Закарпатські Баранинці як дзеркало українського безладу

Часто в якомусь окремому маленькому полі-тичному конфлікті відображається уся безпорадність і безпросвітність нинішньої ситуації в Україні – як велике небо з хмарами у краплинці роси. Так сталося з селом Баранинці, котрі є яскравим символом нинішньої боротьби за владу, перетягування повноважень, правового безладу і нігілізму в державі, нагнітання безвихідних настроїв у загалом не надто складній ситуації.

Баранинська сільрада – передмістя Ужгорода, охоплює чотири села, які давно злилися як між собою, так і з обласним центром, охоплюючи його підковою. Місцина, зрозуміло, дуже ласа, на ній перетинається чимало бізнесових інтересів. Цікавими виявилися і тутешні результати виборів-2006. Більшість у сільраді склали представники Партії регіонів, сільським же головою став один з головних організаторів першого помаранчевого мітингу-2004 в Ужгороді Павло Чучка. Як так могло статися, що люди одночасно обрали і Чучку, і його потенційних противників? Це що – якась шизофренія у їхніх головах? Отут ми підходимо до міфу про демократичність, прозорість, білизну і пухнастість виборів-2006. Центральне село Баранинці має найбільше населення з-поміж усіх чотирьох сіл, сам Чучка мав там найбільшу підтримку, але звідти було обрано пропорційно найменше депутатів до сільської ради. Хто саме нарізав отаким чином округи, достеменно невідомо, але аж ніяк не Чучка, котрий на момент виборів був вже в опозиції до тодішньої (і нинішньої) районної і обласної влади. І це ще тільки вершечок айсбергу. Якби ж якась комісія захотіла би детально вивчити, як саме здійснювалися вибори у Баранинській сільраді (а до того йдеться), то їй відкрилося б ще чимало бруду. Нагадаємо і те, що на виборах до Ужгородської міської ради блок, очолюваний Чучкою, не добрав усього щось з 23 голоси (пару сотих відсотків). Ми не маємо документальних даних про те, як саме рахувала голоси міська виборча комісія, чи не сталося там так званої технічної помилки, але сумніви тоді охопили не одного ужгородця. Усе ж місто було завішане плакатами “Не зрадь Майдан!” Для багатьох це гасло асоціювалося перш за все з Павлом Павловичем. Те, що його зрадили колишні найближчі сподвижники, котрі контролювали усю виборчу кампанію на Закарпатті – це і був знак того, що революція на Закарпатті скінчилася. Один з колишніх її лідерів став розмін-ёною монетою у торгах між “нашоукраїнцями” і регіоналами. Якщо так було навіть в обласному центрі, то що казати про сусіднє село, де влада ще легше могла застосувати виборчі технології?

Те, що сталося на баранинських виборах, відпочатку не віщувало нічого доброго. До політико-ідеологічних розходжень додалося ще й різне бачення перспектив села, поземельних відносин у ньому, принципів розподілу сільських земель. Що ж саме ділити – у цій престижній і затишній місцевості ніколи не бракувало. З кожним місяцем протистояння тільки загострювалося, набуваючи все брутальніших форм. Регіонали блокують скликання сільради, сільський голова усю свою колосальну енергію мусить спрямовувати на політичне протистояння з ними і чомусь ще й виявляється крайнім. У чому ж він винен? В тому, що депутати ніяк не зволять зібратися на сесію, хоча їм приходять офіційні письмові запрошення від голови?

В умовах практично блокування своєї роботи з боку більшості сільських депутатів сіль-ський голова все ж таки відкрив сільський стадіон, започаткував ще ряд соціальних проектів, проте, щоб розгорнути їх, потрібні все ж таки рішення сільради, котра не збирається. Хіба це не злочин – коли депутати просто не приходять на сесію? Адже бути депутатом – це не тільки їхнє право, а й обов’язок. Є політика, але є ще й право. І закон депутати-прогульники однозначно порушують. То чому ж на це не реагує ні районна, ні обласна прокуратури? Зрештою, В.Янукович нещодавно заявив, що злочинців треба карати, не зважаючи на їхню партійну приналежність. Якщо вони регіонали – то поготів. Ті слова мало хто сприйняв за щирі, але на прикладі своїх спів-партійців у Баранинцях прем’єр має змогу продемонструвати власну принциповість, послідов-ність і що там ще писалося на його білбордах. П.Чучка колись запрошував прем’єра відвідати єдину на Закарпатті сільраду, де його співпартійці мають більшість. Якби той приїхав і навів би тут лад, це був би піар, котрий не купиш ні за які гроші. Але чомусь не їде. Невже помічники не пояснили, наскільки це вигідно йому самому?

Бо ж зрозуміло, що Баранинці не є відокремленим острівцем, на них впливає загальна ситуація в державі, тут діють ті же тенденції, що й у стольному Києві. Хоча, може, не варто нам механічно копіювати оте протистояння, котре іде згори? Закарпатці завжди були собі на умі, через це і виживали. Та чомусь нині політичні емоції затьмарили здоровий глузд. Частка регіоналів-депутатів прийняла „рішення” про недовіру сільському голові, громада села ініціює референдум з метою розпуску сільради. Як з’ясувалося, до обох цих кроків юристи мають запитання. Суто в юридичній площині ситуація неординарна. Спроба П.Чучки минулого тижня знову скликати сесію сільради і вчергове спробувати домовитися – вгадайте з одного разу, правильно, провалилася. Як чинити у поді-бних ситуаціях, ніде чітко не прописано. У той час, як парламент приймає закони про все на світі, одна зі справді важливих політико-адміністративних колізій лишається неврегульованою. Але ж закони і не можуть передбачити будь-яку підлоту. Кінець-кінцем, є чітка законодавча норма про те, що депутати зобов’язані відвідувати сесійні засідання. Чому ж прокуратура має претензії з приводу Баранинських подій тільки до Чучки, але не до депутатів?

Чи могла би районна влада (районна адміністрація і райрада) посприяти вирішенню чи хоча би втихомиренню конфлікту? Юридичних важелів для цього нібито немає, але ж при бажанні завжди можна виступити результативним посередником, не зациклюючись на формальностях. Чомусь про місцеве самоврядування і його незалежність від виконавчої вертикалі у нас згадують тільки у таких от конфліктних випадках – для того, щоб самоусунутися від їх вирішення. В усіх же інших ситуаціях виконавчу владу особливо не турбує самоврядність окремих сіл і вона спокійно втручається у їхнє життя-буття. Тут же замість того, щоб провести виїзну сесію у Бараницях, керівництво райради тільки безпомічно розводить руками. Про районну адміністрацію взагалі мовчимо.

Найгірше, що Закарпаття вчергове опинилося посміховиськом в очах цілої України. Спершу підстави до цього давала багатолітня епопея з виборами мукачівського голови. Потім не менш скандально пройшла у нас президентська виборча кампанія. Відтак були перші розчарування від нових помаранчевих призначень – далеко не гірших, ніж в інших областях, але наші прорахунки смакувалися на всю Україну, бо вже намітилася тенденція: на Закарпатті усе не як у людей. Найголовнішим на всю Україну кучмістом виявляється І.Різак. Він, справді, дуже і дуже не святий, але чому судять тільки його, а не всіх 25 кучмівських губернаторів? Особливо з огляду на долю сумського екс-губернатора В.Щербаня ми знову виглядаємо єдиним винятком. Мовляв, ніде немає такого криміналу, як на Закарпатті. Впору взагалі відгородити нас колючим дротом від решти України і пустити по тому дротові електричний струм, пише "Трибуна".
Закарпаття: Казначейство припинило фінансування Баранинської сільської ради, екс-голову якої — корчмаря Павла Чучку — місцеві депутати змушують покинути владне крісло
Закарпаття: Власника ужгородської корчми "Деца у нотаря" Павла Чучку позбавили посади сільського голови рідного села Баранинці