Віктор Балога заборгував Андрію Любці гроші

Андрій Любка, 20 років, приїхав до Києва на нараду: він є заступником голови ужгородського осередку БЮТу. В місцевому національному університеті навчається на п’ятому курсі української філології, очолює студентський парламент.

— Поновили мене, хоч двічі виганяли, — каже Андрій.

У кав’ярні на Подолі Любка замовляє каву ”американо”.

Ти хто більше: політик чи поет?

— Усе разом, — сміється. Дістає з рюкзака пляшку коньяку ”Закарпатський”. Пропонує 50 г до кави.

— Але в душі — військовий, — продовжує. — Народився в Ризі, де вчилася мама і служив батько. Після розвалу Союзу він залишився в російській армії. Його відправили до Чечні, де й убили 1992-го. Я його майже не пам’ятаю.

Уточнює, що за батьком мав би бути Марченком, але мати записала його на своє прізвище.

— Після дев’ятого класу закінчив Мукачівське військове училище. Хотів стати офіцером, поїхав до Львова у військовий інститут вступати на міжнародну розвідку. Але в мене знайшли порок серця, — каже з жалем. — Подумав: життя скінчилося, і подав документи до Ужгородського університету.

Політикою коли почав цікавитися?

— Коли навчався в Мукачевому. Там у 2003–2004-му був скандал із виборами міського голови. Вже в університеті підтримував Віктора Ющенка. Після першого туру виборів організували мітинг: їздили в Київ, жили в наметовому містечку в Ужгороді. Потім працював радником із питань проведення масових акцій у кандидата в президенти Білорусі Олександра Мілінкевича.

У Білорусь тебе як занесло?

— Їхня опозиційна організація ”Молодий фронт” запросила, щоби поділився досвідом проведення акцій протесту. На одному з мітингів познайомився з секретаркою Мілінкевича Любою. Між нами спалахнула крута любов.

Андрій відкидає волосся з чола.

— А ще на одному мітингу, із якого я встиг вивести задвірками Любу, мене пов’язав спецназ. Посадили на 15 діб у камеру з журналістами — канадцем Фредом Лавуа, з Англії були, з Польщі, Росії. До нас приходили консули наших країн. Наш приніс мені книжку й майку. Канадський консул через день носив пакети хавки. Коли у Фреда був день народження, передав торт зі свічками. А ще — літрову упаковку соку. Із неї шприцом висмоктали сік, закачали літр горілки й заклеїли дірку цінником.

Білоруський суд оголосив Андрія Любку персоною нон-ґрата на 10 років. Працівники КДБ повезли його на вокзал. Але з поїзда Мінськ–Київ Андрій утік. Повернувся в місто.

— У мене ж любов із Любою! Друзі старезною ”нивою ” повезли нас під Брест. Але до опівночі мені треба залишити країну, інакше — два роки ув’язнення. Їдемо, машина ламається. Уже 23 із чимось. Ледве встиг на КПП — за 4 хвилини до терміну.

Удома як відреагували?

— Мама про мій арешт у Білорусі взагалі довідалася з теленовин. І дуже здивувалася. Вона часто дивується, — додає. — Коли вийшла моя перша збірка ”Вісім місяців шизофренії”, сказала, що це ”повний брєд”.

Андрій сьорбає каву. Розповідає, що ще раз зустрічався із Любою у Львові, куди вона приїздила. Її прізвище просить не називати.

Із Юлією Тимошенко знайомий?

— У червні цього року на конференції ”Батьківщини” розписалася мені на футболці, перекинулися кількома словами.

Питаю про присохлі подряпини на обличчі.

— В Ужгороді захищали честь і гідність української поезії. Була п’ята ранку, і нас із поетом Петром Мідянкою виганяли з ресторану. Один столик іще залишався — нам це не сподобалося. Ми вирішили, що це дискримінація поетів.

На вулиці згадує історію:

— Під час помаранчевої революції автобусом віз студентів на Київ. На виїзді з Ужгорода нас завернула ДАІ. За свої гроші купив квитки на потяг, вийшло десь 800 гривень. Керівник штабу ”Нашої України” в Ужгороді Віктор Балога обіцяв їх повернути. До цього часу поверта.
Газета по-українськи