Додати новий коментар

Нещодавня відпускна поїздка мальовничим Закарпаттям збагатила мене. Але, на жаль, сповнила і сумними враженнями. Про деякі зустрічі з нашими співвітчизниками хочеться розповісти.

«Полянська» вода у Португалії снилася

Доглянуте, у долині між горами і лісами, село Поляна Свалявського району. Біля джерела двоє: я і жінка років п’ятдесяти п’яти. Вона, смакуючи, пила джерельну воду. Дивився на неї і милувався: з яким задоволенням, повільно, смакуючи, незнайомка пила воду! Виявляється, на це була своя причина.

– Повірте, мені ця наша водичка майже шість років снилася у Португалії! Тільки приїхала – і до джерела! А їздила заробляти гроші на навчання онучки. Так хіба ж там вода! А продукти?!.. У нас і м’ясо, і хліб, і молоко у сто разів смачніші! Звикнути ніяк не могла до їхніх продуктів. Як не могла звикнути і до принижень, яких я зазнавала, прибираючи будинки заможних португальців... Ви, мабуть, пам’ятаєте, по телевізору показували нашого Президента у Португалії, то він там обіцяв легалізувати перебування десятків тисяч українців, які за копійки сумлінно прибирають вулиці, будинки, смачно готують у ресторанах, доглядають за старими людьми... А мені було соромно тоді за нашого Віктора Андрійовича. Багато українців там, у Португалії, говорили: ти ж на Майдані обіцяв забезпечити нас роботою вдома!.. А насправді? Ми потрапляємо у рабство в інших країнах, де нас вважають другосортними!.. Ні, більше не поїду! Каміння гризтиму, але на рідній землі, яку я люблю і жалію...

І вдома можна бути у рабстві...

У «Сонячному Закарпатті» молодий чоловік чомусь прийняв мене за лікаря, скаржачись на болі у спині. Я його розчарував, але, все ж таки, поцікавився, що ж його турбує. З’ясувалося, не раптова хвороба, а щось інше:

– У нас під Свалявою багато років деревообробний комбінат випускав якісні меблі, що і на експорт ішли. А чотири роки тому усе зруйнувалося. Ми зраділи, коли довідалися, що знайшовся італійський інвестор, який обіцяв відновити роботу підприємства. Та ба!.. Раніше працювало три тисячі чоловік, а зараз – п’ятдесят... Він скуповує у лісгоспах дерево, яке ми розпилюємо і відправляємо як паливо до Італії... Так, а я чув, що в Італії перетворюють частину нашої деревини у тирсу, виготовляючи брикети – біопаливо... Десь читав, що одна тонна таких брикетів замінює дві тисячі кубометрів газу, та й дешеві вони... У нас начебто хочуть цим зайнятися, а в Італії вже на нашому лісі, якого стає все менше і менше, добре наживаються!.. І знаєте, скільки він нам платить? До ста гривень за один світловий день. А там, кажуть, за таку роботу – по п’ятсот євро! От і не можу зараз розігнути спину від важкої праці... Найгірше почуватися рабом на рідній землі...

Сповідь Стефанії

Медсестра Стефанія зі Львова на відпочинку, як і багато інших, розпочала розмову про Майдан. Мені вона здалася від душі щирою. Судіть самі: «Якби ви знали, з яким натхненням ми у Львові сприйняли Майдан! Мої діти у Києві захищали нашу, українську, незалежність. А я на львівському майдані пригощала пончиками багатотисячні мітинги. Раз по раз ми з дітьми по мобілці обмінювалися враженнями і раділи! Раділи, що нарешті настануть зміни, що молодий Ющенко наведе лад... Я особисто за нього горло дерла!.. Але замість змін настало розчарування... І якщо знову покличуть нас на Майдан, то, повірте, ні я, ні мої дорослі діти, ні мої родичі, колеги і друзі більше не підуть на такий крок... Наші надії не справдилися... Ми забуті лідерами Жовтогарячої революції. У них свої турботи, а у нас – свої: як звести кінці з кінцями...» Пояснивши їй, що я журналіст, попросив дозволу опублікувати в «ОВ» її роздуми, на що Стефанія, не розмірковуючи, відповіла: «Напишіть! Напишіть! Нехай і в Одесі знають, що ми всі тепер, і захід, і схід, – обмануті революцією... І такий настрій у більшості людей на Львівщині! Напишіть! Та й взагалі, чи була це революція?!..»

Іван НЄНОВ, Закарпаття