Українська веселка: як виходити з «епохи лапок»?

[b]Емоційність ніколи не вважалася визначною рисою політичної культури українців. Однак масованого удару політтехнологій — що би під ними не малося на увазі — наш прагматизм не витримав. Політолог Вадим Карасьов навів досить образну метафору — рветься політична тканина країни. Ситуація й справді не стільки навіть складна, скільки заплутана й неоднозначна, монополії на істину позбавилися всі учасники протистояння.[/b]

Президент України



Леонід Кучма хотів завершити своє президентство на мажорній ноті, але тепер, як видно, з болем спостерігає за тим, що відбувається. Обвинувачення Президента в пасивності несправедливі. Адже в нинішніх умовах головне — не зробити хибних кроків. Та й що міг зробити Кучма, крім того, що він уже зробив? Адже іноземні лідери прилітають зустрічатися в першу чергу саме з ним, і результати «круглих столів», угоди між усіма сторонами — обов’язкові до виконання. Гарантом виконання цих домовленостей є саме чинний Президент. Але нічого з того, що від нього поодинці вимагають протиборчі сторони, Кучма виконати не може. Цілком очевидно, що силовий варіант із боку влади неможливий. Хоча би тому, що організатори протестів мобілізували достатню кількість людей на свою підтримку, щоби виключити такий сценарій.



Ми не дореформовий Китай, а тому помилилися деякі західні видання, пророкуючи страйкам долю Тяньаньмень. Крім того, в західних регіонах страйк частково підтримало місцеве самоврядування, а в центральних триває «холодна війна» двох таборів. Кучма зумів переконати керівників низки східних і південних областей відійти від сепаратистсько забарвленої політики. Але ж вони не відмовляться від свого народу, який у неробочий час небачено масово виходить на площі. Передати владу нелегітимному лідерові Кучма не може — ще до 8 грудня це означало б наділити нею диктатора.



На закінчення хотілося б навести такий приклад. В американських курсах з політології часто використовується гра, де ви виступаєте в ролі Ліндона Джонсона під час війни у В’єтнамі. У кожному періоді гри вам надають ті або інші варіанти рішень на підставі наявної інформації. У залежності від прийнятих раніше рішень міняються варіанти наступних. У результаті, якщо ви — людина в цілому раціональна, виявляється, що незалежно від ваших поглядів із приводу В’єтнаму ви робили саме так, як президент Джонсон! Хіба що поводилися менш або більш обережно. Хочеться думати, що до деяких наших політиків сенс цієї притчі дійшов...



Верховна Рада



Принадність анонімних голосувань полягає в тому, що відповідальність за прийняті в такому режимі рішення теж знеособлені. Проте так було, є й буде. Інша справа, що сьогодні в наявності дефіцит виконавців цих рішень як в одному таборі, так і в іншому. Як аплодували в Раді в день, коли вона приймала свою першу в нинішній ситуації постанову, що нехай і виходить за межі її компетенції. Адже почався мирний процес! Раділи біля екранів телевізорів, на майданах, браталися самі депутати. Потім парламент висловлює недовіру Кабмінові — по суті тим, хто має виконувати постанову попередню. Й добре, якби заради забезпечення «рівних можливостей» перед «третім туром» (воістину наступила епоха лапок!) — у парламенті вже створений Кабінет народної довіри, куди, виходячи з назви, повинні ввійти представники усіх фракцій. Цього немає!



У суботу в здатності парламенту служити народним інтересам і справі миру засумнівалися багато хто — соціалісти, нарешті, протверезішали, зрозумівши, що «нашоукраїнці» планували «кинути» їх із самого початку. А в цілому 120 чоловік з табору Віктора Ющенка — «кинули всіх». Це означало й означає, що для декого в опозиції важливі виключно влада, портфелі й індульгенція на помсту. А народ — лише засіб.



Мало доброго можна сказати й про «пропрезидентські» фракції. Антипод опозиції, а це сплав «Регіонів» і групи «Союз», що набирають силу — часто поводиться як вантажівка, що мчиться назустріч паровозу опозиції. Розсипалася фракція трудовиків. Якоюсь мірою те саме може очікувати й на досить дивне утворення НДП-ПППУ.



Під гуркіт канонади проштовхують свою маленькою політику комуністи — ну при чому сьогодні війна в Іраку? Не відступають від зайнятих позицій, до їхньої честі, соціал-демократи — багатьох колег по ВР протвережують тверді коментарі Нестора Шуфрича. Крім того, зовсім незрозуміло, як можна настільки безвідповідально ставитися до критичних (у всіх змістах) днів нашої історії — кворум у 320 депутатів автоматично перетворює засідання на посміховисько. Не менший фарс — пресинг мітингуючих, які один раз прорвалися в будинок. Утім, обнадійливою є поведінка соціалістів. Адже очевидно, що ні 120 опозиціонерам (навіть з «центрами», «пп-шниками», осколком трудовиків) — не світить створити новий уряд. Приблизно та сама кількість регіонів, есдеків, союзівців і осколків «болота» подібної перспективи також не має. У цій ситуації в комуністів з’явився перший в історії новітньої України шанс зіграти вирішальну роль.



У черговий раз виявляється підступність мажоритарної системи — депутата Надрагу в світлі коментарів «П’ятого» про колючий дріт для східних областей можна зрозуміти. Але край «буряків» і «смерек» — також і край найбільших оптових ринків країни, й край усіх українських прибуткових кордонів. Тому й філіппіка Надраги теж не до місця. Напевно, доречно завершити пасаж про стан Ради камбоджійською притчею. Два погоничі не поділили знайденого ними в джунглях «нічийного» слона. Один почав тягти його за хобот, інший за хвіст. Зрештою слон упав, зламав шию й задавив погоничів. Стерв’ятники, що злетілися на бенкет, виграли більше за всіх. І де м’ясо слона, а де — погоничів, вони не розбирали. А все тому, що місце погонича — на спині в слона.



Верховний Суд



Він свою роль зіграв. Сьогодні обидві сторони, охолонувши від перших емоцій, намагаються штовхнути суд найболючіше. Проте, невже хтось усерйоз гадав, що суд винесе рішення, яке йде врозріз із постановою Верховної Ради? Тут би й настав кінець українській політичній системі. А так — пожертвували лише правовою. Хіба це висока ціна за мир? Юристи знають, що судді могли б усього лише порекомендувати ЦВК призначити перерахування голосів на дільницях, що заперечуються. Або ще щось порекомендувати. Проте рішення суду — соломонове. Діяти на підставі цього рішення зі скрипом погодилися всі сторони, підозріло вільно, щоправда, трактуючи поняття «повторне голосування». Статті Конституції, на які посилалися у своєму вердикті судді, варто було би розтлумачити судові Конституційному. Але... всі назвали б це затягуванням, опозиція залишила би на вулицях свої загони, а схід знову пригрозив би відділенням. Правовій логіці нема чого робити там, де діє логіка боротьби за владу.



Про юриспруденцію в кризових умовах є два анекдоти, один сумний, інший дещо веселіший. Перед завоюванням Сілезії Фрідріх Пруський викликав до себе радника й запитав, як би це найгарніше обставити інтервенцію. Радник відповів, що король нехай робить свою справу, а юристи покопаються в древніх манускриптах і все як треба обґрунтують. Хотілося б (та так вже й є), щоби діяв сценарій анекдоту веселого. Суддя викликає до себе позивача й відповідача. Говорить позивачеві — ти дав мені сто двадцять тисяч, а відповідач сто. Забирай свої двадцять — і будемо судити чесно...



Табір Ющенка



В інтерв’ю «Київському Телеграфу» Юлія Тимошенко нарешті визнала відсутність монолітності в таборі опозиції. За її словами, існує й помірне, й радикальне крило, й це, мовляв, добре. По-моєму, нічого в цьому доброго немає. Адже всі ці тижні було неясно, вірити Ющенкові вдень або Тимошенко вночі? Постійні запевнення депутатів-опозиціонерів про те, що вони не контролюють своїх прихильників, потроху стають реальністю. Всі помітили на трибуні Майдану не тільки присутність найбільш проросійського політика України, хазяїна «Ери» Деркача, але й відсутність Безсмертного.



Після провальної для ВР суботи зникли з «помаранчевої сцени» Луценко й Мороз. Промовки озвучуютьЗінченко й Томенко. Але якщо Майдан — мікрокосм революції, то втомлений від невизначеності народ цілком здатний поміняти фігури. Хіба немає ресурсу для радикалізму? Знову «в лавах» Тягнибок, дозріває до статусу політика й Славко Вакарчук. У низці областей створюються паралельні владні структури. Там, де немає в обл- і міськрадах правої більшості, комітети намагаються «співробітничати» з владою, залякуючи її наметовими містечками. Але опозиція в регіонах перебуває під прямим і авторитарним контролем її київських босів, про це — пізніше.



Про варіанти розвитку поведінки опозиції важко говорити, поки вона спільно не визначилася з пріоритетами. Якщо пріоритет — прихід до влади за будь-яку ціну, то час вже убуває, а заявити про це має сам Ющенко. У цьому випадку неминуче кровопролиття, відтік капіталів з Києва й бойкот із боку півдня, сходу й Криму. Якщо мета — уряд, на що все це схоже більше, то Ющенкові необхідно обсмикати своїх радикалів, припинити підставляти Мороза й реально формувати коаліцію. Найкраще — на основі конституційної реформи й у формі довіри, тобто всіх парламентських фракцій. Якщо мета — виграти «третій тур», то найграндіозніша піар-акція вже проведена. Час розійтися й чекати результатів.



Треба віддати належне опозиції, адже мобілізація такого людського ресурсу — справа не одного місяця й не одного капіталу. Чудово завчена опозиційними трибунами теза адмірала Канариса — в дні великих потрясінь держава сліпне й глухне. Однак треба нашим революціонерам пам’ятати й інше: кожен французький революціонер був сходинкою до трону для Наполеона Бонапарта. А народ, захоплений революцією, дошкандибав до дня реставрації Бурбонів на милицях. Вони всі любили свій народ — але він, на щастя, їх пережив.



Регіони



Прапори протесту були підняті на Галичині й Волині за тиждень до реакції сходу й півдня, що святкували тоді перемогу Януковича. Відмова визнавати центральну владу з боку регіональної влади завжди й за всіх часів називалася сепаратизмом — і це найбільш м’яке слово. Це варто запам’ятати тим, хто з піною в роті звинувачує в сепаратизмі регіони, які підтримали Януковича. Зорганізована була ця присяга на вірність Ющенку місцевими нардепами з блоку «НУ». Є факти, що підтверджують це. Що стосується народних віче, то люди вихлюпнули всі свої образи проти регіональних адміністрацій. Наприклад, у Львові штурмували податкову, а в Чернівцях полювали на начуправління освіти. Заслужено? Невідомо.



Висновок, утім, очевидний: вертикаль виконавчої влади застаріла. Народ ніколи не покусився би на обраних ним самим голів виконавчої влади. Це й стримує за всіх часів легітимність США, Канади, Австралії, Німеччини. Люди, які кричали про унітарність цілих тринадцять років, сьогодні та побачать справу рук своїх. І чим би не закінчилася криза — бути Україні федерацією, тому що це їй на роду написано. Всі обласні центри заходу мали магдебурзьке право, мала його в дещо іншій формі й Одеса. Ніколи не лунало слово «соборність» у Севастополі й Криму. Всі великі міста заздрять статусу Києва — а він виправданий лише в рамках федерації. Міста Західної України пишаються саме своїм автономістським мікрокліматом, а не промисловістю або статусом кошика бюджету, як це поширено на сході. На регіональному рівні дружать і етнічні меншини. А унітарність просто віджила своє.



Зрозуміло, сьогодні неможливо говорити про федералізм (забудемо провокаційне слово — сепаратизм) без емоцій. Проте влада в складноскладовому (як висловився Вадим Карасьов) українському суспільстві теж має бути складноскладовою. Простота наявної системи, в якій протистоять один одному «виборний» і «призначенець», обернулася загрозою національної безпеки, адже рух «у владу» й «за автономію» почався в нашій країні знизу нагору, незалежно вже (навіть!) від зовнішніх подразників. У 2000 році пропонувалося створити палату регіонів — і хіба ми говорили би сьогодні про загрозу цілісності, якби були в нас сенатори?



Народ



Давайте на час залишимо вождів. Це не софізм — масові процеси в суспільстві завжди ламають рамки сценаріїв, нібито перерахованих у штабах і у відповідних державних структурах. Факт залишається фактом: сотні тисяч українців покинули робочі місця, а ті, хто виходить на майдани після роботи, — звичний диван з телевізором. Давайте на час станемо «дальтоніками» й замість кольору транспарантів побачимо лише наш державний прапор. Ні, не електоральна ситуація вирує в душах тих, хто мітингує на майданах. На мій погляд, ображатися варто на тих, хто не зміг (не встиг, не захотів?) змінити систему влади й її імідж в останній передвиборчий рік. Кістяк України перехідного періоду — занадто тендітний для неї після п’ятирічки зростання, після структуризації партійного спектру. Вузький цей формат для України мобільної, для України, що стукає по клавішах комп’ютерів, для України без планових відключень, для України подорожуючої, яка вболіває за свої команди, для України, що скинула китайський ширвжиток. Країна й хоче стати, й стає Україною з рекламних роликів.



Прем’єрство Ющенка стало в свій час прем’єрством віри, прем’єрство Януковича — прем’єрством надії. А тепер Україна вийшла на вулиці за впевненість. Впевненість у такому майбутньому, де можна не бути м’ячем у бюрократичному футболі. У майбутньому, де занедужати — не означатиме убогість. У майбутньому — без принижень у посольствах. У майбутньому, де навчатися за рахунок держави «не стане» дорожче, ніж навчатися «за свої». Страх не одержати все це (або не втратити те, що є), а також безвідповідальна і провокаційна, образлива демагогія з екранів окремих каналів вивели людей на вулиці.



Влада не може залишатися такою, як раніше, в нашій країні, де приватних підприємців не менше, ніж бюджетників. У країні, де громадські організації, порочне чи ні джерело їхнього фінансування, стали силою. У країні, де червоний телефон без диску давно замінено на мобільний. У країні, де люди одержують зарплату, беруть кредити, будують будинки й знають собі ціну за кордоном. У країні, що обігнала Схід за темпами розвитку, а в Європі — виграла «Євробачення». Й відтепер будь-яка українська влада повинна бути гідною свого народу.



Колись «головні будівлі» в українських містах були резиденціями поміщиків. Потім — гніздами буржуазії. Потім — радами робітників і селян. Нарешті — суворими й таємничими міськкомами КПРС. До останнього часу в древніх стінах знаходяться нудні міськ- і обладміністрації. Нудьга в нашому випадку — результат утоми й капкан для національної ідеї. Може, варто залишити ці покої, поки вони не стали усипальницею для України? Для України, чий народ утратив сон, і спати більше не бажає? Й правильно робить. У старих будинках новим господарям сняться чужі сни.

[a href="http://visnyk.info/tema.aspx?id=475"]Вісник[/a]