Паралелі історії, або Як будувалися антиукраїнські кампанії

У розпал боротьби України за незалежність, у 1919 році у колі співробітників румунського МЗС побутував анекдот: "В Європі існує думка, нібито "Україна" – це назва завезеного із Гавайських островів музичного інструменту". Звичайно це була гіперболізація, проте факт інформаційної відсутності феномену України, а тим більше її державної незалежності у свідомості не лише широких кіл західної громадськості, але й політикуму був незаперечним і у значній мірі визначальним для долі її національно-визвольних змагань. Більше того, про існування української ідентичності були малоінформовані навіть громадяни не надто віддалених країн, поневолених тією ж Російською імперією, під гнітом котрої вже кілька століть перебувала й Україна.

У своїй книзі "Україна у переломні часи" опублікованій для широкого фінського загалу, після повернення з України у 1919 році, колишній посол в Києві Г.Гумерус писав: "Ще чверть століття тому поняття "Україна" було майже невідоме у Фінляндії. Ми читали як Карл ХІІ під час свого російського походу уклав союз з гетьманом Мазепою, але у наших підручниках з географії ця країна називалась "Малоросія". Ми не мали жодного поняття того, що "малороси" – окремий народ. Вигадана росіянами назва більш ніж що інше перешкоджала вимогам українців бути визнаними самостійним народом.."

Цей громадсько-політичний діяч досить чітко визначив причино-наслідкову обумовленість інформаційної блокади феномену України та українців з боку усіх різновидів російського політикуму, від крайніх консерваторів до лібералів: "Московити зуміли майстерно приховати його існування, і лише у часи війни частина західноєвропейців несподівано дізналися, що малоросів, що проживають у межах російської імперії та "русинів" з австрійської Галичини поєднує спільне національне почуття. Дивно було тоді бачити, як більша частина навіть російських лібералів стала на антиукраїнські позиції. Лідер конституційних демократів П. Струве писав, що малороси за своїми здібностями ніколи не будуть окремим народом і тому… не заслуговують на увагу."

Цілеспрямована антиукраїнська кампанія мала місце і в подальшому. Впродовж національно-визвольних змагань зусилля ворожих Україні сусідів було спрямоване саме на ствердження у свідомості європейців міфу про неспроможність українців до самостійного існування та державотворення. Найбільш негативний вплив на формування позиції європейської громадськості щодо України спричинила грандіозна кампанія дискредитації української державності з боку польських та російських сил. Вже в липні 1918 року ідеолог польських шовіністів Р.Домовський, котрого пізніше було призначено головою польської делегації на Паризькій конференції, де вирішувалась доля України, написав псевдонаукову брошуру "Проблеми Середньої та Східної Європи" (потім її було надруковано у вигляді дипломатичного акту а розіслано усім урядам Європи). У ній він стверджував: "Малорусини є племенем без історії, без прикмет, здатних творити державу".

Із російського боку антиукраїнську пропаганду за кордоном вели представники "білого руху" через дві спеціалізовані структури "Русаген" (створена у травні 1919 року) та інформбюро "Осваг" (спочатку вело антиукраїнську пропаганду на Кубані, а потім поширило на більшість країн Європи, її центром став Стамбул). За інформацією фінського посла в Києві, незалежність української державності наприкінці 1918 року активно дискредитувалась у ставці держав Антанти у Ясах (Румунія). У ті дні він так описував ситуацію: "представники Добровольчої армії, Кубані, Дону, а також російські політики, що поспішали до Яс з Києва робили все можливе, аби схилити представників союзних держав на свій бік. Вони змальовували українських прибічників незалежності, як червоних соціалістів та таємних більшовиків. Це подіяло. Київські газети повідомляли, що згідно з урядовою інформацією, союзні держави навіть чути не хочуть про незалежність України, а бажають відродження єдиної Росії на федеративних засадах."

Що позиція західних держав щодо української державності формувалася саме під впливом відповідних сил свідчить наступний факт. Наприкінці 1918 року головний інформатор уряду Франції в українській справі консул Е.Енно так формував позицію свого уряду: "Україна не мала ніколи ні власної історії, ні національної окремішності". Тож не дивно, що визначаючи власну лінію щодо перспектив політичного облаштування Центрально-Східної Європи, західні країни не бачили там місця для незалежної української держави.

У лютому 1919 року комісія Верховної Ради Антанти на чолі з Ж.Камбо з метою забезпечення "санітарного кордону проти більшовиків" рекомендувала розширювати територію… Польщі та Чехословаччини. Про Україну, котра саме в цей час стримувала наступ російського більшовизму значно східніше кордонів Польщі чи Чехословаччини, навіть не згадувалось. Можливо вони дійсно думали, що "Україна – це назва завезеного з Гавайських островів музичного інструменту"?

"Реальна політика"
Українці Словаччини протестують проти антиукраїнських проявів в Україні
Закарпатську облраду пікетували націонал-демократи, вимагаючи засудити політичне русинство і демонтувати угорські пам’ятники в Мукачівському замку та Верецькому перевалі (РЕЗОЛЮЦІЯ)
Русинській провокації на Закарпатті — "STOP"
Ряд організацій та представників інтелігенції Закарпаття виступили проти активізації в краї антидержавних сил