ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Закарпаття — край невичерпних туристичних можливостей

    25 января 2021 понедельник

    Несподівано для мене й інших учасників семінару, організованого Об’єднаним комітетом профспілкових організацій Київради та столичної міськдержадміністрації, ділова поїздка на Закарпаття перетворилася на цікаву подорож у край мінеральних джерел, віковічних замків, чарівних легенд і доброзичливих людей. Аби побачити, як оздоровлюються у санаторіях та дитячих таборах Закарпатської області, довелося спуститися на триста метрів (!) під землю до алергологічної лікарні. Ми підіймалися також на вершину вулканічної гори, на якій розташований найнеприступніший у Європі мукачівський замок “Паланок”. Відвідали мисливський маєток найвпливовішого і найбагатшого дворянина Австро-Угорщини, де знімали колись фільм “Снігова Королева”. Проїхалися гірським серпантином по місцевості, на котрій древні кельти ще за кілька століть до нашої ери плавили метал. Залазили в казан з гарячою “живою” водою, куди, за переказами, саджали Наполеона... У такому краї, що побував під владою римської імперії, болгарського царства, угорського королівства, австрійської імперії, Чехословацької республіки, Карпатської України, Радянського Союзу, зазнав турецької експансії, де мешкає майже вісімдесят національностей тридцяти релігійних конфесій, всі люди доволі привітні та люб’язні. Приязнь, здається, у них у крові. Принаймні прислужити готовий кожен.

    Після зруйнування Бастилії нову надійну в’язницю французи влаштували у Мукачівському замку

    На шляху до оздоровчого комплексу “Водограй”, де ми жили протягом трьох днів, на роздоріжжі стоїть охайна капличка. Таких у кожному закарпатському селі є кілька. Набожність місцевого люду відома всім. Та, кажуть, часто молитовники встановлюють з ініціативи й коштом заможних новоукраїнців, які вважають, що ніхто не наважиться сказати чи подумати про них погано, насмітити поблизу їхньої оселі, якщо поряд буде отакий своєрідний оберіг. Відповідно й доглядають за ним.

    Залишивши речі в новеньких комфортабельних (з душем, санвузлом, телевізором і холодильником) одно- та двомісних номерах оздоровчого комплексу “Водограй” у селищі Чинадієво, пообідали в ресторані у тому ж триповерховому корпусі.

    — Навіть не віриться, що перед нами цими благами користувалися близько шістдесяти київських школярів, яких цього року вперше відправила сюди наша організація. Плюс ще зо дві сотні підлітків від інших установ столиці,— зауважила голова об’єднаного комітету Віра Бєлєй.

    Згодом ми вже займали місця в ЛАЗі з написом “Водограй” і за чверть години доїхали до Мукачевого. Його головний “експонат” видно звідусіль. Замок “Паланок” розмістився над містом на висоті 68 метрів. За однією з легенд, цю Замкову гору у десятому столітті протягом сорока днів насипали у великих муках: з глини, каміння і кісток тих, хто не витримав тяжкої праці. Тому зі словом “мука” пов’язують походження назви міста — Мукачеве. А “паланок” — назва паркану з важких дубових колод на 8-метровому земляному валу позаду водяного рову. Він оточував фортецю з усіх боків. Замок має також крутий схил, тераси, підйомні мости, бастіони зі стінами завтовшки майже вісім метрів — загалом дванадцять засобів захисту, — і його вважали найнедоступнішим укріпленням. У XVII столітті вся тогочасна Європа спостерігала, як три роки(!) непокірний гарнізон мукачівців відбивав атаки озброєної до зубів австрійської армії. Три генерали впали тоді у немилість імператора Австрії Леопольда I. І лише обманом вдалося подолати спротив... трансільванської княгині Ілони Зірі. Її подвиг визнав навіть постійний ворог — Туреччина. Вперше в історії цієї країни жінку нагородили спеціальною грамотою — атнаме.

    Ще один епізод, про який розповіла екскурсовод Любов Шаповаленко, пов’язаний із подіями Великої французької революції. Молода буржуазія зруйнувала Бастилію і зажадала нової надійної тюрми для ізоляції вільнодумців. Отож з 1794-го до 1896 року тут закатували тисячі в’язнів. Недаремно радянські кіномитці знімали у цій місцевості фільм “Овод”. Тривалий час Мукачівський замок був навіть загальноєвропейською політичною тюрмою.

    Ці й інші події добре проілюстровано в експозиції музею на Замковій горі. Є у ній і куточок сучасності. Наприклад, лижа, розписана учасниками першої в історії науково-спортивної експедиції з материка до Північного полюса (1979 рік) під керівництвом Дмитра Шпаро. Це навіть зафіксовано у “Книзі рекордів Гіннесса”. Дмитро Ігорович ходив по цехах Мукачівської фабрики і вибирав “скороходи”. Вони “зшиті” з дванадцяти видів деревини. Жоден пластик не витримав би полярного морозу. Очевидно, недарма перший зарубіжний інвестор на Закарпатті зацікавився саме лижним виробництвом. Ідеться про знамениту фірму “Фішер”. Чимало олімпійських чемпіонів перемогли на Іграх також і завдяки продукції “Фішер-Мукачеве”.

    Снігова Королева із казки Ганса-Кристіана Андерсена жила в замку нинішнього санаторію “Карпати”

    Повертаючись до автобуса вулицею Чапаєва (у військовій частині, розташованій тут, служив син відомого командира), ми потрапили на єдину в Мукачевому площу в центрі міста. Після короткої екскурсії поїхали у санаторій “Карпати”. Він спеціалізується на лікуванні серцево-судинних (кардіоневрологічних) захворювань. До середини 50-х років тут був будинок відпочинку Міноборони. Його територія починається через дорогу за якихось десять метрів від невеличкої однойменної залізничної станції, де зупиняються навіть міжнародні поїзди. Але лікувальні й спальні корпуси, бювети з мінеральною водою розмістили далі від траси, на пагорбку в затишному англійському саду. Тут висаджено понад чотириста різновидів рідкісних, реліктових, лікарських дерев і кущів, завезених сюди майже з усіх континентів.

    Посеред парку — штучне озеро, береги якого копіювали колись конфігурацію кордонів Австро-Угорщини. Нині вони позаростали очеретом. Раніше відпочивальникам подобалося спостерігати, як місцевий кіт-риболов запускав через “кордон” лапу і вихоплював з води рибу. Тепер цим займаються рибалки, оснащені вудками. За сотню метрів — джерело Краси. За легендою, хто вмиється в ньому, помолодшає і стане вродливішим. Вчені дослідили, що це слабомінералізована кремниста з багатьма мінеральними сполуками вода. Якщо її пити чи вмиватися, то поліпшується обмін речовин в організмі, на обличчі зникають зморшки, шкіра стає пружнішою. В протилежний бік від озера — так званий будиночок Кучми, резиденція колишнього президента України на Закарпатті. Обійшовши її, ми нікого там не помітили.

    Та найцікавіша будівля “Карпат”, безперечно,— мисливський маєток австрійського графа Георга-Ервіна фон Шенборна-Бухгейма, зведений 1895 року. Але при вході табличка з написом: “Пам’ятник архітектури палац XVIII століття”. Чому така різниця в датах? “Бо колись на місці цегляного стояв дерев’яний палац”,— пояснив науковий співробітник Мукачівського історичного музею екскурсовод Степан Варга.

    Нинішній замок побудовано в еклектичному стилі, де помітно елементи готики і конструктивізму, бароко і рококо. Архітектор Дмитро Раш задумав його таким чином, що там 12 зовнішніх стін із вхідними дверима (за кількістю місяців року), 52 кімнати з башточками над кожною на даху (стільки тижнів у році) і 365 вікон (кількість днів). Колись тут екранізували казку Ганса-Кристіана Андерсена “Снігова Королева”. Кіномитці два тижні чекали, поки випаде сніг. Пригадуєте, коли Герда побачила у вікні брата, то скрикнула “Кай! Кай! Кай!” Якщо ж зараз заглянути у вікно справді казково красивого палацу, то в ньому можна побачити медсестер у білосніжних халатах і відпочивальників у піжамах — нині це спальний корпус санаторію.

    150-метрову Пістрялівську радіолокаційну станцію військові маскували... під шоколадну фабрику

    Другий день перебування на Закарпатті був найтяжчим, проте найцікавішим. Довелося встати ще до шостої ранку — короткий сніданок — і попереду подорож на 360 кілометрів: від селища міського типу Чинадієвого, де розташований наш “Водограй”, через Мукачеве, Іршаву, Хуст і Тячів до Солотвина на сольову шахту й назад.

    Недалеко від Мукачевого височить Пістрялівська радіолокаційна станція. Точніше, залишки залізобетонного монстра понад півтори сотні метрів заввишки і, кажуть, кілька десятків метрів (а може, й сотня?) — вниз, під землю. Ця своєрідна піраміда Хеопса у вигляді трапеції домінувала над усією навколишньою територією, але останнім часом місцева влада потроху розбирає колишній військовий об’єкт на будматеріали. А даремно, знаю, що підприємливі люди влаштовують туди напівлегальні екскурсії. Можна було б і райадміністрації мати з цього зиск.

    За часів СРСР на його неосяжних просторах було тільки дві такі РЛС. Одна в Красноярському краї, а другу з 80-х років будували тут, на Закарпатті. Головне призначення станції — простежувати розташування всіх підводних і надводних кораблів у Середземному морі. РЛС “вистрілюють” спеціальний сигнал, він відбивається від іоносфери, проникає далеко за обрій і повертає назад. Промінь посилається під значним кутом від задньої стіни, нахиленої на 35 градусів. Вона мала бути вкрита суцільним листом дуже чистої міді. Озеро, повз яке ми проїжджали, разом з кількома іншими охолоджувало системи станції. Ходили чутки, що поряд мала вирости ще й АЕС. Коли будували цей надсекретний об’єкт, місцевим жителям оголосили, що тут буде... шоколадна фабрика. РЛС таїла величезну небезпеку. За даними “зелених”, частоти такого діапазону й потужності, які повинні були використовуватися, впливали б на організм на клітинному рівні, викликаючи доброякісні і злоякісні пухлини, кровотечі, руйнуючи потенцію та генетичний фонд людини.

    — Забір 9 тисяч кубометрів чистої води з-під землі на потреби станції висушив би всі навколишні колодязі,— розповів наш новий гід, директор мукачівського комунального підприємства “Туристична садиба” Данило Сурмай.— Вчені навіть прогнозували зникнення багатьох мінеральних джерел. Народ, звісно ж, виступив проти, і 1989 року вперше в Україні наші жителі організували живий ланцюг від Мукачевого до Києва. Піднесли голос екологи, політики, громадськість інших регіонів держави. На мітингових плакатах малювали клин птахів, які падали в бік РЛС у вигляді вже підсмажених стегенець. Згодом об’єкт заморозили, виставивши біля нього постійну охорону...

    Гордістю (з гірким присмаком) сусіднього Іршавського району, яким ми проїжджали, є пам’ятник старовини, діюча Боржавська вузькоколійна залізниця. Таких в Україні є ще тільки дві. Цю відкрито 1904 року, коли Закарпаття було під владою Австро-Угорської імперії. Поїзди курсували за маршрутом Берегове — Хмельник — Іршава — Довге і Хмельник — Виноградове. 1944 року Закарпаття приєдналося до Радянського Союзу, і ширину колії зменшили з 760 до 750 міліметрів. У 70-х пасажирський рух значно скоротився, а приблизно з 1985 року, незважаючи на протести місцевих жителів, його повністю ліквідували. Селянам порадили користуватися автобусами. Вантажні перевезення теж скоротилися до мінімуму, колії в багатьох місцях розібрали. Тільки в 90-х роках вузькоколійка знову ожила, і тепер нею їздить не тільки місцевий люд, а й туристи з Австрії, Угорщини, Чехії, Німеччини. Щоб помилуватися красою гір та улоговин під стукіт коліс, за квиток до маленького симпатичного екскурсійного вагончика треба викласти, як каже Данило Сурмай, мінімум 600 гривень.

    Сусідня з Іршавським районом Хустщина є своєрідним центром боротьби закарпатців за Україну. Багато з них виявило бажання приєднатися до України ще 1919 року, після розпаду Австро-Угорщини. Про це чітко було заявлено на з’їзді саме у невеличкому тоді місті Хуст. А через два десятиліття ця місцевість дала закарпатській історії черговий поворот — 15 березня 1939-го було проголошено нове державне утворення — Карпатська Україна з центром у Хусті. Першим її президентом став Августин Волошин. На жаль, ця держава проіснувала недовго, оскільки її окупувала Угорщина.

    — Уздовж шосейної магістралі до райцентру Міжгір’я, якою ми зараз їдемо, розкинулася долина Кіріші, а в ній є відомий заповідник “Долина нарцисів”,— розповідає на ходу наш гід Данило Сурмай.— Саме тут ростуть унікальні дикі гірські нарциси, які ніде більше в Європі не збереглися. Як стверджують вчені, в льодовиковий період, тобто близько десяти тисяч років до нашої ери, відбулися геологічні катаклізми, і з гір сповз величезний пласт землі разом з рослинами, які і стали окрасою цієї долини. Наприкінці квітня — в травні вона перетворюється на райський куточок і місце паломництва туристів з різних країн. Біла з жовтою серединкою квітка має м’який медовий запах, котрий п’янить, знімає нервове напруження й відганяє турботи.

    В алергологічній клініці, що розташувалася у соляній шахті на глибині 300 метрів, повітря у сім разів чистіше, ніж в операційній

    Наступний, Тячівський район Закарпатської області, теж лежить на шляху, який у давні часи називали соляним. Він відомий з другого століття нашої ери, коли тут, завойовуючи нові території, з’явилися римські легіонери. Вони поширили відомості про соляні копальні, в яких можна добувати харчову сіль, і відтоді є офіційні згадки про Солотвине, де її добувають і нині. Це кінцева мета нашої подорожі.

    Колись тут добували сіль поверхневим способом — копали ями завглибшки 10—30 метрів, а наприкінці XVII століття почали рити “чортові” ями. Конусоподібні, стоп’ятдесятиметрові. 1778-го з’явилися перші справжні шахти. На їхньому місці тепер солоні озера. Потонути, навіть пірнути в них неможливо — дуже концентрований сольовий розчин (близько тридцяти грамів на літр води) виштовхує людину на поверхню. Коли пливеш наввимашки, відчуваєш, що не тільки голова, шия, а й спина тримається над водою. Лягай хоч на спину, хоч на живіт — бовтаєшся, як поплавок. Така “жива вода” швидко загоює порізи, лікує псоріаз, артрити. Не маючи змоги десь обмитися, ми потім ще півдня ходили, вкриті тонким шаром солі. 20 гривень — і запопадливі підприємці, що понабудовували навколо озера свої мікросанаторії, здадуть тобі на добу житло з плитою, ліжком, але “вигоди” на вулиці. Є і гарні номери, із сольовими басейнами, зате це коштуватиме разів у п’ять дорожче. А загальне враження таке: санітарно-гігієнічні умови у цій рекреаційній зоні, м’яко кажучи, непривабливі. Та хто цим переймається? Схоже, тут думають про інше. Назва однієї з баз відпочинку досить промовиста — “Ельдорадо”...

    Швиденько збираємо одяг і біжимо до автобуса — на новій діючій шахті номер 9 (усі інші занедбані) ми маємо бути о 13-й. Не встигли. Довелося пропустити кілька автобусів з хворими, що спускалися в одній-єдиній кабіні на глибину триста метрів, де розташована алергологічна клініка. А на поверхні торгували великими і малими кристалами солі, які добувають шахтарі. Кажуть, якщо тримати сіль у кімнаті, то очищається й іонізується повітря, легше дихається. Навколо торгу, куди не глянь,— руїни колишнього заводу, що переробляв сіль. Тепер її звідси, із Солотвина, везуть аж в Артемівськ на Донеччині, де змішують з менш солоною місцевою сіллю і продають потім у пакетах з написом “кам’яна”.

    Нарешті нам видають каски, і по двадцять чоловік в одній клітці ми спускаємося до підземелля. Не до самого дна, але глибина вражає — 300 метрів! Ще нижче, на відмітці 400—450, працюють комбайни. Шахтарі вирубують тунелі завглибшки 15—20 метрів і як спортзал завбільшки. Там у центрі утворюється солоне озеро. Кажуть, якщо хоча б на 15—20 хвилин раптом змовкли зношені від часу і тяжкої безперервної роботи насоси, цього було б досить, аби вся вирубка наповнилася водою...

    Гроти клініки менші, метрів п’ять-шість заввишки. Прорубані практично вручну, відбійними молотками. Хоча в деяких стінах видніються дірки, куди закладали вибухівку. Щоб рухатися коридорами, всипаними сіллю, і дотримуватися гігієни (все ж таки ми у лікарні), кожен натягує на взуття прогумовані полотняні мішки із зав’язками. Більшість хворих, яких зустрічаємо по дорозі чи бачимо в ліжках у нішах стіни та загальних “палатах” на 40—60 чоловік,— діти віком від 5—6 до 13—14 років з батьками чи без. Завідувач підземного відділення клініки Степан Бачкай пояснив, що коли дитина приїжджає сюди до періоду статевого дозрівання, до 11—12 років, і побуває тут через 10—11 місяців ще три-чотири рази, то “переростає” хворобу. А лікують тут бронхіальну астму, астматичний бронхіт алергійного походження нетрадиційним, тобто немедикаментозним методом. Курс 24 дні. Максимально за цей період можна опуститися в шахту 18—20 разів. Хтось приходить сюди після обіду лише на п’ять годин і повертається в санаторій на поверхні, хто почувається гірше — увечері і залишається до ранку. Ефект є практично завжди, поступово хворий відмовляється від медикаментозних препаратів, інгаляторів. Діти — у 95 відсотках випадків. Дорослі — у 80—85-ти. Є пацієнти з Росії, Молдови, Угорщини, Румунії...

    Через деякий час кожен з екскурсантів відчуває на губах сіль. Степан Степанович пояснює, що це невидимі пилинки, завбільшки 1—5 мікронів. В одному кубічному метрі кружляє до 15 міліграмів солі. Вона має три основні властивості: допомагає відхаркувати мокроти, активізує імунну систему, виявляє антибактеріальну дію.

    На третій день, коли ми ввечері мали вже від’їжджати до Києва, відбулася поїздка у справжні Карпати, Полонинські гори. Це Свалявський і Перечинський райони з їхніми незайманими лісами. В обох за роки незалежності новоукраїнці завдали природі найменше шкоди, тому тут непогано йде туристичний бізнес. Тим паче що є кілька гірськолижних трас із підйомниками. Найкраща — біля санаторію “Синяк” з перепадом висот 220 метрів на одному кілометрі спуску. У цьому місці мали навіть відбутися IV Міжнародні олімпійські шкільні ігри, але в катастрофі загинув координатор проекту, австрієць, і в нашої держави не знайшлося 25 мільйонів гривень на проведення змагань.

    У Свалявському районі сконцентрована найбільша кількість мінеральних джерел, на Закарпатті — приблизно третина. І свалявці цей курортний потенціал активно використовують. Ми побували у “Сонячному Закарпатті”, “Квітці Полонини”, “Кришталевому джерелі”, і майже скрізь не було вільних місць. Десь високо в горах, за населеним пунктом Лумшори, куди добиралися вузькою дорогою над стрімким спуском до річки, загубився санаторій “Полонина”. За ним — тільки дика природа. Легенда стверджує, що саме тут занедужав Наполеон, і місцеві цілителі посадили великого полководця у казан з мінеральною водою, розпалили під ним вогнище, а потім кілька разів занурили француза ще й у крижаний гірський потік — і він одужав.

    Справді, ми побачили і казан з “живою”, сірководневою водою, і вогонь під ним. Коли двійко профспілкових лідерок залізли до нього, чоловіки одразу ж кинулися підкидати дровенят. А потім — холодна річка. Якщо й була якась хворість, то з переляку втекла у нетрі первісного лісу.

    * * *

    У 50—60-х роках минулого століття геологи поробили свердловини ледь не по всьому Закарпатті — шукали нафту, газ, мінеральні і термальні води. Поблизу села Залож з-під землі вдарив справжній окріп. Кілька робітників обварилися. Тоді в пресі про це ніхто не писав. Ту свердловину заглушили, і найгарячіше джерело ще чекає свого інвестора. Різних законсервованих свердловин у цьому краї багато. Якось одна бабуся, що жила поряд із таким “приборканим”мінеральним фонтаном, попросила геологів залишити краник. Кажуть, через якийсь час там проїжджали угорці, і те, що вони побачили, їх вразило: бабця “райбає свою цуню”, тобто пере свою білизну в теплому “золотоносному” джерелі. “Та ми на цілющих водах будуємо всю свою туристичну індустрію, а тут...”,— тільки й вимовили вони.

    Валерій НОВОСВІТНІЙ, "Хрещатик".
    Закарпаття: У Шаянах — туристично готельний бум
    Разрабатывается программа развития водного туризма по реке Тиса

    На Закарпатті завершують розробку мережі піших маршрутів для туристів

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Комментарии

    Аватар пользователя Гость

    Только нужно не семинары проводить а конкретные действия!

    Аватар пользователя Гость

    Та хлопці,вони під видом семінару обговорили де ще залишились місця,що можна рубати.