Гроза...

...Ще удосвіта малий Сашко вийшов з татом на двір. На той час небо вже посвітлішало, на сході зайнялася гарна, рожева, довга смуга, яка тяглася не маючи майже ні кінця, ні краю поміж зорями, котрі мерехтіли на проясненому небі. Дивлячись на них, відразу надходила думка, що це сам Ангел Гавриїл по черзі гасить їх одну за одну на цілісінький білий день.

Легенький, теплий вітерець граючись перебирав на голові русяве, густе волосся у батька та сина . Він разом з ними дивився на ранішні зникаючі зорі та шептав їм двом тихенько, тихенько:

- А сьогодні буде гроза.Ви чуєте мене?

- Буде дощ.

Семен Юрійович і малий спостерігач уважно прислухалися до слів вітру та до шелесту зеленого листя на молодій, великій груші, яка росла у їхньому дворі. Велике,але ще сонне дерево також виглядало на ранковому небі повні та важкі хмари з прохолодним,гарним дощем. Пишна, велика груша добре знала, що він сьогодні обовязково проллэться, як з відра, напоївши до схочу всю природу свіжою, кришталево-чистою водою.

Ще трохи постоявши на подвірї з сином та насолодившись ранішньою красою матінки-природи, батько зайшов до хати, щоб якомога швидше зібратись на роботу. Сьогодні він поїде у поле з головою селищної ради – Михайлом Антиповичем та агрономом – Василем Дудинцем. Вони мають подивитися, як дозріває пшениця та овес. Урожай цього року щедрий та багатий.Зерна буде зібрано більше ніж за минулі роки.

Малий Сашко ще на деякий час залишився на подвір’ї. Він стояв мовчки, широко відкривши свої карі очі. Дитина боялася навіть кліпнути, щоб не пропустити схід сонця. А воно наче велике кругле яблуко, не поспішаючи підіймалося у безкрає, широке небо.

Через деякий час до сонця почали припливати хмари. Їх ставало все більше ібільше. Це вітер зганяв своїх сестер до купи, тому. що на дощ чекали ліси,сади, городи, гаї, пташки та люди.

Із вершин височезних гір до всіх почав долітати грізний голос батька-грому. Розгнівана блискавка почала нишпорити поміж хмарами показуючи всю свою красу та силу усім навкруги. Вона стукотіла разом з вітром у свої чарівні барабани та гукала:

- Я вже тут, я вже тут. Ось, я прилетіла і дуже розлючена, тому, що посварилася із батьком-громом.

- Це саме за його наказом, я змушена була прийти зараз сюди. Але я спочатку збиралася погуляти в полі та назбирати білих ромашок, щоб змогла сплести собі гарнесенький віночок .Завтра велике свято – Івана-Купала, а віночка у мене ще немає. І коли це я встигну його сплести? Коли?

Перші великі каплі дощу почали падати на землю. Все кругом загуло, загуркотіло.Сонце почало ховатися за важкі, чорні хмари.Небо потемніло і зажмурило свої круглі,сині очі.Гроза почала господарювати навкруги, та лити воду з хмар, як звідра на землю. Від такої роботи, вона отримувала величезне задоволення.

Рясний дощ та сильний вітер почали стихати десь через дві години. Легкі хмари порозбігалися у різні боки, а сонце червоним золотом почало яскраво виблискувативже на чистому, радісному небі. День після бурі гордо спустився на землю. Пташки, які сиділи на груші своїм дзвінким, голосистим співом вітали його.

Сашко добре поснідавши та гарно прибравши у своїй кімнаті вийшов у двір,щоб привітати новий, літній день. Йдучи вздовж двору, хлопчик помітив, що у клумбі поміж квітами хтось порхає і колихає їх. Підійшовши ближче, він побачив-дві маленькі пташки-ластівки, які тремтіли мокрі від дощу та страху.

Син Семена Юрійовича обережно спіймав пташенят і поніс їх відразу показати своїй матусі. Тетяна Іванівна у той час прибирала у дворі зломлені гілки від дерев та зірване вітром листя.

- Мамо,мамо ! дивись кого я знайшов, - голосно звернувся Сашко до заклопотаної матері.

Ненька уважно глянула на сина та запитала:

- І кого ж це ти знайшов, синку?

- Дві ластівки, пташки Божі, які ще не вміють літати,-продовжував розмову найменший господар родини.

Побачивши двох ластівок у руках дитини, мама залишила всю свою роботу і ніжно відповіла сину:

- Ходімо, любий до хати, малих пірнатих треба якомога швидше нагодувати і висушити. У мене є велика коробка з під чобітків, де ми їх спочатку покладемо, а ввечері прийде батько, знесе з горища клітку у якій жив колись мій попугай - Гоша і вона на деякий час стане їхньою домівкою. Як тільки вони підростуть і зможуть сомі літати, тоді ми їх і відпустимо до решти пташок на самостійне життя.

Співучі та веселі ластівки зростали з кожним днем у турботі та любові родини Зайцевих. Вони звикли до людей і зовсім не боялися їх.

Час минав швидко і літо добігало до кінця. Осінь була вже в дорозі,щоб замі нити свого молодшого брата — літечко. Вона несла з собою жовто-золотисті шати для дерев,кущів,городів,лугів та полів,а також нові капелюшки-овочам та фруктам.

У другу неділю вересня-місяця, коли натомлене небесним переходом за досить ще довгу осіннюднину сонце збиралося не поспішаючи на відпочинок, батько Сашка виніс із хати клітку з двома дорослими ластівками на подвір’я. За ним вийшли його дружина і десятирічний син. Високий, гарний чоловік звернувся до зажуреного хлопчика із словами:

- Синку, рідна моя дитино, настав час відпустити наших менших друзів у самостійне життя. Через декілька днів ластівки та інші пташки будуть відлітати у теплі краї, щоб перезимувати. Нехай і наші з ними полетять,відкрий будь ласка клітку та випусти їх на самостійне життя у світ.

Вислухавши батька Сашко щераз глянув на своїх пірнатих друзів, посміхнувся і відкрив невеличкі дверцята клітки. Ластівки вилетіли одна за одною на зустріч новому та вільному життю.

Ховаючись за далекі гори сонце швидко почало котити за їх вершини свій диск, наче величезне яблуко у срібну колиску, яка вже чекала на нього. На землю від хат та дерев почали падати темні тіні. Самісінькій вершок молодої, пишної груші ще ледь-ледь золотили останні його промені і вона стояла та сяяла у цій надвечірній порі.

Найменший господар ще не спав. Він сидячи на своєму ліжечку знову пригадав той день,коли після сильної грози знайшов двох маленьких пташенят,які блукаючи пурхали мокрі поміж квітами , що росли на грядці біля їхнього будинку. У своїх дитячих думках Сашко зараз бажав їм гарного перельоту в інші теплі краї та щасливого повернення до дому, на початку красуні весни.



Тетяна ГОРЯНКА, м.Ужгород