Закарпатські бродяги великого міста...

...Вони сидять у затишному класі, за новенькими столиками, чистенькі, охайні, усміхнені, і зацікавлено гортають книжки.
На перший погляд - звичайні гарні добрі діти. Але всі вони пройшли через суспільне “дно” – жебракували, спали у підвалах, шукали їжу на смітниках. Є такі, котрі пережили зраду найближчих людей – батьків.

У притулку іноді навчаються учні, які до 14 років жодного дня не сиділи за партою. Це діти із Закарпаття.

— Зараз у нас перебувають 18 дітей шкільного віку, - розповідає директор Львівського притулку для неповнолітніх Світлана Гаврилюк, - з них восьмеро – львів’яни, троє із Закарпаття, п’ятеро із районів області. Ми складаємо навчальні плани, але працюємо за індивідуальними програмами. Нерідко ті, котрі сюди потрапляють, у свої 14 років ще не були в школі або, якщо й ходили, то тільки аби переходити з класу в клас. Вони не знають днів тижня, місяців, не знають кольорів, якщо й вміють порахувати, то хіба тільки гроші». На допомогу працівникам притулку приходять вчителі 67-ї школи, яка розміщена неподалік. “У всіх цих дітей є особливість, - розповідає пані Світлана. - Їхню увагу важко зосередити на чомусь одному більш як на 10–15 хвилин, вони не звикли подовгу сидіти на одному місці”.

На першому уроці 1 вересня педагоги говорили з дітьми про те, якими вони стануть через десять років. “Якщо ви хочете в житті чогось досягти, мати квартиру, роботу, щоб платили за неї, - маєте здобути фах, навчитися заробляти гроші своїми руками. Сьогодні, - пояснювали, - для цього не обов’язково мати вищу освіту. Фах автослюсаря чи маляра дасть можливість заробляти чесно і багато”. Діти слухали, кивали головами, начебто усе розуміли.

Однак фахівці, які працюють з дітьми з неблагополучних родин, знають, що їх після умовного “падіння” непросто повертати до нормального життя, пише "Високий Замок". Той, хто один раз опинився на вулиці і попросив у перехожого на хліб, потім не хоче жити інакше. Мали б бути реабілітаційні центри, де з дітьми працювали б психологи. У притулку провели експеримент. Після ремонту у кожній кімнаті поставили багато вазонків, повісили фіранки, розвели в акваріумах рибок. Діти охоче поливають квіти, годують рибок. Отже, не все втрачено – ще є добро у душі. “Дорослим, - розповідає Світлана, - часто і в страшному сні не снилися ситуації, які переживають ці діти”. Кличе до себе хлопчика років 12-ти. Тиха спокійна дитина з “дорослим” поглядом. “Коли він вперше потрапив у притулок і почали з’ясовувати, звідкіля дитина, не назвав ні адреси, ні прізвища, - тільки телефон матері. Я зателефонувала, - розповідає Світлана, - автовідповідач. Отже, це нормальна родина, а у дитини вигляд, як у маленького бомжа, - холодна, голодна, обдерта. Потім підняв трубку чоловік, сказав, що дружини нема вдома, попросив телефон, на який вона, коли прийде, зателефонує. Я дала домашній телефон, і жінка ввечері подзвонила. “Так, - сказала, - за дитиною прийду, але дуже вас прошу, ніколи більше сюди не телефонуйте”. З’ясувалося, у цієї жінки, львів’янки, нова “порядна” сім’я, маленька дитина, а її новий чоловік не знає про двох старших дітей своєї дружини – вони, полишені матір’ю, “підпільно“ живуть у бабці і час від часу опиняються у притулку. “А ось цих двох взяла за руку і привезла з району сусідка. “Мама п’є, дітей не годує, не можу більше дивитися”, - пояснила. Нині відповідні служби перевіряють інформацію, вирішують долю дітей.

Останніми роками до притулку потрапляє 300-400 дітей. Причини різні. Нерідко це матеріальне неблагополуччя родини. У школі також відбувається розшарування учнів на “багатих” і “бідних”. Якщо мама не може купити дитині гарні кросівки, светр, сучасний мобільний телефон, дитина тягнеться до середовища, де її приймуть за свою і зрозуміють. Іноді – виїзд батьків на заробітки, коли діти залишаються полишеними напризволяще (а за неофіційною інформацією, українців виїхало набагато більше, ніж 7 мільйонів). Останнім часом до притулку все частіше потрапляють діти, батьки яких, аби заробити на життя, з раннього ранку до пізньої ночі працюють, а діти полишені на себе. “Приходить батько, добре вдягнений і мало не плаче. Син іде з дому. Сім’я по кілька днів шукає дитину, платить бомжам за інформацію, де той переховується. Приведуть, нагодують, відмиють. Наступного дня знову втече. І чим тепер допомогти, - каже Світлана, - десь той батько прогавив дитину. Аби її повернути, потрібно багато терпіння, тривала психологічна робота”. Уже з’явилися діти, які самі приходять до притулку, – вочевидь, інформація десь “блукає” серед маленьких бродяг. Зокрема, коли мороз на вулиці і непереливки. З одного боку добре – є довіра до притулку. А з другого – велика трагедія. Бо дитина йде не до мами, не в сім’ю…