ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Український націоналізм ХХІ століття: необхідність християнських акцентів

    14 мая 2021 пятница
    Аватар пользователя Бандерівець

    У вузькому значенні, націоналізм – це ідеологія та політична практика, в основі яких лежить ідея нації як найбільшої суспільно-політичної цінності. З ідеї нації виводяться тези про необхідність національної свободи, незалежності, державності. Такий комплекс ідей є стержнем ідеології націоналізму. Однак варто пам’ятати, що цим стержнем націоналізм не вичерпується і містить у собі сукупність ідей, котрі суттєво розширюють і поглиблюють його характер, перетворюють його із вузько-політичної ідеології на цілісний світогляд.
    Світоглядним підґрунтям ідеології українського націоналізму є християнська віра. Саме із християнства випливає цінність нації як створеного Божою волею суб’єкта Історії, як спільноти «ближніх», котрих потрібно любити «як самого себе». Християнство є джерелом націоналістичної етики з її культом жертовності та героїзму.
    Сьогодні, коли український націоналістичний рух не є монолітним, коли відсутній авторитетний ідейний провід, коли суспільство залишається секуляризованим, з’являється чимало тих, хто заперечує християнський характер ідеології українського націоналізму. Це, переважним чином, або представники екзотичних нерелігійних течій, або ж релігійно індиферентні особи. Частково зрозуміти цих людей можна, адже вони виховувалися у духовно скаліченому соціумі, у котрому християнство послідовно витіснялося на маргінес суспільного життя. Однак зрозуміти, по-перше, не означає виправдати і, по-друге, не означає, що варто закрити очі на безперечну фальсифікацію націоналістичної ідеології.

    Дискутувати з подібними людьми часом буває досить складно. Проблемним є виведення християнської релігії зі згаданого на початку статті стержня націоналістичної ідеології, адже не християнство випливає із націоналізму, а націоналізм випливає із християнства. Щоправда, без апелювання до Бога будь-яка ідеологія перетворюється на софістику, втрачає свій сенс так само, як втрачає свій сенс будь-яка етична система, яка не апелює до трансцендентного Абсолюту (без Бога, якщо бути послідовним, втрачає свій сенс будь-яке існування, адже воно перетворюється на прикру випадковість, якої краще за все позбутися. Лише Бог є джерелом сенсу). Таким чином, із націоналізму можна виводити християнство лише як необхідну передумову його (націоналізму) доцільності.

    Безперечно сильним аргументом у дискусіях нехай і з несвідомими, та все ж фальсифікаторами ідеології націоналізму є апелювання до авторитету націоналістичної традиції в її теоретичному і практичному аспектах. Йдеться про апелювання до праць ідеологів-націоналістів та про звернення до життєвого шляху абсолютної більшості учасників націоналістичного руху – як лідерів, так і його «пересічних» учасників. Якщо людина називає себе українським націоналістом, вона має бути спадкоємцем справи УВО-ОУН і УПА. Відтак, для неї не можуть бути чужими релігійні цінності її попередників у справі боротьби «за славу Володимирового Тризуба». Звісно, подібним чином важко виховати християнина, однак так можна вберегти чистоту ідеології. Важко заглянути людині у душу, ще важче навернути цю душу до Бога, проте християнський характер українського націоналізму має бути аксіомою, а будь-які висловлювання, що ставлять цю аксіому під сумнів, повинні перетворитися на табу.

    Окремо слід зауважити, що сьогодні є актуальною не лише апологія християнського характеру націоналізму, але й особливий наголос на цьому характері. Сьогодні християнська релігія повинна не лише поглиблювати націоналістичну ідеологію, але й розширювати її межі. Для цього існують досить об’єктивні обставини, зумовлені ходом історичного процесу.

    У 20-30 роки минулого століття християнські наголоси не були такими актуальними, як нині (однак вони проявлялися вже тоді). У той час центр націоналістичної боротьби знаходився на теренах Західної України, що була окупована Польщею. Тогочасна польська держава здійснювала тиск українські католицьку та православну Церкви, але це було проявом асиміляційної політики, а не боротьби з християнством (варто пам’ятати, що Польща була відносно консервативною державою і до того ж мала конкордат із Ватиканом). Відповідно, український націоналізм у той час ніс, передусім, прапор визвольної боротьби; християнські акценти не були актуальними.

    Ситуація почала змінюватися у 1939 році, коли організований націоналістичний рух безпосередньо зіткнувся з московським більшовизмом. Відтоді націоналізм став на захист не лише нації, але і Церкви. Достатньо згадати, яку допомогу націоналістичне підпілля надавало Церкві в період повторної московсько-більшовицької окупації (при цьому підтримка була взаємною).

    Такий стан речей знайшов теоретичне обґрунтування, котре відобразилося у формі наповнення націоналістичного дискурсу традиціоналістичними та консервативно-революційними ідеями. У 1944 році Дмитро Донцов публікує працю «Дух нашої давнини». Ця праця знаменувала його остаточний поворот у бік традиціоналізму. У післявоєнний час традиціоналістичний аспект ідеології українського націоналізму посилюється. Близьке знайомство з духовною дійсністю західних демократій змушує і Донцова, й інших ідеологів, котрі опинилися в еміграції, виступити з виразною критикою лібералізму, якому протиставлялися традиційні християнські цінності.

    В наш час християнсько-традиціоналістичні акценти українського націоналізму є не менш актуальними, ніж пів століття тому. Християнство, по-перше, має бути найважливішим інструментом декомунізації, котра, на превеликий жаль, залишається злободенним питанням і на 22 році незалежності. Більшовизм залишив по собі зруйновану мораль, перевернуту систему цінностей, духовну пустку. «Дистильована» суспільно-політична ідеологія зарадити в такій ситуації не може – необхідний вогонь релігійної віри, який зцілить душевні рани скаліченого суспільства.

    По-друге, чи не найбільшим антагоністом націоналістичної ідеології на сьогоднішній день є лібералізм. Протистояння лібералізму і націоналізму врешті-решт зводиться до протистояння лібералізму і традиціоналізму – сил замаскованого під гасло т. зв. «Прогресу» виродження і сил Традиції. Отож, сьогодні є актуальним націоналізм як виразна форма традиціоналізму.

    Звісно, не потрібно редукувати націоналізм до різновиду «християнського фундаменталізму». Націоналізм зводиться до християнської релігії, але, як слушно зауважив Бенедикт ХVI, фундаменталізм – це всього лиш «фальсифікат релігії». Сьогодні, не забуваючи про своє християнське підґрунтя, український націоналізм покликаний стати не ерзацом християнства, а соціально-політичною проекцією Цієї релігії. Ніщо не замінить християнства у сенсі сакрального життя Христової Церкви, і націоналізм не повинен здійснювати подібних зазіхань. Одначе, стати продовженням проповіді і реалізації Євангелія у соціально-політичній площині націоналізм може. Коли елементарні етичні, аксіологічні, антропологічні уявлення аберуються абсурдною ідеологією лібералізму, націоналізм мусить і має стати на захист Істини. Лише християнський образ вільної і відповідальної перед Господом людини може служити надійним базисом для ідеології вільного, державного буття нації. Лібералізм проповідує права атомізованого індивіда, права різноманітних меншин та свободу у сенсі вседозволеності. Натомість націоналізм, котрий ще виразніше нанесе на свої знамена правди Христової віри, має висунути на перший план право нації як створеної Богом цілісності, безальтернативність єдиної Правди і свободу як здатність добровільно підпорядковуватися цій Правді.

    Пам’ятаючи про неможливість побудови Царства Божого на Землі, уникаючи утопізму, український націоналізм має взяти у якості свого головного ідейного гасла переображення земного життя у дусі Христової Правди. Це переображення безумовно буде антитезою сучасним глобальним процесам, проте шлях подібного нонконформізму є головною передумовою збереження українським націоналізмом своєї легітимності. Отож, майбутнє України – за вірою Христовою, за єдиною Правдою та істинною Свободою!
    Ігор Загребельний

    Рейтинг: