Наша мати - Україна!

Відтак, коли опинимося на руїні, згадаємо Біблію, Шевченка, і почнемо не кров ворожу (ворогів же завше можна знайти) в синєє море випускати без ПДВ, а жити за заповідями Божими, чужого навчатися й свого не цуратися.… І тоді політична еліта наша, нарешті, можливо перетвориться з Сузір'я псів у Сузір'я янголів.… Час такого моменту істини ближчає, а День української писемності й мови - тому підтвердження.

СУМНІВ

Не знайду дешевого прокляття,

Не наважусь вимовить важке,

Я звикаю -

Знати і мовчати,

Не заходить з ходу у піке

З-понад хмар пристойності, облуди,

Повітряний струмінь не несе

Над можливість голос розчахнути

І сказати, думати усе.

На сторожі давніх забобонів

Ще стоять розтоптані боги -

Це замало випустить із "зони"

Чесністю оголених, благих,

Потоптати гіпсові шедеври

В стилі незабутнім - репресанс,

Коли рабство в'їлося у нерви

І жує не Берію, а нас.



ПРО ДУБА І ЗГУБУ

Йшли літа. Всі говорили: "Твердо і чудово

Ми засвоїли навік українську мову."

Та, дивись, на лісосіці, наче на мороку

Лозунг встав:

"Уріжем, друзі, дуба раньше строку."

І начальник довго думав над своїм "Госстрахом",

Поки перейменував… Як?.. "Держпереляком" !

Тож давай не поспішати з хеканням, щосили,

А спокійно набувати те, що загубили.



***

Говори мені, вітре безсмертний,

Бо в людини недовгий вік,

Про потрощені в лісі жертви,

Про трухліючих гордих калік.

Не осуджую норов свавільний -

У природи природні діла -

А міркую про холод могильний

І побиті народні тіла.

Народилась і впала людина,

Сильні мрії, думки полягли,

Щоб майбутнє було у сина

І щоб люди в народі жили.

Накриває історія вітром,

І горланять жорстокі громи:

Там війна, тут вівчарки вишкир

І убивчі сніги Колими…

Як же важко усе пережити,

Зачинити у серце-тюрму,

Та не хочу і цятки розмити,

Бруд і сонце собі візьму,

Аби сильні мої нащадки,

Стернові романтичних шхун

Не спіймали важку здогадку,

Що їх предок - пустий брехун.



СЕСТРИ

- Хто я? - плакала у світі не своя - чиясь дитина,

І сама відповідала:

- Придорожня горобина.

Мене кутали тумани голубими куфайками,

Мене мацали, зривали від переситу руками,

І шпурляли на бруківку, під упевнені колеса,

І зникали мої думи, умирала зав'язь весен.

Я помру…... Гілки ламають,

А кора не криє шрами,

За пилюкою - не знаю,

Не побачу… де ти?.. мами.

Замовчу, заціплю зуби,

Ягідки наповню соком:

Не завжди життя ж так грубо

Закріпачить рік за роком,

Украде дитинство, юність,

Позбиває руки чисті…

Може, вітер хоч полюбить

За вцілілеє намисто,

Може, прийдуть і обнімуть із садків сестриці-вишні,

І побачу - не пихаті мої сестроньки, не пишні,

Не згубили за парканом доброту, родинну вдачу,

Що із ними - соловейко, а не чорний ворон кряче.

Ми обнімемось, побачим, що земля усім нам - ненька.

І нахилимося разом,

І поклонимось низенько,

Скажем полю золотому

В далину глибинно синю:

- Нас одна родила мати, наша мати - Україна. Василь Зубач