Остання річниця танкового полку

Наразі командує ним підполковник Олексій Таран, а екскурсію в бойове життя робимо із заступником командира полку з виховної роботи підполковником Григорієм Жирковим. Він - стриманий і розумний, упевнений у рухах і думках. Такий собі ідеальний слов'янин. Родом із Росії, але тут одружився і асимілювався сповна, без особливих ексцесів морального порядку. А чому б і ні, коли поряд такі чудові друзі. Наприклад, начштабу Олексій Гайтанжи та заступник командира полку Роман Малко. Вони, як і Григорій В'ячеславович - підполковники.

Нас, після вранішнього морозцю, бере в затишну ауру народознавча світлиця першого танкового батальйону. В казармі чомусь розумному вчать бійців і гордо стоїть сучасний телевізор, подарований самим мером. На цьому Віктор Погорєлов, до речі, не зупинився. І 14 вересня вручив і офіцерам одне телеоко, що поблимує привітно вечорами в офіцерському гуртожитку. Всі дивляться й шлють привітні молитви в бік міськради. Телеящик став нагородою за найліпші показники в бойовій підготовці за минулий період навчання.

Успіхи - наочні. А перспективи?

Наступного, вже близького, року сповниться шістдесятиліття полку. Відтак справлять бронелицарі День танкіста. І… полк припиняє своє існування. Реформування тому що! А з ним - скорочення Збройних Сил України. Нагальна вимога часу, що невблаганний, як кришталева українська совість перед підлою американською спокусою поцупити чужі гроші.

Втім, 70 відсотків особового складу залишиться у дещо іншій ролі, яка залишається військовою таємницею, в Ужгороді. Ніхто не збирається залишати своїх військових спеціалістів напризволяще - захист України ніхто не скасовує! Тим більше, таких рвійних до виконання свого священного обов'язку. Вп'яте за останні шість літ танковий полк став найліпшим у військах Західного оперативного командування за критеріями бойової підготовки, станом казармово-житлового фонду, забезпеченню життєдіяльності особового складу тощо. Поряд із цим, скрушається Г. Жирков, не будується житло, і майже вісімдесят відсотків офіцерів не мають свого даху над головою.

Рядовий склад про це не замислюється. Казарма привітна, немов батьківська мазанка для малого Тараса Шевченка. Аж шкода, що всього через півтора року доведеться виходити з неї в непередбачуваний світ широкий. Два останні роки, завдяки належним умовам, проминули без злочинів. Для педагога Антона Макаренка в Ужгородському танковому був би справжнісінький курорт на зразок Ялтинського. Тому з чистою совістю поїхав на урочисте зібрання в Київ, де будуть вітати найвищі люди держави наших військовиків, командир полку О.Таран. Полк упевнений, що без ордена він звідти не повернеться. Заслужив! Великою мірою завдяки своїм підлеглим. Командирам батальйонів підполковникам Андрію Щербану, Анатолію Бичу, Ігорю Шаміну, командиру артилерійського дивізіону Сергію Топчію, начальнику штабу зенітного дивізіону майору Олександру Павлію, командирам рот Олегу Анісімову, Олександру Білому та багатьом іншим.

- У нашому полку - одна третина закарпатців, але є представники всіх областей України, - розповідає підполковник Григорій Жирков. - Фахову підготовку вони отримують в учбових підрозділах військових частин селища Десна Чернігівської області, містечка Котовська на Одещині, місті Кам'янець-Подільському на Хмельниччині, селищі міського типу Девічки в Київській області. - За відгукамми командирів підрозділів, контингент прибуває не з гірших, хоча майстерність часто доводиться вдосконалювати в зведеній роті Ужгородського навчального центру. Приємно, що в останні півтора року ми, старші військові, бачимо тенденцію до зростання найбільш підготовленої частини молоді, яка з поклику серця бажає служити в Збройних Силах. У полку зараз до сімдесяти відсотків молодих людей, котрі мають вищу, неповну вищу або середню спеціальну освіту. Такі темпи зростання якісного складу національного війська радують. І щодо стану здоров'я зменшилося негараздів. Плідно, отже, працюють військкомати…...

Минуле, мов попіл Клааса, стукає в серце молоді. В почесному кутку казарми - завжди застелене ліжко Героя Радянського Союзу, гваврдії майора Миколи Кухаренка. Він загинув, здійснюючи глибокий рейд у тил ворога. В дворі на п'єдесталі - розсекречений танк, що і нині є на озброєнні, Т-64БВ. Біля нього ми спіткали командира батальйону підполковника Анатолія Бича. Той не нахвалиться своїми підлеглими - командиром роти старшим лейтенантом Солодовим, його колегою Дідюком, командирами танків сержантами Щербяком, Лучаніновим, Безкаравайним, Лукашуком, старшим механіком-водієм Вакуленком, начальником штабу батальйону Сергієм Спіжевим, своїми заступниками Кирилом Руденком та Володимиром Васьком.

Тільки хороше можна сказати про сержантів Олега Герзанича та Муляра Сергія, капітана Олександра Паламарчука з механізованого батальйону, командира батареї артилерійського дивізіону старшого лейтенанта Валерія Тихоплавського, а з нового офіцерського поповнення - про молодого лейтенанта Ігоря Козирєва…

Всі вони - гідні спадкоємці предків, котрі проливали кров на полях битв Великої Вітчизняної. Про це красномовно говорить своїми експонатами кімната бойової слави полку, куди заводить мене Г.Жирков. Весь бойовий шлях частини там відображений у документальних безцінних реліквіях. Часто, на визначні дати, розповідає про буремне минуле молодим силам бронетанкових військ ветеран полку, сержант запасу, ужгородець Олександр Вікторов. Беруть з нього приклад для життя старші лейтенанти Ігор Іванов, Олександр Остапець, взводний із роти, яка завжди на полігоні, лейтенант Лукамець.

Полковий начальник штабу Олексій Борисович Гайтанжі резюмує:

- До свого останнього, в складі полку, Дня Збройних Сил України ми підійшли в гарному настрої. Гордимося своїми успіхами. У них - важка праця низової ланки, що несе найбільше навантаження. Ми чесно стоїмо на варті миру. Та й наше вартове містечко, до речі, найліпше в області. Пости обладнані згідно вимог. Є відеокамера стеження. Створюємо, словом, армію європейського взірця. Кругом - інформаційні щити щодо контрактової служби.

…В полку йшло звичайне повсякдення. Воїни займалися бойовою підготовкою, сумлінно несли службу в нарядах, підтримували в належному стані озброєння і техніку, що відзначала не одна комісія з "верхів". А потім обідали так смачно і сито, як удома не скрізь нагодують. Тільки виробничі обов'язки і змусили мене покинути цей дивний привітний полк… Василь Зубач