Угору східцями, що ведуть донизу, або Чому обурилися ливарниці Виноградова?

...Попри парадні реляції - хай і в окремих галузях - сучасної хвойди-статистики наш час чомусь вперто асоціюється з регресом. Реалії ( можливо, як переконує уряд й створені штучно, кризи на ринках пального та товарів, галопуюча інфляція), звісна річ, переконливіші за найпрофесійніші спроби видавати бажане за дійсне. А ще – життя у провінції: бачиш, які структури процвітають, а які відмирають, знаєш, чому це відбуваються, аналізуєш, що за “сили” за цим стоять знизу і догори. Та як би хотілася, щоб всупереч невтішним реаліям роботодавці навіть східцями, що ведуть донизу, вперто дерлися вгору. Дві історії одного відрядження – про тих, хто намагається, і тих, хто навіть не пробує це робити...

...До закарпатського Виноградова покликала трагедія. На тамтешньому ВАТ, що спеціалізується з виготовлення пластмасової сантехніки, ливарниці 54-річній Катерині Теняк відірвало кілька пальців правої кисті. Створена Територіальним управлінням Держгірпромнагляду по Закарпатській області комісія з’ясовує причини та обставини нещасного випадку з важкими наслідками, шукає винних у тому, що сталося. Місії не з приємних додає непривабливих фарб загальний стан виробництва. Куди не кинеш оком – запустіння: приміщення-велет з протікаючим дахом, яке давно “благає” ремонту; на “живу” змонтована по цехах і території електропроводка, саморобні “переноски” – ризик - загроза №1; безладне накопичення станків, що давно віджили себе ( дивовижа: знайшли - знав би виробник - навіть працюючий італійський початку 70-их минулого століття!)... Одне слово: переступив прохідну і... на 40 років в минуле з врахуванням часової амортизації – шубовсь!

А минуле було “резонансним” в усіх розуміннях.

- Виноградівський завод сантехнічних виробів, - згадує нинішній голова правління ВАТ Микола Білецький, - знали на теренах колишнього Союзу аж до далекосхідних рубежів. І працювало тут тоді не 60, як нині, а й до 1000 працівників. Для перенаселеного регіону “з ухилом в агро” робочі місця у промисловості – рятівна соломинка. Бодай один член сім’ї працює на заводі - живі гроші на найнеобхідніше в хаті є, і вже можна не тинятися світом по заробітках.

Усе поламала, на думку Миколи Васильовича, недолуга сертифікатна приватизація. Її результат: у колективу – нічого, у держави - кілька відсотків, у двох утримувачів великих пакетів акцій - відповідно 52 та 30 %%. На жаль, останні, хоч по ласому шматку пирога й ухопили, та що з ним робити – не відають.

- Отак і тупцюємо на місці, - констатує голова правління. – Точніше занепадаємо, бо утримання гігантоманських основних фондів з’їдає прибутки. Хоча сама продукція наша ще користується попитом, виробляємо зливних бачків та інших сантехнічних виробів на 7 мільйонів гривень....

- Невже ніхто на вас не злакомився? – дивуюся.

- Був тут один сербський підприємець, - пригадує Микола Васильович. - Пропонував ринок, інвестиції, технології сучасного заводу з виробництва труб. Не домовились. А якби склалося - можна лишень уявити, як би стояли зараз!

...Непривабливі реалії –холодні, напівтемні цехи, замордовані життям та роботою на двох станках відраз здебільшого жіночі обличчя – не дають ширяти у мріях, повертають на грішну землю. Головний державний інспектор з охорони праці Михайло Чиріпка, котрий очолює комісію з розслідування, допитується:

- Як сталося, що потерпіла опинилася за “чужим” станком?

- Там її син Омелян працював, відлучився на склад за сировиною, - оповідає начальник пластмасового цеху Михайло Керечанин. – Пані Катерина помітила, що деталь застопорило, й вирішила її вивільнити. Блокуючий пристрій, аби станок продовжував працювати на автопілоті, не даючи зупинкою знати, що біля нього немає працівника, хтось нейтралізував звичайним папірцем. От руку жінці й понівечило...

У членів комісії безліч запитань: від – хто і як повинен контролювати роботу ливарників та коли і які інструктажі з охорони праці проходила потерпіла? - до – чому реконструкція адміністративної будівлі ведеться без розробленої проектно-технічної документації, що пройшла належну експертизу на відповідність вимогам з охорони праці, та чому не демонтована пошкоджена кутова залізобетонна опора , яка створює загрозу здоров’ю, ба, навіть життю працівників? Далі – гірше: з’ясовується, що видані інспектором -наглядовцем Юрієм Шпряхою ще у липні приписи на підприємстві ніхто й не збирався виконувати. А там, зокрема, увага на експлуатації різних верстатів з порушеннями ще й як акцентувалася!

Масла у вогонь підлив і ще один нюанс. Маючи в активі здебільшого жіночий трудовий ресурс у кількості 60 осіб, на підприємстві, мабуть, вирішили поставити, як не блюзнірськи це звучить, його травмування на потік: нещасні випадки на кшталт нинішнього тут стаються вже не вперше. Попередній, що трапився у липні 2003 року з 52-річною ливарницею Марією Мочарко, примудрилися навіть не пов’язати з виробництвом. Тож роботодавцеві з огляду на безкарність цей випадок не став наукою, а потерпіла, залишившись інвалідом на решту життя, не отримала ніяких соціальних виплат. У підсумку працеохоронці вжили до роботодавця жорстких санкцій: завод зупинено, а на голову правління ВАТ “Виноградівський завод пластмасових сантехвиробів” Миколу Білецького накладено максимальне адміністративне стягнення. Реакція на такий крок працівниць, щиро кажучи, здивувала: боячись втратити заробіток, жінки... обурилися...

Володимир Іванович Маргітич - голова правління ЗАТ СП “Котнар” – зустрічає нас на порозі новобудови, яку з дороги, що веде до Берегова, видно далеко. Аж світиться радістю: господареві приємна екскурсія, від якої у гостей перехоплює подих. Тут є на що подивитися: найсучасніше виноробне обладнання, що забезпечує передові технології.

- Чотири преси щогодини вичавлюють 50 тон винограду, причому так, що вижимка виходить сухою, - знайомить зі стартом процесу Володимир Іванович. – Далі кілька десятків габаритних металічних ємностей, в яких готується виноматеріал, спиртосховище, лабораторія, італійська лінія розливу готової продукції. ЇЇ потужність – 35 мільйонів пляшок на рік, тоді як дві старі давали лише 15. Предмет особливої гордості – спільні з місцевим консервним заводом очисні споруди, споруджені за останнім словом науки полтавською фірмою “Екологія”. Сучасні водозабори, котельня...

- Таке враження, що люди тут не потрібні... – констатую здивовано.

- Я з вами не погоджуся, - заперечує господар. – Наш “золотий” фонд – ітеерівці та лабораторні працівники – безцінний скарб. Від усіх цих осучаснень вони тільки виграють. Про підвищення їхньої кваліфікації дбаємо повсякчас. Ось і нещодавно провели для них дводенний семінар, на якому разом з угорськими спеціалістами вчили робити ароматичну дегустацію виноматеріалу. Сертифікат після такого навчання дає право на доплату до основного заробітку, але й ставить вимогу – рік не звільнятися з виробництва. Не постраждають і сумлінні робітники, що пройшли з нами як з підприємством десятирічний шлях. Адже як би ми не автоматизувались, життя підкидає нові проблеми. До прикладу, з акцизними марками. Розраховували на один процес, а зараз маємо інший, що вимагає на дільниці наклеювання до десятка пар робочих рук щозміни. Та й виноробство – це не тільки пляшка та її вміст, в якому звикли шукати істину..

- І справді, а де запасаєтесь виноматеріалом?

- З цим проблем наразі не маємо: отримуємо його з усіх закарпатських винзаводів, які мають труднощі з придбанням ліцензії. Це і “Леанка”, й “Бобовищанський”, й інші. Уклали угоди з підприємствами Одеси, Миколаєва та Криму. До 4 тисяч тон винограду завозимо з Угорщини.

- А своя лоза?

- Це святе для виробників, що прийшли на виноробний ринок всерйоз і надовго. Починали ми з нуля, сьогодні маємо 160 гектарів виноградних плантацій європейських сортів. Восени їх буде 200. Це – зона нашої особливої уваги. Краще було б, аби ми самі вирішували, що садити. Місцеві господарі знають, який сорт на якому пагорбі дасть найбільшу віддачу. Є в нас господар, котрий навіть на пересичену вологою площу, що навпроти нового заводу, сорт підібрав – “черсегі” називається. З вітчизняними ж науковцями, які чомусь дають нам рекомендації, як зоні Полісся, сперечаємось часто. У нас же умови зовсім інші, і добра для тих земель лоза у нас не дає очікуваних результатів. А держава відшкодовує витрати тільки за рекомендовані нашим інститутом насадження. Тому трапляються казуси. Щоб уникнути їх, два роки тому уклали угоду з австрійсько-угорською фірмою, яка існує на ринку з початку минулого століття. Вони дали нам пропозиції, висадили і до першого врожаю вестимуть лозу, даючи при цьому 97% гарантії на неї. Техніку свою привезли, ми вже її купили і з її допомогою засаджуємо.

- До речі, смертельний нещасний випадок із трактористом “Котнара” Михайлом Керечанином початку літа 2005 року, не на новопридбаній техніці стався?

- Якраз на Т-150 в агрегаті з розкидувачем добрив ПРТ-10. Але причина тієї трагедії була навіть не в нашій старій техніці, а в діях тракториста, котрий, сягнувши схилу в 21 градус, використав, окрім основної гальмівної системи, також і ручну. Висновки з цієї НП ми зробили кардинальні: осучаснюємо машинний парк, контролюємо стан виходу на роботу, навчання та інструктажі працівників. Бо зрозуміли: найцінніше наше багатство – здоров’я і життя людей...

... Мине місяць-другий – і на “вулицю” ЗАТ СП “Котнар” прийде таке довгоочікуване свято: з конвеєра найсучаснішого виноробного підприємства в регіоні зійде перша пляшка п’янкого сонячного трунку. Хай дарує він насолоду своїм шанувальникам!

Прес-служба Територіального управління Держгірпромнагляду по Закарпатській області
Соціальні партнери — за безпечні умови праці
Виробництво небезпечне для життя
Про безпеку праці, або "Любиш коня поганяти – люби його й годувати!"
Закарпатські працеохоронці мають претензії до мужіївського СП "Керамнадра"