ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Напередодні 9 травня фашисти відкриють у Львові виставку про дивізію СС "Галичина"

    20 мая 2024 понедельник
    206 переглядів
    Виставка присвячена 65-ій річниці створення 14-ої ГРЕНАДЕРСЬКОЇ ДИВІЗІЇ ЗБРОЇ СС «ГАЛИЧИНА»

    Окремі львів'яне і надалі не розчаровиватимуть нікого у своїй моральній схибленності й деградації, та відкриють у Львові виставку до 65-ї річниці створення дивізії СС "Галичина", яка у роки війни "відмітилася" і на Закарпатті

    Відкриття виставки заплановане 1 травня о 15.00. Про це повідомила прес-служба Львівської міської ради!!!



    Виставка присвячена 65-ій річниці створення 14-ої ГРЕНАДЕРСЬКОЇ ДИВІЗІЇ ЗБРОЇ СС «ГАЛИЧИНА» (УКРАЇНСЬКА № 1) "Української Національної Армії" (14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1)). Серед експонатів виставки - фотоматеріали з приватних колекцій, архівних матеріалів, двох одностроїв дивізії "Галичина".



    Виставка працюватиме щодня, крім понеділка, з 11.00 до 18.00. Вхід вільний



    ИСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ



    У березні 1943 р. керуючий генеральною округою «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який дуже прихильно ставився до українців, налагодив співробітництво з Центральним Комітетом Володимира Кубійовича (Українські Представники) і попросив дозвіл на формування поліційного полку «Галичина». Г.Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети Військову Управу очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній полковник УГА, людина, досить відома у Західній Україні. Але реально повноваження Управи були мінімальні, навіть ті поради, котрі вона давала німцям, залишалися тими без уваги.



    У переговорах с д-ром Отто Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні таких вимог:



    Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і у командному складі;

    Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків;

    Моторизація дивізії до такого ступеню, щоби вона мала всі види зброї, включаючи танки;

    Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися проти власного народу.

    Лише невелика частина цих вимог була виконана. За рішенням Гіммлера дивізія не мала права носити назву «українська», щоб не пропагандувати ідею незалежності України, вона повинна зватися «галицькою» і складатися із мешканців тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто із «австрійських галичан», а не з українців. Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище тимчасово передавалася до рук німців.



    Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана, якого змінив 20 листопада 1943 р. бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній дивізії поліції на фронті (4. Ss-Polizei-Panzergrenadier Division). Фрайтаг був дуже честолюбною людиною, підозріло ставився до своїх коллег і за своїм характером взагалі мало підходив для керування дивізією. Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і православних священиків. Сформована дивізія була як напівмеханізована, але не «Panzergrenadierdivision». Обіцянка використовувати українців тільки на східному фронті також не була повністю виконана. Українська сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях.



    Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів, наприклад, т.зв. Волинський легіон, і навіть полонені червоноармійці.



    На 18 червня 1943 р. записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких пройшли медкомісію, але у дивізію було зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування захворілих та отримавших «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. чоловік, і у листопаді 1943 р. додатково було призвано ще 6 тис., так що в учбові табори відправили 17 200 чол. Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної Армії, або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще пять поліційних батальйонів.



    17 червня 1943 р. колишні офіцери та підофіцери першими відправилися на перепідготовку: піхотинці — в Лешани, артилеристи — в Бенешов у Чехії, піхотні артилеристи — в Бреслау-Лісса в Сілезії. 18 червня транспорт відправився також у Брно і на польський військовий полігон «Гайделягер» біля Дембиці, куди через два тижні доставили вже обмундированих рекрутів із Брно. За статутом до складу дивізія повинна була складатися із 480 офіцерів, 2587 підофіцерів і 11 622 стрільців, разом — 14 689 чоловік. На 20 вересня реально дивізія складалася з 261 офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом — 12 901 чоловік. Після закінчення рекрутської перепідготовки і прийняття присяги в Гайделягері найбільш здібних рядових відправили до підстаршинських шкіл. Була відчутна нестача українських командних кадрів, тому дивізійний штаб добився дозволу вислати в офіцерські школи кілька сот молодих кандидатів, що не мали бойового досвіду, необхідного в таких випадках. У травні 1944 р. відібрані поїхали на курси до Чехії. Всі, хто пройшов перепідготовку, отримали відповідні звання, що не завжди відповідали тим, які вони мали в інших арміях. Найвище звання майора отримали: командир дивізіону важкої артилерії артполку Микола Палієнко і Євген Побігущий — командир 29-го піхотного полку.





    [ред.] Бойові дії на східному фронті, бій під Бродами

    На початку лютого 1944 р. в Гайделягері була сформована бойова группа, яка трьома ешелонами виїхала до України і включилася в бойові дії у північно-західній частині Галичини і Холмщини, а через місяць повернулася до дивізії, яка на той час вже була переведена до Нойгаммеру для завершальної частини формування. У травні 1944 р. дивізію відвідав Г.Гіммлер, який тоді вперше назвав добровольців не галичанами, а українцями. Гіммлер залишився дуже задоволеним бойовою підготовкою дивізії, і у промові закликав «кріпити у боях дружбу українського та німецького персоналу дивізії». Військовий статут, за яким дивізія формувалася як «піхотна кінно-упряжна» (тип 44 з деякими модифікаціями) мав дату «4 січня 1941 р.», змінену пізніше на «15 червня 1943 р.» До червня 1944 р. дивізія носила назву "SS-Freiwillelligen Division «Galizien» ("СС — добровільна дивізія «Галичина»), на початку травня вона отримала номер «14» і назву «14. SS- Freiwilligen Grenadier-Division (galizische Nr. 1)» — («14 СС добровільна гренадерська дивізія (галицька N1)», а 27 червня її присвоєна назва «14.Waffen- Grenadier- Division der SS (galizische Nr.1)» — «14-а гренадерська дивізія СС (галицька N1)».



    28 червня 1944 р. за наказом командуючого групою «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія була введена до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-км відтинку фронту біля м. Броди. Дивізія «Галичина» зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту довжиною 36 км.



    13 липня радянське командування силами 1-го Українського фронту почало Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення німецьких військ у Галичині, взяття Львова, і вихід на лінію Вісла-Сян. У результаті наступу військ маршала Конєва 13-й корпус попав у оточення, а «Галичина» кинута на різні відтинки для ліквідації небезпечного становища. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-й корпус припинив існування, а залишки «Галичини» (біля 1000 чоловік) на чолі з генералом Фрайтагом прорвалися із оточення і почали пробиватися у Закарпаття.



    У с. Середнє зібралося біля 1500 бійців (разом із технічною сотнею та запасним куренем, які не попали в оточення) і після короткого відпочинку група повернулася до Нойгамеру. Там до неї приєдналося ще 1500 чоловік, вцілілих під Бродами, і учбово-запасний полк у кількості 8000 чоловік і 5 поліційних батальйонів.





    [ред.] Переформування та дії в Центральній Європі

    5 вересня 1944 р. вийшов наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня дивізія мала бути готовою до бойових дій.



    На цей час політична ситуація навколо дивізії докорінним чином змінилася. 17 жовтня 1944 р. Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1).



    28 вересня командування СС наказало перемістити дивізію до Словаччини для охорони від партизанів району біля м. Жилини, де дивізія продовжила переформування. У Словаччині дивізія зустріла добре ставлення зі сторони місцевого населення, котре негативно ставилося до комуністів. Бійці дивізії навіть взяли під свій захист словацьких робітників, яких тероризували більшовицькі партизани. 26 січня 1945 р. дивізію було перекинуто до Югославії, де вона воювала з партизанами Тіто.



    Пізніше дивізію перевели до Австрії, де вона брала участь у боях біля замку Гляйхенбер. Бій закінчився перемогою дивізії, і двох українців було нагороджено Залізними Хрестами 1-го класу: це поручники Володимир Козак і Остап Чучкевич. Володимир Козак 15 квітня 1945 р. на чолі свого підрозділу зняв блокаду замку Гляйхенбер, а Остап Чучкевич 6 і 8 квітня 1945 р. очолив вдалі контратаки «галичан», у ході яких вдалося відбити колишні бойові позиції.





    [ред.] Створення УНА та вихід із війни

    Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет (УНК) у якості представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», очолюваного генералом Власовим, від чого українці рішуче відомовилися.



    12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений П. Шандрук, начальником штабу — генерал О. Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА.



    До складу регулярних частин УНА повинні були увійти: — дивізія «Галичина», котра з 19 квітня 1945 р. отримала назву «1-а Українська Дивізія УНА» (1 УД УНА); — всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і носили з 1943 р. назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ); — добровольці із числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині; — батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді. 7 квітня 1945 р., коли Радянська Армія вже захопила східні передмістя Берліну, генерал Шандрук виїхав у 1-у УД, яка знаходилася на фронті в районі Фельдбаху і прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки — начальника штабу, генерала Михайла Крата.



    25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніше 8 травня, форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й відступаючі німецькі та угорські частини. Радянські війська в районі Юденбургу танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Незважаючи на це, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і менша частина 1-ї УД були інтерновані американцями в Радштадті.



    Біля 12 тис. чол. із складу дивізії «Галичина» були переміщені англійцями в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони знаходилися в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 рр. — в Ріміні. У травні-червні 1947 р. всі українці, за винятком 1052 чоловік, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де задіяли до сільськогосподарських робіт до повного звільнення наприкінці 1948 р. Колишні вояки дивізії після звільнення роз'їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.



    UA-Reporter.com






    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Комментарии

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Мені б дуже хотілося познайомитись з автором ціеї деградованої статті. Цей шедевр журнальстської діяльності вказує перш за все на видатні розумові здібності автора і його культурній рівень. Якщо адміністрація вважає за можливе публікувати образливі статті, які розпалюють ворожнечу в Україні то це її особиста справа, але я як львівянка не бажаю читати клевету про рідне місто. И тому в мене виникло запитання - чому таку річ допустили на сайт і як це розуміти? Як спробу принизити захід України? Чому адміністрація вимагаючи порядку сама його порушує?

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    не любимо ми фашизм Анечка! статтю цілком підтримую, ціх галичанських запроданців треба ставити на їхнє історичне "місце"

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Анонім,ти фашист? Ці галичанські запроданці нічим не гірші за комуністів, які вбивали і калічили нашу націю. А їхнє історічне місце поруч с фашистами і у Львові їх не підтримують. І не варто прирівнювати всіх львівьян з ними. І так я не люблю не тільки фашистів, але й комуністів, москалів і інших фанатиків які вважають, що мають право вчити нас жити. А про злочини "СС галичина", згадаємо голодомор.

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Ви, московські запроданці, і не соромно вам публікувати такі статті?!!
    Щоб ви знали, справжні українські патріоти, на відміну від вас, російську окупацію вважали такою ж самою, як і фашистську. І від обіймів Москви треба було вирватися будь-якою ціною!
    Тому фашисти це ті, зто як раз і пише такі статті та ще й розміщує на сайті. Ганьба московським запроданцям!

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Дуже цікаво - в Росії ніхто не піднімає галасів про армію Власова, про ворожнечу між Червоною арімєю та білогвардійцями. Чому ж наші місцеві, так звані патріоти, у своїх переконаннях послуговуються насадженою радянською ідеологією? Маю для цього пояснення - при тривалому спілкуванні із сильними окупантами і загарбниками, для самозбереження, людина несвідомо ідентифікується із ними (такий собі варіант синдрому терориста і викраденого; в психології цей феномен називається "ідентифікацією із агресором"). Із дорослішанням нації це пройде, "собаки гавкають, а караван іде". Чекаєм...

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Тому що вони не місцеві і не патріоти. Москва ж прекрасно розуміє що тільки посіявши розбрат серед громадян України, вона може приборкати сусідню державу. Словами іншої імперської сили: "Розділяй і володярюй". Тому є у нас русини, руснаки, східняки, галичани, татари, буковинці, румуни, євреї, цигани, поляки, гагаузи, руснакофашисти, укрнацики і жидомасони. Тільки українців чомусь ніде нема.

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Автор статті - молодець! Фашистів та їх нащадків на гілляку!!!

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    ужгородець, не знаю що: злитися чи поспівчувати тобі за твою дурість?..
    Невже фашистами можна вважати людей лише за те, що боролися з російською окупацією?.. Співчуваю тобі, якщо ти тлумачиш цю боротьбу як фашизм.

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    був ти був тiльки в гузицi козака Мамая и ёго жiнки з Чiнгiз-Ханського роду! Русини боли мiжнародно вызнани на Парижськiй мировiй конференцii (Сен Жермен и Трiанон) в року 1919, як ай чехи и словаки. Пyдкарпатську Русь, на вашiй колониальнiй мовi "Закарпаття", брутально приборкав вождь Сталiн. Русини в iсторii не мали таку постать як гетьман Богдан Хмельницький, який Полтавським договором приборкав Украйину к матушке Русi на вiки вiкiв. Такого договору русини на Пyдкарпаттi нi з Росiёв нi з Украйинов НЕМАЛИ и НЕМАЮТb! Сталiнську iмперiалiстичну анексiю Пyдкарпаття к СССР, щирi и свiдомi называють "Вiковичним Возэднаням" тому, що iсторично Пукарпаття нiколи небуло частков НI Росии, НI Украйини! Украйинська перверзна логiка працюэ далi. СС-Галиччина явлайються героями тому, що вони боролися против Сталiнськойi (Росiйскои) СССР. Тiльки Гiтлер також боровся проти СССР а СС-Галиччина боролася на сторонi Гитлера.
    Хай живе Мамайсько-Чiнгiзханська традiцiя азiатiв-украйинцiв, дла яких Сталiнське приборкання э Вiковiчним возэднанням!

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Буву, а русини чом ни з ким не воювали?
    У другу світову війну майже усі воювали (хіба що французи відсиділися в окупації). Навіть ефіопи, і ті італійских ФАШИСТІВ били (а німці були НАЦИСТАМИ, і фашистами себе нігда не назвивали). А що на війні русини робили, аби тепер такі, як ти, усіх гівном поливали?

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    З досвіду Першої світової українці були свідомі, що без власної армії вони будуть тільки об’єктом у світовій політиці, а тому створення військової формації в рамках зброї СС була б корисна. Вони боролися їхньою зброєю за нашу свободу. І тою ж зброєю були покарані за непослух. Підміна понять тут є вкрай недоречною та образливою!
    Вони помирали за існуючу тільки в молитвах, країну. Вони мали сміливість та силу, аби віддати себе, до останньої краплі крові своїй землі. Вони мали сміливість, чого про «невідомого» автора сказати не доводиться, адже свою думку підписати важко, встати і сказати «це я. так думаю і можу пояснити тобі, чому так. Я тебе переконаю». Сумніваюсь в переконанні, але подивитись, послухати було б цікаво. Не кажучи вже про об’єктивність, як мінімум дві точки зору. Націоналізм та фашизм це різні речі: націоналізм – психологія, ідеологія та політика в національному питанні, основою яких є визнання пріоритету національних особливостей у спільному розвитку; націоналіст – людина, що бореться за права своєї нації, за її державність. Фашизм – людиноненависницька теорія шовінізму, расизму, нетерпимість до проявів інакодумства, вирізняється крайніми формами насильства, політичного терору проти населення, прагнення до загарбання чужих територій навіть ціною знищення інших народів. Терміни наведені вище з історичного словника-довідника (автор Г.К.Базильчук, 2005) спеціально для автора статті, аби він чітко відрізнив та для себе усвідомив, хто є хто.
    «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів спільних, високих. У них нема державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами заперечення бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» лишився тільки прикметник. У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... Ось ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного», – звертається німецький генерал до свого сина у повісті Олександра Довженка «Україна в огні».
    Довженко помер 52 роки тому. Війна закінчилась 63 роки тому. 54 роки тому в Івано-Франківську «визволителі» застрелили останнього вояка УПА. Чи змінилась Україна? Вічні крайнощі – байдужість і агресія. Відверта брехня не може викликати чогось позитивного, ані спокою, ані гармонії та врівноваження, тим паче, коли це стосується нез’ясованих до кінця питань, неназваних імен, невизнаних героїв. МИ НІКОГО НЕ ЗАВОЙОВУЄМО. САМОЗАХИСТ, НА СВОЇЙ БОГОМ ДАНІЙ ЗЕМЛІ, ЗІ СВОЄЮ МОВОЮ І ТРАДИЦІЯМИ. Слава Україні! Героям слава!

    Аватар пользователя Гость

    Комментарий: 

    Основою Чехословацької Арміі ген Свободі творили русини Пудкарпаття. Ви забули, що Чехословакія и Подкарпатська Русь мала найвиспілішу демократію в центральній Європі в рокох 1919-1938, яку Україна по 17 рокох самостійності незмогла вибудовати до сьогоднішних днів. Ця армія войовала за демократични цінності и фундаментальні права людини проти Гітлерові. Оглядач преси и другі українські націоналісти дівізія СС Галичина не войовала за демократичні цінності цівілізованого світу а за узьку націоналістичну и тоталітарну сістему по боку Гітлера.