бо вважав, що я померла. З’ясувалося: відразу після закінчення війни одна з моїх тіток – Ірина, з якою я виховувалася, прийшла до мого батька, обдурила його і випросила у нього гроші нібито на мій похорон. Батько бачив мене лише немовлям, упізнати не міг, і мені не повірив, бо вважав, що я його обманюю. Своїх дітей він не мав, а після смерті дружини виїхав в Угорщину. Більше з ним я не зустрічалася і його не бачила. Так тітка Ірина за випрошені нечесним шляхом гроші зламала і мою долю.



Солодка ягода



– Моє життя поступово владналося. Ланцюжок негараздів, який переслідував моїх батьків, перервався. Хоч із запізненням через війну, я все ж таки пішла у школу і успішно її закінчила. Вийшла заміж. Довгий час працювала у своїй школі, роздавала дітям їжу, яку сюди привозили, й прибирала за ними. Пізніше перейшла у дорожнє управління. Маю 22 роки трудового стажу й отримую пенсію – 364 грн. У 1972 році ми з чоловіком отримали квартиру, облаштували її, провели газ. Так сталося, що чоловік мій помер іще сорокарічним. Дітей довелося піднімати самій. Усі четверо ходили у дитсадок, потім навчалися у школі-інтернаті, а пізніше здобули середню спеціальну освіту. Едик став електрозварником, Єва – друкаркою, Олена – швачкою-мотористкою, а Роза має кваліфікацію слюсаря-збірника третього розряду й працювала на заводі „Більшовик”.

Діти, внуки і правнуки люблять і шанують мене, піклуються про мене і допомагають мені. Я задоволена цим і дякую Богу, що допоміг мені знайти мою солодку ягоду в дітях.



Євгенія Комісарова, Валентина Ткаченко, "Романі Яг", № 8 (135), 2 серпня 2006 року.