Світлиця духу над Ужем

З таким дивом я особисто за останнє десятиліття або й більше не зустрічався.

В Чехію, знав, за довгою кроною їздять, в Англію за акселератним стерлінгом мандрують — це точно. А щоби за духом святим в Ужгород — це, знаєте, потрясало. Але хтось таки шукав чорну кішку в кімнаті, де її не було. І ці ХТОСЬ були реальні. До них можна було навіть доторкнутись.

Бураковські!

Закарпатці з польською крівцею!

Та я їх не чіпав руками, як ті музейні експонати. Трепет-бо відчував.

Просто поговорили.

Покуштували (я більше, а вони — менше: шляхетність) тонкого смачного рулета з крамниці.

Вони, виявилося, з Хуста, але Павло народився в селі Богданівка, що на Тернопіллі, а Людмила десь узагалі біля резиденції самого Габсбурга — в Коломиї. Зустрілися ж двоє у просторі й часі за однієї оказії в Хусті, що і поєднав їх навіки.

Павло отримав від своєї половини великий вихлюп натхнення, після чого почав активно малювати Карпатський край, бо полюбив його всім серцем за великий подарунок — свою Люду. Народжувалися, мов світанки, пісні, малювалися картини з Хустщини, а ще — дивовижної Кобилецької Поляни на Рахівщині.

Заробляти, щоправда, чоловікові теж доводилося.

В Польщі.

Там Павло оформляв графський замок під Варшавою. Виснажувався в праці настільки, що склав пісню з назвою, що відтворювала цілковито його внутрішній стан — “Чорний ворон”. Як і у того британця Едгара По називався знаменитий епічний вірш. Та крізь вокальний твір все одно світилося світло. Сам переконався, коли чув його запис у супроводі колективу “Третій ангел” на студії славетного Степана Гіги. Їх продюсер Михайло Бескид довірливо сказав мені, що наразі вже знаходиться на порозі створення їхня мистецька асоціація “Смак часу”. Очолить її він же, бо має кредит довіри творчих людей та і відповідний стаж — давно вже й авторитетно працює заступником директора Закарпатського обласного центру народної творчості. А з самодіяльним митцем Павлом Бураковським наш Михайло познайомився на його персональній виставці в крайовому музеї народної архітектури і побуту, що пройшла з певним резонансом минулоріч.

— Дещо роблю з живопису й для приробітку, враховуючи відповідний рівень сучасних людських смаків, — зізнається Павло Бураковський. — але мій рідний стиль — філософія. Про це красномовно говорять назви ефектних і глибоких робіт — “Рвані хмари”, “Хвиля юності”, “Відлуння віків”, “Втеча від страху”, “Незакінчена мелодія”, “Ранок у жовтому тумані”, “Дух любові”, “На дорозі життя”.

Щоб показати людям ці неповторні зрізи життя, і продали хату в Хусті. А щоби чорного кота в чорному Ужгороді не шукати — завели білого. Назва в нього, щоправда, не філософська. Мурлика. Та в традиції простежується теж певна філософічність.

— Хочу показати високу культуру, чистоту, духовність, вірність, — каже П.Бураковський. І таке хвилювання бринить в його голосі, що мені трохи соромно за набуте в Ужгороді хижацтво у моїй загалом ліричній лохівській вдачі.

— Будемо популяризувати таланти молодих людей, — непідробно хвилюється і Мишко Бескид, друзі якого кличуть його і Говерлою після того, як Ющенко на цій вершині навів “шмон” щодо зайвого сміття.

— Всі наші пісні, — вступає до розмови Людмила, — мають стати кличем до справедливості в світі, бо все інше призводить до розтління. Адже справедливість — то і патріотизм. Бо ж духовні цінності як ніколи необхідні в цей непростий час.

“Хоч листя падає осіннє,

А дощ холодний — на вікно,

В душі моїй живе тремтіння —

Творить красу. Горить давно!” — Читаю зі зшитка з Павловими віршами.

І розумію, чому їх діти перейнялися загальним пломенем духовного горіння своєї родини. Донька Інна пише вірші, чудово грає на скрипці. Восьмирічний син Вільєм дивні рулади витинає на кларнеті. Інна почала писати детектив про своєрідного Шерлока Холмса тваринного світу — песика Луї.

Готують диск із записами пісень власне дуету Бураковських. Дванадцять пісень уже готові. Вони пронизані патріотизмом, який, за словами М. Бескида, “завжди буде модний”.

І дійсно, було дуже приємно в наш, “хронічно непростий”, як постійно полюбляємо говорити, час бачити власними очима людей, котрі йдуть із народу з вірою в свій народ. Василь ЗУБАЧ