Угорці, які прагнуть потрапити до Києва більше, ніж до Риму

Зараз плутанини щодо цього спостерігається значно менше, але упередженість до українців таки є, тому що їх за звичкою огульно асоціюють з якимись напівкримінальними силами. Але є й інші угорці, котрі достеменно знають, що правда про Україну якою була, такою і залишилася. Для них ця держава виглядає зовсім по-іншому.

Очевидно, немає потреби розводитися про те, який прес на свідомість центральноєвропейців, у тому числі й жителів Угорщини, здійснювали місцеві ЗМІ у змалюванні негативного іміджу українців. Вони буцімто малокультурні, повсякчас займаються грабіжництвом, направо-наліво гґвалтують дівчат, не цураються контрабанди і водяться з мафією. Треба сказати, що не всі подібні повідомлення були професійно об'єктивними. Але сила преси у таких випадках зазвичай перевищувала силу достовірних фактів, і простий люд дуже навіть щиро вірив усіляким нісенітницям. Колись у народі про це влучно сказали: "Де звикли брехати, там годі правди шукати".

І все ж. Ось переді мною лежить маленька вирізка з провінційної газети під рубрикою "Листи наших читачів". Видається, що ця замітка написана від щирого серця, без жодного натяку на упередженість. Отож наведу уривок з листа угорської читачки в одну з газет шахтарського міста Варпалоти, розташованого на південному заході Угорщини. В перекладі українською мовою. Ця угорка пише:

"Літературно-мистецький вечір української громади Варпалоти відбудеться такого-то числа місяця о 17-й годині," - прочитала я в запрошенні на своє ім'я. Радо повідомила чоловіка, що цієї неділі в нас буде, як кажуть, конкретна програма. У піднесеному настрої ми вирушили до будинку культури рідного міста.

Коли ми заходили в середину будівлі, почули, що жіночий хор саме закінчував репетицію перед виступом. Мого серця торкнулася ніжна мелодія, наринули спогади, які нагадали про події останніх п'яти-шести років нашого буття. Так гарно було жити в Україні, у Києві, до всього мала снагу! Заповітна мрія моя зараз - ще хоч раз відвідати це чудове місто. Є такі, кому хочеться до Риму, а ми прагнемо до Києва!..

Це місто з його чудовими спорудами, парками, тінистими рядами каштанів, добре налагодженою системою транспорту, щирими та дружніми українськими людьми було нам домівкою упродовж двох років.

У культурі наших двох народів є багато спільного. Тарас Шевченко - це Шандор Петефі для українців. Ми можемо повчитися в них любові до життя, оптимізму, взаємодопомозі - якостям, котрі нами віднедавна дещо занедбані. Дякую українцям Варпалоти і їхній голові Людмилі Сабо за чудовий вечір, на якому ми нібито перенеслися на дві години в Київ. Сім'я Евеґеш". Василь Плоскіна, Будапешт