Угорці Закарпаття виступають за екстериторіальне утворення на території своєї малої батьківщини?

Чи могли би нацменшини стати співзасновниками проекту української політичної нації? Чи бажає цього титульна нація, - українці? Чи прагнуть до цього самі національні меншини? Про це в інтерв’ю з директором Міжнародного центру толерантності, кандидат філософських наук Ларисою ЛОЙКО. — Річ у тім, що 22,2% населення України – це представники 130 етнічних груп або національностей. Тому цілком природно, що вони зацікавлені не просто бути об'єктом держави, а брати в цьому безпосередню участь. І вони насправді дуже багато зробили в цьому напрямку. По перше, 1600 громадських організацій у нас в Україні позиціонують себе як такі організації, що покликані представляти інтереси тої чи іншої спільноти. Деякі етнічні спільноти мають до 200-300 організацій. Найбільше етнічних громадських організацій мають росіяни, євреї – це до 5-6 всеукраїнського статусу. Це означає, що не менш, як в 14 областях мають бути осередки цієї організації. І такі насправді є. Насправді це потужний інститут представництва інтересів. Зокрема, це важливо для етносів як для учасників формування політичної нації.



— Які особливості української моделі міжетнічних взаємин? Які фактори працюють на об'єднання людей різних національностей? Що їх роз'єднує?



— Тут не все так просто, як на перший погляд може здаватись. Ви знаєте про специфічні вимоги, які висувають представники російської національної меншини, вони навіть не погоджуються визнавати себе меншиною. Зараз здебільшого висувають такі вимоги, як визнати їх як другу державотворчу націю, і в зв'язку з цим щоб була друга державна мова тощо. Тобто, тут дуже могутній конфлікт. Звичайно, якщо впродовж 15 років ці їх намагання, потенції стримувались, то зараз, коли Партія регіонів ішла на вибори з лозунгом надати російській мові статус другої державної, можна очікувати, що будуть в цьому напрямку певні кроки.

Існує проблема до якої етнічні спільноти ставляться дуже серйозно, - проблема створення національно-культурної автономії. Не йдеться про національно-територіальне, а, швидше, про екстериторіальне утворення. Але це питання все ж таки ставиться і досить активно. Можу навести приклад, що найбільш активно з цією позицією виступають угорські організації. Вони, можливо, політично найбільш активні після росіян. Угорські організації мають політичні партії, навіть дві всеукраїнські, і це не зважаючи на те, що їх місце компактного проживання – на Закарпатті. Штаб-квартири цих партій знаходяться в Ужгороді. Можна по різному ставитись до цих прагнень, але вони мають місце.

У нас є невизнаний орган Меджліс, який фактично є парламентом, тобто органом національно-культурної автономії. Були намагання створити національно-культурну автономію з боку Єврейської ради України. Тобто, проблеми участі у творенні національної держави і політичної нації не існує, етнічні спільноти в цьому плані дуже потужні.



— Кажуть, що сучасна Європа «змінює свій колір». Наскільки актуальні питання національної самосвідомості, етнічної самоідентифікації, збереження культурної самодостатності за умов глобалізації?



— Я б сказала, що етнічна ідентичність – це поняття вікове. Навіть нація або держава можуть зникнути, а етнічність залишиться. І не всі етнічності, або етнічні групи в решті решт будують націю, національну державу. Але самоідентифікація культурою, мовою, традиціями нікуди не дівається і людина вже апріорі, народившись, є певним носієм етнічних ознак. Інша справа, чи людина це усвідомлює чи вона просто живе за принципом відкриття в собі належності до тієї чи іншої групи. Що стосується особливостей етносамоідентифікації на рівні особистості і на рівні колективу, то є такий термін флюїдність. Вона може бути в спокійному стані і не актуалізуватись, доки не настане певний переломний момент. Таке трапляється не лише під впливом глобалізації чи уніфікації, але й в переломні етапи в розвитку країни, або коли народ переживає соціальні труднощі. Тоді найчастіше людина біжить в свою маленьку первинну родину, тобто до спільноти, яка спілкується її мовою.



— Раніше за часів СРСР у нас був культ «дружби народів», інтернаціоналізму. Зараз все частіше говорять про толерантність. Чи дійсно міжетнічні взаємини в Україні абсолютно толерантні?



— Це доведено і наукою, про це свідчить і практика: нація, як інститут, держава, формуються завдяки відповідній діяльності еліт. Тобто, еліта займається тим, що вона спрямовано, формує ідеологію, а потім її популяризує. Можливо, дещо міфологізовано, але про націю, як спільноту, яка має спільну долю, спільне минуле, заявляє саме еліта, - вона конструює націю по суті.

Тут ми виходимо на проблему – що відбувається в Україні? Вже впродовж п'ятнадцяти років ми тупцюємо на місці і не можемо сказати, яку в решті решт націю ми будуємо? Чи це етнічна нація – спираючись на те, що переважна більшість населення – це етнічні українці, чи це буде все ж таки поліетнічна нація, що передбачає передусім політично-територіальне розуміння. Може, тут не варто звинувачувати органи влади і політичну ситуацію, тому що навіть українські науковці, в яких вже є великі напрацювання і навіть етнополітологічні школи не можуть вирішити, якою є наша етноструктура.

От, наприклад, той же корінний народ. У нас в Конституції записано, що у нас є український народ, який складають національні меншини, титульна нація і корінні народи. Тобто, тут проблема залишається і, може невипадково ми ніяк не можемо прийти до затвердження якогось документу, який би формулював концепцію етенополітичного розвитку, тому що там треба чітко дати відповідь на ці запитання.



— Як, на Ваш погляд, співвідноситься етнічна та громадянська самосвідомість громадян України? Що для них зазвичай має більше значення?



— Що первинне етнічне чи громадянське? Як за історичним принципом, то безумовно етнічне. Тому що все починалось з етносу. Кожен з нас є індивідом, особистістю, але водночас й є представником етнічної групи. Інша справа, що не всі з нас це визнають. Тому, якщо суспільство – це салат, то в ньому не останню роль відіграє соус. Тому що залежно від того, чим ви все це з'єднаєте, так воно і буде грати.

Думаю, що і про громадянське суспільство не можна сказати, що є добре громадянське суспільство і воно буде ліками від усіх хвороб, а є консервативні етнічні нації-держави. Як і завжди, істина десь посередині. Тому що якщо сильно захопитися формуванням громадянського суспільства, громадянських ідеалів, тоді все, що стосується етнічного буде виштовхуватись на периферію.

Є унікальні культури, які можуть зникнути найближчим часом. У нас 1200 караїмів, а кримчаків взагалі, здається, 200. Носії мови караїмів – це вже люди похилого віку. Тому за кілька років цей етнос взагалі може зникнути. І знову ж таки не можна заперечити, що розвивається організм тоді, коли є різність, коли його складові не намагаються знищити одне одного, а навпаки намагаються збагачувати культуру цього народу, який живе на даній території, демонструє свою повагу до інститутів влади, до урядів тощо. Це і є громадянська свідомість.



— Іноді вживають термін «енічний бізнес». Чи існує це поняття в Україні? Якщо так, то в яких сферах він найбільш яскраво проявляється?



— Таке формулювання не дуже етичне. Це теж саме, що й «етнічні правопорушення». Можна говорити про збереження промислів народних. Це дійсно дуже цікаво. У кожного етносу, що живе на території України є своя самобутність. Думаю, в нинішніх умовах треба розробляти політику зацікавленості в збережені цього. Деякі спільноти без традиційних промислів просто можуть зникнути. Скажімо, роми. З одного боку, вони не можуть опанувати складні спеціальності, бо вони не мають освіти. А освіти вони не мають, бо їх батьки не віддають до школи, бо вони стануть, як усі, а вони мають бути особливими і жити так, як живуть їхні батьки. Якщо в місцях їх компактного проживання не використовувати історичні види занять, якими вони завжди займались, - наприклад, ковальство, - то вони будуть взагалі деінтегрованими, тобто, не почнуть інтегруватись в сучасне українське суспільство.

У кожного народу є своя специфічна майстерність, яку ніхто не може повторити. Скажімо, грузини роблять найкращі вина. Тому бізнес – це завжди бізнес і він має свої закономірності, не пов'язані з етнічною специфікою.



— Якою повинна бути формула етнонаціональної згоди в Україні?



— Найперше, слід позбутись почуття меншовартості. По-друге, рухатись в напрямку самоврядування. Ніщо не об'єднає народ, якщо люди не повірять в те, що можуть вирішити питання самотужки, не бігаючи за дозволом в Київ. По-третє, це законність і правова культура не на словах. Зрештою, треба реальну політику проводити, а не вигадувати міфи. Наприклад, навіщо зачіпати питання помісної церкви? Це не на часі і навпаки може роз'єднати суспільство. Не кажучи вже про інші конфесії. Так само не слід було намагатись мирити ветеранів ОУН-УПА і ветеранів Великої Вітчизняної Війни. Дуже багато ще психологічних проблем, які не здатні сприяти консолідації.

І, звичайно, треба забезпечити більшу відповідальність перед законом політиків, які досить часто спекулюють на етнічних та релігійних темах. Так само і питання мови. Усім давно ясно, що українська - державна мова, бо це закріплено в Конституції. І все ж треба було почати говорити про російську як другу державну, треба було обіцяти. Народ, який особливо не читає Конституції починає вірити. Я вітаю, що зараз внесено законопроект щодо надання російській мові статусу державної в тих місцях, де вона використовується. Її і так використовують. Просто треба перестати на цьому робити спекуляції. Слід надати їй статус офіційної мови в регіоні, де вона буде використовуватись поряд із державною мовою.



Бесіду вела Олеся Мигаль, "Діалог.ua"