28 жовтня ми відзначаємо 69-ту річницю визволення Закарпаття від фашистських загарбників

І, на жаль, усе менше залишається ветеранів, котрі були учасниками тих подій, які можуть розказати про взяття лінії Арпада не за книжками чи чужими спогадами, а з власного досвіду. Полковник у відставці Олег Самойлович – один із таких небагатьох.

Він народився й виріс у Білій Церкві на Київщині, підлітком пережив жахіття німецької окупації, а після звільнення міста в січні 1944-го пішов до лав Радянської армії. Відтак брав участь у боях за західні області України, воював у Європі. Нині Олег Григорович живе в Ужгороді, очолює комітет ветеранів війни Закарпатської ради організації ветеранів України. І про події далекої осені 1944-го він розповідає читачам «Закарпатки».
Наступ у Карпатах: фронт на 300 км
Гітлерівці покладали неабиякі надії на неприступність Карпат. Цей природний бар’єр для Середньодунайської рівнини ворог укріпив інженерними спорудами, які будувалися впродовж багатьох років і дістали назву «лінія Арпада». Якби 4-й Український затримався з її знищенням, противник міг будь-якої хвилини вдарити по флангах та тилах першого, другого і третього Українських фронтів, які вже пройшли вперед. А з 29 серпня необхідність швидкого просування військ 4-го Українського диктувалася й необхідністю надати допомогу Словацькому національному повстанню, яке щойно спалахнуло.
Наступ у Карпатах розпочався на світанку 8-го вересня й невдовзі переріс у широку фронтову операцію, що охопила близько 300 км. Бої з перших днів були напруженими й не послаблялися. Німці, угорські хортисти уперто билися за кожну висоту чи населений пункт. Особливо жорстокі й кровопролитні бої розгорілися за перевали. 16 жовтня на світанку над Ужоцьким перевалом гримнуло по всьому передньому краю. Тонни металу обрушилися на позиції фашистів. На штурм ворожих укріплень лінії Арпада слідом за вогненним валом пішла піхота 18-го гвардійського стрілецького корпусу. На дорогах палали десятки бойових машин, клуби диму оповили перевал, але наші завзято просувалися до його вершин, і з настанням сутінків оволоділи ним. На вершинах гірських хребтів гітлерівці мали укриття, видовбані в камені гір. Але й вони не врятували фашистів. Радянські війська вибили їх вогнем кулеметів, гранатами, а танкісти й самохідники «прасували» їх гусеницями. Ворог не зміг стримати наступ наших частин і відходив.
Такі ж наполегливі бої тривали за Татарський і Яблунецький перевали в найбільш високих частинах Східних Карпат. Їх вів 17-й гвардійський стрілецький корпус. Йому довелося долати головну смугу оборони противника, яка простягалась уздовж основного хребта Карпат і була обладнана важкими оборонними спорудами. Лише в районі Ясіня й Рахова на напрямку головного удару корпусу противник мав 137 залізобетонних споруд. У цих боях особливу мужність і відвагу проявив сержант Расул Ісетов, за що йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Ось що писала про цей подвиг фронтова газета «Гвардеец»: «Коли рота, в якій служив Расул, долала укріплення Рахівського вузла – найміцнішого опорного пункту лінії Арпада – і змушена була залягти під шквальним вогнем противника, зазнаючи втрат, сержант Ісетов придушив точку, з якої ворог вів прицільний вогонь. Відважний сержант плазом обійшов зону вогню, підібрався до доту, закидав його гранатами. Кулемет замовк. Ісетов побачив, як дружно підвелася рота. Кидок – і бійці ввірвалися у ворожу траншею перед дотом. Але з нього знов хльоснув кулеметний вогонь... Расул зі своїми бійцями поповз до доту, вліз на його зарослий травою купол і, знайшовши вентиляційну трубу, вкинув у неї дві гранати. Всередині глухо рвонуло, із амбразури повалив дим, рвучко відчинились масивні двері, і звідти стали вискакувати очманілі, поранені німецькі солдати. Але тікати їм було нікуди. 9 гітлерівців узяли в полон, а вбиті залишилися в доті. Шлях бійцям був відкритий...»
Адміністративний центр Ужгорода від вибуху врятувала мужність солдат
Протягом вересня – жовтня війська корпусу зламали опір ворога й подолали одну з найміцніших фортець лінії Арпада в районі Ясіня, яка закривала єдиний шлях на південь. 14 жовтня визволили Ясіня, 16-го – Рахів. Після цього ворога вибили з Карпат на рівнину, в долину річки Тиси. Завдяки героїчним діям війська 4-го Українського фронту за 18 днів жовтня подолали Карпатський хребет, оволоділи гірськими перевалами й просунулися на територію Чехословаччини від 10 до 50 км на фронті завдовжки 275 кілометрів. Батьківщина високо оцінила героїзм воїнів, які подолали такий потужний рубіж. Багатьом частинам і з’єднанням 4-го Українського фронту присвоїли почесні найменування «Карпатських», зокрема 17-му гвардійському стрілецькому корпусу та 138-й стрілецькій дивізії.
З виходом військ на південно-західні схили Карпат основні їхні зусилля перемістилися в центр і на ліве крило фронту. Тепер великої ваги набули Ужгородський і Мукачівський напрямки. Уночі з 25-го на 26-те жовтня наші частини підійшли до Мукачева, зав’язався бій на околиці. А на світанку почали наступ на місто одночасно з іршавського, свалявського й берегівського напрямків. У Мукачево визволителі вступили як бажані гості. Населення вийшло на вулиці, рідко в кого не було в руках квітів. На будівлях майоріли прапори, у центрі впадало в очі червоне полотнище з написом: «Ми вас чекаємо, дорогі!» 26 жовтня Мукачево цілковито звільнили від німецько-фашистських окупантів. Вісім частин і з’єднань, що найбільше відзначилися, удостоїли найменування Мукачівських.
Отже, на Закарпатті вже були визволені: 9 жовтня – Воловець, 14-го – Ясіня, 16-го – Рахів, 22-го – Міжгір’я, 23-го – Тячів, 24-го – Довге, Хуст, Виноградів, 25-го – Іршава, 26-го – Берегово, Великий Березний і Мукачево. Війська йшли далі, наближаючись до Ужгорода. У ніч з 26 на 27 жовтня вони зосередилися за 10 км на сході від нього. Вимушена коротка зупинка була потрібна, щоб підтягти війська, поповнити боєприпаси, пальне. А на світанку вогонь танкових і самохідних гармат зірвав тишу: вперед до передмість Ужгорода! Розбитий нашими частинами в горах противник був настільки дезорганізований, що втратив керування і зв’язок, став нездатним чинити бодай якийсь серйозний опір. Бої точилися тільки в окремих місцях – біля залізничної станції, переїзду, біля мосту через р.Уж та казарм по вулиці Другетів, біля аеропорту. Мужність солдат групи офіцера Позднякова врятувала замінований адміністративний центр міста, Галагов, від знищення (згодом П. Поздняков став Почесним громадянином Ужгорода). До середини дня 27 жовтня Ужгород очистили від ворога.
Того ж дня звільнили ще 87 населених пунктів краю. Противник під ударами наших військ відходив на захід і південний захід. Але битва за Ужгород ще тривала, оскільки 28 жовтня сильне угруповання німецької та угорської піхоти розпочало шалену атаку на місто. Бої точилися поблизу Чопа, Павлова, Боздоша, Тарнівців. Ворог не витримав натиску наших частин і відійшов на попередні позиції, уздовж річок Латориця, Висловка, Ондава, та перейшов до оборони на заздалегідь підготовленому рубежі. Ужгород був вільний. Населення на вулицях зустрічало визволителів та дякувало їм. Лунали українська, російська, чеська, угорська мови, музика, пісні. Місто розцвіло розмаїттям квітів. Увечері того ж дня Москва салютувала доблесним військам 4-го Українського двадцятьма артилерійськими залпами з 224 гармат. 875-му самохідно-артилерійському полку, поряд з іншими частинами, присвоїли найменування Ужгородського. За мужність і відвагу, проявлені в цих боях, багатьох нагородили орденами й медалями, а близько 30 осіб удостоїлися звання Героя Радянського Союзу.
Дорога ціна визволення Закарпаття
За визволення Закарпаття було заплачено великими втратами радянських військ – 10060 убитих, 41387 поранених, 1806 чоловік пропали безвісти. Але вперше у світовій історії Карпати подолали великими масами військ на широкому фронті.
У результаті Карпатсько-Ужго-родської наступальної операції було цілковито визволене Закарпаття. Після цього понад 30 тисяч краян пішли добровільно до лав Радянської армії, щоб зробити і свій внесок у велику Перемогу. Багатьох із них, а також тих, хто боровся в підпіллі, партизанських загонах, Чехословацькому корпусі, нагороджено радянськими орденами й медалями, а Олексі Борканюку і Степану Вайді посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На звільненій території почалося нове життя. Всюди створювали Народні комітети, налагоджували господарство, почали виходити газети «Закарпатська правда» і «Закарпатська Україна». Радянська армія з перших днів визволення надавала всебічну допомогу населенню продовольством, медикаментами. Так, у листопаді 4-й Український фронт виділив для закарпатців зі своїх запасів 7 тисяч тонн зерна, 400 т гасу, 90 т мила, значну кількість медикаментів.
А 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який прийняв Маніфест, де висловлювалося бажання трудящих Закарпаття возз’єднатися з Радянською Україною. Поруч із підписами українців добровільно й свідомо під ним підписувалися трудящі інших національностей – угорці, румуни, словаки. Уже після війни, в червні 1945-го, в Москві між урядами СРСР і Чехословацької Республіки була досягнута дружня угода про возз’єднання Закарпаття з Українською РСР. А 22 січня 1946 року указом Президії Верховної Ради СРСР утворена Закарпатська область у складі УРСР. На знак пам’яті про цю подію – возз’єднання всіх українських земель – український народ спорудив 2 великі монументи.
Олег Самойлович
"Закарпатська правда"