Шкатулка для …Святого Унгвара

Саме так, дещо казково, можна назвати Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації, якому вже 60 літ сповнилося. Познайомився я з ним — цим комунальним підприємством — через товариша по громадській організації “Антикорупційний форум” Олександра Куцика. Там давно і самовіддано працює його мати Любомира Куцик. Тому не для казкового збагачення, а просто для душі й вирішив я про них написати. Бо і Саша, і Любомира Дмитрівна — гармонійні люди, хоча й не прийшли на презентацію мого роману, чим трохи знизили в очах українського народу рейтинг своєї незвичайної в наш час гармонійності.…Затишний Пасаж у центрі старого Ужгорода. Гарна забудова там, якщо подивишся знадвору поглядом легковажного туриста. А попробуєш всередині цих ветхих споруд не працювати, а просто існувати — суцільна Божа кара. Ще важче, коли не просто жити й щось робити на тісній кухоньці, а рости і діяти по-сучасному або чого вже там — по-європейському навіть!

Як не дивно, та це вдалося там, під низенькими стелями, в кімнатках, розділених тісними коридорчиками, де розміщується і на повну потужність працює Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації, яке наразі очолює Любомира Куцик. Утім, почалося життя в інвентарбюро не з неї. Тому доведеться нам трохи поринути в історичну ріку, що завжди об’єктивна, бо терпіти не може забуття.



Війна скінчилася — згадали про життя…



Так воно і сталося. Зразу після визволення Закарпаття від німецько-фашистських загарбників і почало функціонувати в місті над Ужем наше інвентарбюро. Це — свого роду скринька з кодом усього міста, “шкатулка для святого Унгвара”, як її називає гуморист Олександр Куцик. Кожна деталь обласного центру тут легко відновлюється за архівними планами .

Очолював цю схованку міських тайн спершу Мирослав Длугош. До речі, й зараз, на фініші свого другого особистого півстоліття, він активний у громадському житті. В 1976 році йому на зміну прийшла Марта Сугай. Її змінила Ганна Туряниця. А з 1987 року і донині виводить на європейський путівець інвентаризаційну справу Любомира Дмитрівна Куцик. Трудиться і з інших вимагає сповна. Тому й приходять сюди надовго лише люди, котрі не бажають жити на дармівщину, а, навпаки, жадають здобувати свій щоденний шмат хліба з солоним потом на чолі.

На щастя, немало таких трударів на нашій землі. Колектив підібрався згуртований. Усі — з вищими або незакінченими вищими освітами, переважно будівельними та юридичними, бо саме таких найперше потребує специфіка їхньої роботи. Наразі сповна укомплектований юридичний відділ. Приміром, у бюро всі п’ятеро юристів-реєстраторів мають вищу юридичну освіту.



Кадри вирішують все, і до того ж — оперативно



Бойовий комісар у Л.Куцик — її заступник Віктор Варфоломеєв. Його стаж роботи в інвентарбюро — 16 років. З 1989-го перші п’ять літ працював за сумісництвом. Хотів, мовляв, набути належної практики й професіоналізму для подальшої постійної роботи. Бо саме на довголітній труд у бюро він і налаштовувався, бо приємним бачився йому на цьому підприємстві високий професіоналізм і щира взаємодопомога. Взірцем на початку кар’єри став інженер (на жаль, покійний нині) Дезидерій Дезидерійович Боніславський, котрий багато в чому допоміг освоїти, пізнати до найменших тонкощів непросту роботу щодо фахового виконання інвентаризаційних робіт.

— Були у вас якісь важливі, в чомусь, можливо, переломного характеру, випробування на трудовому шляху? — запитую.

— Ніколи не забуду, — посміхається, — доручення кмітливого та професійного директора Любомири Куцик про виготовлення інвентаризаційної справи колишнього військового містечка мікрорайону Горяни “555”. О, тут довелося попотіти. Воно й не дивина, бо територія “трьох п’ятірок” cкладає близько 120 га, а на них розміщені біля 40 об’єктів нерухомості. Та на всі споруди своєчасно були виготовлені інвентаризаційні справи та й загалом генеральний план містечка. Завдяки достроковому та якісному виконанню робіт, а не за гарні очі, в 1995-му і був призначений на посаду заступника директора, яку займаю по сьогодні.

Найліпші і незабутні враження щодо прийому на роботу і в інженера виробничого відділу Олександри Мартин. Стаж її вже 25 років, але й досі вона вражена вже далекою, та живою в пам’яті увагою до себе і допомогою як молодому спеціалісту з боку колективу та адміністрації бюро.

Три роки стажу має і технік Ростислав Кратюк, та вповні радіє своїй діяльності.

— Я зрозумів, що ця робота різноманітна, — відзначає інженер Петро Вельгош. — Вона потребує багато знань, цікава і ніколи не повторюється. Першим тяжким завданням стала здача в експлуатацію житлових будинків із підвищеною складністю, певними особливостями конфігурації тощо. Та після перших важких удач я залюбки труджуся в БТІ більше дев’яти років.

Трохи більше — 10 років — в КП “УМБТІ” технік виробничого відділу Оксана Туряниця. Була вона, за її словами, при приході “дуже молода, двадцятирічна, та відчула себе важливою персоною, котра має відношення до серйозної і дуже потрібної людям роботи. Втім, вельми вразила перша приватизація двокімнатної квартири, коли було досить страшно робити ескіз, а потім це викреслювати.”

А інженер виробничого відділу Зоя Гратілло мала вже значний стаж, коли прийшла в бюро. Жахалася, що “все треба починати з нуля”. Та після першого Рубікону з житловим багатоквартирним будинком зі вбудованим магазином відчула, що ні, вона таки на своєму місці, а все що було до того — неправда.

Із 27 років стажу — 16 років в КП “УМБТІ” технік виробничого відділу Марія Гуга.

— Залишилися приємними, — розповідає, — перші миттєвості роботи, коли директор Любомира Дмитрівна привела мене у виробничий відділ до покійного вже бригадира Боніславського Дезидера Дезидеровича. Останній з першого погляду здався неприступною холодною людиною, але насправді був чуйним, уважним, доброзичливим чоловіком і спеціалістом. Навчив мене міряти й оцінювати житлові будинки в селах. Усе, чим володію сьогодні, прийшло і завдяки начальнику відділу Любові Іванівні Гладкій, котра допомагає виходити з складних ситуацій, а також директору, яка неодноразово посилала мене на курси підвищення кваліфікації. Пам’ятаючи про це, сама залюбки підказую новим інженерам як найліпше виконати те чи інше завдання.

Труднощі, на думку інженера Наталії Копитчак, у цій роботі можуть очікувати на тебе щоднини.

— Пройшов не один рік, — відзначає вона в розмові, — поки я змогла сказати: “Так, я знаю як міряти, я знаю як креслити, але і тепер трапляються дуже складні справи, над якими потрібно попрацювати не один день, щоб їх приємно було взяти в руки.”

Та й Павла Кашая, котрий три роки тут, підкорили в БТІ висока дисципліна та швидкі темпи виконання робіт. Останнє, думається, допомагало декому успішно долати і різні курйози. Інженер того ж відділу Людмила Федів запам’ятала на зорі трудової біографії, як важко було робити обміри квартири, “в якій важко було дихати через її антисанітарний стан.”

А начальник виробничого відділу Любов Іванівна Гладка прийшла працювати в Ужгородське БТІ в червні 1976 року. Відразу ж була приємно вражена ставленням до неї — людини, котра потрапила в чуже місто, — тодішнього начальника Марти Сугай.. Тому й легко пішли перші завдання, що полягали в обмірі міських земель, кварталів.. Після незабутньої М.С.Сугай працювала з начальником Г.В.Туряницею уже на посаді бригадира, а згодом стала і начальником виробничого відділу. В 1987 році на посаду директора прийшла Л.Д.Куцик.

— Це — дуже принципова, вимоглива як до себе, так і до підлеглих людина, — вважає Люба Іванівна. — При ній сталося багато змін. Приміром, у нас найліпша в Україні комп’ютеризована система прийому. Відзначається в ньому Олександр Граб. Та й колектив сильний і стабільний. З ним приємно працювати.

Високу напругу роботи з перших днів відчув і Віктор Шеляс. Інженер запам’ятав проведення інвентаризації електростанції на вулиці Електрозаводській, а після того, вважає, вже нічого не здавалося надто складним.



А хто вони удома, люди ці?



Далеко не “сухарі”, як може здатися, виходячи з досить нудної на перший погляд специфіки їхньої роботи. В.Шеляс готовий кожної вільної хвилі спідкувати за неповторною красою Закарпаття. Закохана в неї всім серцем, сповна зріднилася з краєм і Любов Гладка. Запоєм читає різну літературу, прилучаючи до цього і улюбленого внука, Людмила Федів. Ще й годинами може просидіти, занурившись у словники. Павло Адальбертович Кашай малює. Читанням і … кресленням упивається у вільний час Марія Гуга. Квітами і вишивкою переймається на дозвіллі Зоя Гратілло. Просто вражає спектр захоплень Оксани Туряниці. Це — музика, психологія, активний відпочинок, література.

— Люблю креслити, малювати, — говорить інженер Петро Вельгош. — До вподоби художнє креслення, мистецтво дизайну, комп’ютер. Радо планую свою роботу на два-три тижні вперед. Подобається навіть виконувати різноманітну важку роботу у супроводі красивої музики. Можу працювати і радіти цьому навіть в екстремальних умовах.

— А я для відпочинку просто граю в більярд, — кидає на ходу технік Слава Кратюк.

Олександра ж Мартин занурюється в книги. І світ перестає для неї на той час існувати. До того ж схильна Ольга Полотай, а ще не проти вишивання та тривіальної, але милої серцю роботи на городі.

А на все бюро своїм захопленням залюбки працює заступник директора Віктор Варфоломеєв. Він грає для підняття тонусу колективу на гітарі. А коли ще й заспіває — то вуха не в’януть, а розправляються, як весняні листки. В позаурочний час він ще влітку завжди готовий поганяти футбольного м’яча, а взимку — піти в гори з лижами.

Ні, не “сухарі” в БТІ.



Соло для директора. Без гітари



— Агов, Любомиро Дмитрівно! — звертається до неї щомиті Життя.

А що у відповідь?

Чи є віддача від відпрацювання ненаситних потреб сьогодення?

Так!

Цьогорічного 17 березня з Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства (Держжитлокомунгоспу України) щодо підбиття підсумків Рейтингу провідних підприємств житлово-комунального комплексу за результатами роботи в 2004-му надійшов лист, де Любомиру Куцик сповістили, що очолюване нею “підприємство визнане лауреатом.”

Її запросили у Великий зал Будинку профспілок. За головування тимчасово виконуючого обов’язки Голови Комітету Ореста Лотоцького у престижній будові на Майдані Незалежності і пройшло 25 березня розширене засідання Держжитлокомунгоспу України. Там відбулась урочиста церемонія нагородження дипломантів Рейтингу. Приємно було пані Куцик, що поряд із Хмельницьким, Запоріжжям і Харковом зі своїми іменитими бюро технічної інвентаризації — її Ужгород отримав диплом провідного підприємства в номінації “Житлово-комунальне господарство”. Диплом для КП “Ужгородське міжрегіональне БТІ” підписав новопризначений голова Держитлокомунгоспу України Олексій Кучеренко.

За привабливим дипломом — щоденна напруженість. Відстежую всього один день БТІ. Бюро встигло прийняти 140 людей. Кожного вислухали, записали потрібні факти, зареєстрували записи, призначили відповідальних за виконання. Останніх кожен день опитує сама Л.Куцик. Лише при виконанні ставить свій підпис. Відтак справа йде на розгляд виконкому Ужгородської міської ради.

Кипить робота. Кожен об’єкт малюється для справи окремо. На місці — в чернетці, в бюро — начисто. Клієнт затим отримує справу з викресленим планом, де кожен працівник відповідає за кожну літеру.

А, якщо хтось цього не знає, то БТІ оформляє документи для приватизації, продажу, дарування, успадковування, утримання протягом життя, застави тощо. А ще реєструє договори купівлі-продажу, дарування, успадковування, проведення інвентаризаційних робіт та оцінки будівель (у тому числі недобудованих і новозбудованих), земельних ділянок на замовлення фізичних і юридичних осіб.

— Як ви стали такою по-чоловічому чіпкою до життя? — запитую.

— Завдяки… життю. Замолоду, як головний інженер газового господарства, запускала першу газову котельню в нашому обласному центрі, газифікувала перші будинки на проспекті Свободи, який називався у той час, коли сьогоднішнього новобудовного Ужгорода ще не існувало, проспектом 40-річчя Жовтня… Звідтоді й навчилася долати труднощі самотужки. Бо зрозуміла раз і назавжди, що безвиході просто немає. Тому ми, наше бюро, в Європі з… 1945 року. Бо з того часу працюємо на госпрозрахунку, по-ринковому, без бюджетного фінансування. Основною нашою роботою є технічна інвентаризація об’єктів нерухомості, державне реєстрування прав на об’єкти нерухомого майна та довічне зберігання інвентарних справ щодо об’єктів нерухомості. Фактично тільки БТІ, нотаріат і міськвиконком у нашому місті є органами адміністрування на ринку нерухомості. Можете уявити, які інтереси обертаються на цьому ринку і скільки коштує помилка в цих питаннях. Але за останніх дванадцять років силами 25-35 співробітників наше БТІ виконало 121585 замовлень. За весь час жодного року не було більше трьох-чотирьох скарг на нашу роботу, бо підстав не знаходилося. При 10-17 тисячах замовлень щороку, це — високий показник!

— Ваші успіхи відзначені на державному рівні. Якість роботи Ужгородського БТІ дала підставу для включення вас, як директора, в президію правління Всеукраїнської Асоціації БТІ та залучення до участі в багатьох робочих групах із розробки нормативних документів та проектів законодавчих актів і урядових рішень за участю Ради Держбуду, Держжитлокомунгоспу, Держкомзему, Мінюсту. Опишіть грунт, із якого росте цей успіх?

— Грунт — досвід наших інженерів. Він дозволяє проводити інвентаризацію об’єктів будь-якої складності. Юристи-реєстратори, котрі працюють в електронній системі Єдиного державного реєстру, також дозволяють оперативно обслуговувати найскладніші замовлення. Конкретні завдання ми виконуємо за 5-10 днів у той час, коли законодавчими та нормативними актами передбачаються одно-, дво- чи тримісячні терміни для виконання таких замовлень. А ще — всі наші успіхи є спільним надбанням колективу.

— Та, напевно, завжди доводиться констатувати, що успіхи могли би бути більшими, якби не…

— Дійсно. Так, наприклад, із 1997 року не переглядаються тарифи на послуги БТІ. Щодо цього нас весь час просили потерпіти до виборів, але їх минуло вже багато, а віз і нині там. Все, що заробляємо, витрачаємо через це на зарплату, податки, комунальні платежі, витратні матеріали. Тому й сидимо зараз на нульовій рентабельності. Сьогодні в підприємства немає коштів на продовження переобладнання старезних приміщень для європейського прийому громадян, належного оснащення наших робочих місць. Також не маємо можливості для впровадження інноваційних технологій в нашу колективну роботу, через що багато процесів провадиться в ручному індивідуальному режимі, що не сприяє оперативності виконання замовлень. Не можемо дозволити собі оновити зношену оргтехніку та прилади для сучасного проведення інженерних робіт на обмірах об’єктів. Нестача коштів починає стримувати стажування і підвищення кваліфікації молодих співробітників. Все це в сукупності не дає технічних можливостей для інтенсифік4ації виробничих процесів та гальмує ріст об’ємів та якості послуг.

… Та життя вдосконалюється. В цьому — потреба кожного на підприємстві. Тому їдуть вони з піснями і щастям ув очах до джерела Святої Анни на Тернопільщині, в Долину нарцисів біля Хуста в час цвітіння, аби самим квітнути в справах своїх щодня і щогодини.



Василь ЗУБАЧ