В Ужгороді живе “автор” найбільшого в світі родинного ансамблю

Йому вже “набігло” 75 років, але ентузіазму не поменшало: Анатолій Адамович Донець — голова обласного білоруського товариства “Сябри”.

Анатолій Адамович ДОНЕЦЬ

…Ніби вчора ми познайомилися з цим живим, як ртуть, чоловіком, а вже й десяток літ пролопотіло закарпатськими плаями.

Донцю зробилося 75.

І мені на стільки ж більше додалося в паспорті.

Донець.

Його сутність можна означити трьома словами — ідеальна радянська людина. Котра не задля грошей гарує, а лише заради своєї Вітчизни. Хто би тепер безкоштовно викладався разом із своїм сімейним ансамблем, де налічується понад чотири десятки учасників (унікальний випадок у світі), їздив часто за свій кошт у віддалені села, на прикордонні застави, ба — і в інші держави. Але таке сподвижництво, звичайно ж, не залишилося непоміченим. Він — почесний член Товариства імені Шандора Петефі в близькій Угорщині, а ще малим білорусом, перебуваючи в ролі партизанського зв’язківця, порятував життя 175-ти сербам, котрих фашисти збиралися розстріляти. Тому Анатолій Адамович — почесний громадянин Югославії. В офіційних документах це звання звучить ще тепліше — “друг і брат Югославії”.

Отже, 8 січня — 75. Рівно ж стільки років тому народився в селянській родині. Звідки в колишнього засновника і довгорічного директора Ужгородської школи мистецтв музичні гени? А звідти, очевидно, що мамин батько Іван Кравченко, котрий у літа Першої світової загинув, і землю вправно орав, і чудово скрипалив. Дід за батьковою лінією Михайло Донець теж за війну царських часів був нагороджений двома георгіївськими хрестами. Відтак чотири роки провів у полоні, де оволодів німецькою мовою. Завдяки цьому під час Другої світової війни допомагав партизанам у ролі тлумача. І ще надто чимало люду в родині перейнялися музикою. На кого не вкажи пальцем — скрипаль, баяніст, балалаєчник чи барабанщик. Охоплена музикою, жила й розвивалась ця оригінальна сім’я. З 1936 року переїхали на хутір із семи хат. Батько Адам Михайлович Донець почав працювати на залізній дорозі шляховим обхідником, а малі разом із мамою Ганною Іванівною допомагали вдома. Мама, до речі, і навчила Толю грати на балалайці. З 1936-го і грав на ній на слух. Із 1939 року татка перевели працювати на станцію Авраамовську (нині Партизанську). Це було робітниче селище зі двома заводами, смолокурнею, гарним Будинком культури, задьористими колективами художньої самодіяльності. Це вам не в хуторі — в кожному будинку горіло електричне світло, балакало радіо. Що не вільна мить — тягнули тебе на лекції з міжнародного становища, йшли кінокартини, які навчали малих бути патріотами. Більш фахово почали оволодівати з наставниками музичними інструментами — баяном, скрипкою, мандоліною, гітарою і балалайкою. З’явився перший сімейний квінтет.

— А як ви пішли в партизани?

— Така планида не оминула майже нікого з порядних людей Білорусі. І я з жовтня 1941 по листопад 1943 року був зв’язковим у загонах імені Чапаєва, “Більшовик” та імені Суворова. Крім усіх даних щодо руху потягів із фашистською технікою, дислокації ворожих військ, я провів до партизанів 175 полонених югославів, котрих збиралися з наближенням радинських військ розстріляти. За це ще востаннє і в 1997 році зі штабу партизанського руху в Югославії, що опікувався своїми ветеранами, отримав удячний лист. Потім їздив туди. В тому числі й з концертами. Нас там дуже любили.

— А де бере витоки ваш просто фантастичний сімейний ансамбль?

— У 1944 році створив родинний ансамбль із п’яти чоловік. Проводили концерти для поранених бійців польового шпиталю №22. А також виступали у вагон-клубі на залізниці, не оминали й Будинку культури. Збиралося зазвичай чимало народу: люди втомилися від війни. В 1946 році вступив у комсомол, був обраний секретарем територіальної комсомольської організації, а водночас брав участь у художній самодіяльності Авраамовського будинку культури — драматичному, музичному та хоровому гуртках. Продовжували шефство над інвалідами Великої Вітчизняної. Ансамбль був уже визнаним районним лідером, свого роду візиткою наших місць. У 1948-му вступив до Мінського музучилища у клас баяністів. Через хронічне недоїдання довелося перевестися на заочне відділення Мозирського педучилища. Водночас став музичним керівником Будинку культури в Авраамовській на громадських засадах. А також інструктором Хойницького райкому комсомолу. В армії став заспівувачем, розвивав художню самодіяльність. Після звільнення в запас почав працювати на Ужгородській електростанції. Став машиністом і водночас вивів духовий оркестр на друге місце в обласному центрі в 1959-му. Три парові турбіни давали свої усталені 3500 обертів, а мені і там чулася музика. Тому не витримав — подав документи для вступу в музучилище на клас баяна. Хоча конкурс був сім чоловік на місце, проте всі екзамени зі спеціальності склав на “відмінно”. Три з половиною роки отримував підвищену стипендію. Крім того керував оркестром народних інструментів Ужгородського міського будинку культури. На четвертому курсі прийняли на роботу в музичну школу імені Чайковського.

— В своїй освіті ви таки не змогли відійти від музики?

—Так. Закінчив спочатку історичний факультет Ужгородського університету, а далі все-таки пішов на музвідділення Івано-Франківського педінституту. І надалі пов’язав свою біографію з культурою. В 1976 році став директором вечірньої музичної школи, яка, зрештою, за допомоги колишнього “першого” області Генріха Бандровського перейшла в приміщення на площі Петефі і трансформувалася з роками в нинішню школу мистецтв. Там, до речі, є кімната-музей імені Шандора Петефі, поскільки він тут колись зупинявся на постій. За її організацію мав від Угорщини великі почесті. В нас за подібні здобутки не завжди так похвалять. А угорці — молодці. Знімаю перед ним калап.

— А коли знявся над білим світом пік слави родинного ансамблю?

— В 1984 році, коли на честь 40-річчя звільнення Білорусі від фашистських загарбників за моїм покликом із дванадцяти міст колишнього Радянського Союзу з’їхалися Донці-музиканти. Набралося 41 чоловік. І почали гастролювати спершу в Білорусі, а відтак і в інших республіках СРСР, у закордонні. Виступали і в Закарпатті. Республіканське телебачення дало про це годинну передачу.

— Чим живете нині?

— В 2002 році школу мистецтв залишив — вік. Звідтоді займаюся з хором ветеранів. Дали 130 концертів для школярів, студентів, військових частин, санаторіїв, селян. Також є головою Закарпатського обласного культурного товариства білорусів “Сябри”. Готуємося до зустрічі 60-ліття Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Написав книгу про своє життя. Обіцяв допомогти при особистій зустрічі Президент Білорусі Олександр Лукашенко. Може, допоможуть коштами і в Закарпатті, якому я віддав стільки років свого життя. Є, зокрема, сподівання на громадське об’єднання “Місто”, очолюване справжнім другом ветеранів війни і праці Сергієм Миколайовичем Слободянюком. Ми, представники старшого покоління, про нього багато говоримо при зустрічах і сподіваємося, що серед закарпатської еліти він і надалі буде лідером. Такі чудові хлопці, бойові та завзяті — надія для нас, ветеранів.

— А як ставитеся до сьогоднішньої політичної ситуації на Україні?

— Бажається, щоби наша держава вийшла нарешті зі стану перманентної війни, що характеризує наші гетьманські та гетьманчуківські перегони, і почала гарно та з любов’ю працювати, прикрашаючи плодами людських рук цю прекрасну землю. Досить балакати і махати прапорами — пора діяти!



Василь ЗУБАЧ