Думка історика: Куди ведуть свіжі сліди "русинської" інтриги?

Серед п’ятдесяти прийнятих рішень 7 березня ц. р. Закарпатська обласна рада (усіх мандатів 90) проголосувала і за визнання національності «русин». Із 75 присутніх за це висловився 71 депутат, у т. ч. фракції «Нашої України» та її союзників по облрадівській більшості – Партії регіонів.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ.

У проекті пропонували внести її до переліку національностей області, котрого, до речі, документально не існує. Потім щось із голосу правили і у сумбурі (депутати фракціями виходили-заходили) щось проголосували. Про дотримання процедури не йшлося.

Кінцеву редакцію рішення «Про визнання національності «русин» майже на тиждень засекретили. Аж у нещасливий вівторок 13 березня, на другий день після затяжних вихідних, прес-служба обласної ради процитувала постановляючу частину. У ній привертають увагу два пункти: «1. Визнати на території Закарпатської області національність «русин». 2. Звернутися до Верховної Ради України з клопотанням про визнання національності «русин» на законодавчому рівні». Правовий нігілізм очевидний. Утім, не про законність ішлося, а про маніпулятивний політефект.

Двома тижнями цьому рішенню передувала зустріч керівництва Закарпатської області з активістами русинських товариств, у т. ч. з головою Світової ради русинів Павлом Робертом Маґочі. Ще як слід рішення від 7 березня не оформили протоколісти, а ощасливлені герої попросили грошей на портрети визначних русинів для кожної школи. Чому б ні? Адже в жовтні 2006 р. облдержадміністрація провела у місті-герої Мукачеві, котре прославили політичні розбірки, обласний фестиваль русинської культури «Червена ружа».

Ось так можновладці знову покликали в рекрути виснажені 18-літнім безпліддям ідеї, щоби підживити їх за рахунок державного бюджету. Начебто нічого крамольного у подібних назвошукацтвах. Політична ситуація, наприклад, традиційно впливає на бажання змінити власне ім’я чи прізвище, котре виявляє щороку близько 20 тис. українців. У 2006 р. зареєстрували імена новонароджених, чиї батьки вирізняються пристрастю до чоловічої екзотики: Космос (Донецька область), Лимон (Закарпатська область), Сервер (Запорізька область), Таймер (Луганська область). Наразі є суттєві нюанси.

Із самого початку «русинська проблема» була в активі комуністів. У 1989-1991 рр. комуністична номенклатура успішно протистояла у Закарпатті національно-демократичній контреліті. Проблему русинства породили ситуативні інтереси союзних і регіональних чиновників, піді-браних КПРС. У незалежній Україні ця ідея, попри зухвалі провокації русинських лі-дерів, залишилася в орбіті партикулярних амбіцій неокомуністичної владної верхівки. Аби відвернути фіаско, вона відмежувала русинство від політичних гасел і вигнала його на етнокультурну ниву.

У листопаді 2005 р. народні депутати від КПУ навіть підготували законопроект «Про русинів України» (І. Мигович, Г. Крючков, М. Шульга), котрий Верховна Рада не взяла до розгляду. Як свідчить прес-центр Закарпатського обкому КПУ, його перший секретар Іван Мигович недавно старався надати русинському руху «національно-визвольного змісту». Мабуть, ідеться про пивний путч пенсіонерів, нереалізованих професійно, тому й суспільно амбітних. Доволі влучно висловився про них свого часу академік Олекса Мишанич: «Це — купка комедіантів, які бавляться у політику. Бо якби це справді було щось серйозне, то держава звернула б на це увагу».

Та ось закарпатському комуністу № 1, котрий «чи не найголосніше про русинське питання бив і б’є у всеукраїнські дзвони», з прес-центру Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини задали незручне запитання: «Чому в такі недалекі часи комуністи не підтримували русинів, а зараз підтримують?». 24 березня І. Мигович відповів закручено: «За радянської влади панувала тенденція на інтернаціоналізацію суспільства, тобто політика велася на забезпечення інтересів усіх спільнот, відбувся прискорений економічний і соціально-культурний розвиток краю, тоді національні питання не були на першому місці». І забув сказати, хто, як сам висловився, під час паспортизації 1946 — 1947 рр. русинів записав українцями. Натомість ударив обухом по голові черговою нісенітницею, мовляв, нині вже 130 тис. краян письмово визнали себе русинами.

Але бачимо, що у березні 2007 р. з’явився новий покровитель русинства — блок політичних партій «Наша Україна». За його списком депутатом Закарпатської облради став дитячий лікар Євген Жупан, єдиний публічний лобіст згаданого рішення (вже тематично четвертого із 1992 р.), що лежить поза компетенцією органу місцевого самоврядування. Цікаво, що «за» голосували «нашоукраїнці», які досі були непримиренними противниками політичного русинства, наприклад, ректор Ужгородського національного університету Микола Вегеш. Його кандидатська і докторська дисертації присвячені п’ятимісячній історії Карпатської України. Доведеться переписати. Хоча зараз він заперечує, що 7 березня голосував «за», бо начебто утримався. Тоді справді два депутати утримались, але зараз до них себе відносять аж десятеро «нашоукраїнців»! Хороший конкурс.

Сліди дивної метаморфози ведуть до Секретаріату Президента України. Абсолютно нехаризматичні фігури русинських лідерів приїлися і, вочевидь, збоку ангажуються нові обличчя. Оце найсвіжіше переплетення адміністративного ресурсу з політичним є вельми наївним витвором кабінетних фантазій конспіративного штибу.

Сучасне русинство цілковито вмістилося в рамки двох дискусійних напрямків 1990-х: історико-політичний та лінгвістико-етнологічний. Адептів русинізму вистачило тільки на історію і політику. Вони налягали на етнонім «русин» в якості маркера українського населення Закарпаття, принагідно обґрунтовуючи адміністративно-територіальну автономію. Опоненти резонно вказали на витоки русинства у зовнішній політиці іноземних держав, що в умовах розпаду біполярного світу поставили на етнічну марґіналізацію українців.

Урешті решт, самопроголошене в травні 1993-го «Временное правительство Подкарпатской Руси» зі своїм прем’єр-міністром, міністром закордонних справ, декількома послами саморозпустилося в Ужгороді на початку 2001-го і зійшлося на думці нарощувати мовні експерименти. За кулісами саморозпуску і нинішнього рішення стоїть один і той же високоранговий держслужбовець.

Хоч давно відкинуті сепаратистські прагнення нечисельних пропагандистів, але зараз у декого в Києві кортить знайти додатковий політресурс і конвертувати його через адмінплощину. Не дивно, що саме нині (втретє із 1990 р.) керівництво Закарпаття намагається вибрати обласний прапор. Русини наполягають на горизонтальному трикольорі – синій, білій та червоній смугах. Як пояснив журі обласний депутат від «Нашої України» Є. Жупан, цей прапор (що нагадує російський — Р. О.) використовується русинами вже близько 15 років. Натомість синьо-жовтий прапор в активістів русинства асоціюється з кровопролиттям Першої та Другої світових воєн.

Із цього приводу тривалі дискусії підсумували наукові журнали України ще в середині 1990-х рр. Професор Май Панчук (Інститут національних відносин і політології НАН України) деталізував типові прийоми адептів русинської відрубності: зміщення і підміну контексту, хронологічні неточності, гра статистикою. Так, із заявлених ідеологами русинства 650 тис. на кінець 1994 р. на підставі Закону України «Про національні меншини» заявили себе русинами 96 осіб. У 2006 р. це припущення (650 тис.) залишилося в силі, попри офіційні 10 тис.

У міфотворчих устах послідовників П. Р. Магочі, професора Торонтського університету (Канада), русини виявилися жертвами тоталітарного режиму, позаяк їх репресивно не визнали офіційні кола СРСР і сателітів, за винятком Югославії. Натомість українців загорнуто в комуністичне, навіть об’єднання українців Польщі та Словаччини спеціально дістали мітки спадкоємців прокомуністичних товариств. Тут не обходиться без пересічних трюків дешевих рекламістів, які відволікають увагу від своєї шапки, що горить.

Тому й душа космополіта Енді Воргола, класика поп-арту, вже після його смерті в 1987 р. несподівано виявляється русинською. Як і найславетніша співачка США українського походження Меланія Сафка, він не надавав значення своїм кореням. Ця поп-рок-виконавиця за музику до фільму «Красуня і чудовисько» у 1989 р. отримала «Еммі», світову теленагороду. У Меджилабірцях (Словаччина) знаходиться музей Е. Варгола. Він народився у Пітсбурзі (США), але його батьки походили звідси. Тільки от із дискусійного нарису Pittsburgh Post-Gazette 21 березня 2004 р. випливає, що Варгол був словацької крові. Це не завадило П. Р. Магочі зробити його фронтменом у книзі а La М. Грушевський «Народ нізвідки: ілюстрована історія карпаторусинів» (2006). Чим уже завинив будитель О.Духнович?

Планова реанімація русинства була стратегічно спрямована на послаблення української діаспори. Інститут етнографії Академії наук СРСР 6 лютого 1990 р. оперативно заявив зацікавленим особам: «Теоретически можно считать, что русины — понятие одного порядка с русскими, украинцами и белорусами, а не часть какого-либо из этих этносов». І в 1990-му негайно з’явилися «Товариство карпатських русинів» у Закарпатті (лютий), «Русинська Оброда» у Словаччині (березень), «Стоваришення лемків» у Польщі (квітень), «Об’єднання приятелів Підкарпатської Русі» у Чехії (жовтень), «Руска Матка» у Сербії (грудень), а у березні 1991 р. — «Русинська організація Угорщини». Тоді ж пройшов перший світовий конґрес русинів у Меджилабірцях.

Новоявлені ватажки вимагали визнати русинів окремою національністю (у Закарпатті – як домінуючої), запровадження некодифікованої русинської мови у школах. Екстремісти з їх числа прагнули незалежної (або хоч автономної) Республіки Підкарпатська Русь, подібної до Швейцарії. Помірковані закликали наслідувати романшів, національну меншину Швейцарії (50 тис. осіб), у якої шість літературних мов, чи пропонували галичанам теж стати окремим етносом.

У березні 1991 р., через тиждень після русинського конгресу, перепис населення показав у Словаччині дезорієнтацію україн-ської діаспори. Професор Олена Рудловчак прокоментувала: «Усі наші будителі, в т. ч. Духнович, відносили себе до малоросів, у сучасному трактуванні — українців. Теперішній розкол на Пряшівщині на українців і русинів я сприймаю як величезну трагедію... Коли російські філологи Пряшівщини побачили, що вони тепер нікому не потрібні, то видумали собі політичний русинізм». Отже, справу мавром зроблено.

Проте русинство зазнало фіаско на батьківщині — у США і Канаді, де тримається завдяки щедрості бізнесмена Стівена Чепи з Торонто. Регіональні щоденники Star Tribune і Chicago Tribune 6 лютого і 20 травня 2001 р., Pittsburgh Post-Gazette 23 липня 2004 р. зафіксували невтішну картину. У Сполучених Штатах нащадки карпатських переселенців живуть переважно у Міннесоті та Пенсільванії. Заклики до них зберегти русинську самобутність отримали здебільшого негативні відповіді: «Старе покоління зникло. Вони приїхали сюди, аби працювати і стати американцями. Їх минуле лишилось позаду». Одна втіха — мрійливий погляд на мапу професора Магочі, де 5 європейських країн визначено місцями компактного проживання русинського етносу, або на статистичну таблицю з гіпотетичними 1,6 млн. осіб у 11 державах.

Під час Всеукраїнського перепису населення (грудень 2001) вперше зібрали дані, які характеризують етнічні групи і самоназви окремих національностей. У Закарпатті русинами записалося 10 тис. осіб, трактованих етнічною групою, котра входить до української національності. Українцями назвалися 1 млн. 10,1 тис. закарпатців. Вийшло промовисте співвідношення 1:101.

Можна порівняти і переписи населення (останній радянський 1989-го і перший український 2001-го), коли у Закарпатській області проживало відповідно 1245,8 і 1254,6 тис. осіб, з них українців — 976,7 тис. (78,4 %) і 1010,1 тис. (80,5 %). Причому за 12 років чисельність українців тут зросла на 103,4 %, а 2001-го серед них 99,2 % рідною мовою вважали українську, 0,5 % – російську. У 2001-му новим етноідентифікаційним фактором (на рівні з гуцулами, бойками, лемками) стали русини — 0,8 % населення області. Причому для майже третини (30,87 %) з них рідною є українська, для двох третин (66,64 %) — мова етногрупи, а для 2,5 % — інші мови. Про це заангажовані мужі чомусь воліють мовчати.

Перепис безпристрасно зафіксував усеукраїнську картину, в т. ч. щодо литвинів, пінчуків і поліщуків з українською самосвідомістю. Позаяк їх одиниці, то акцентуємо увагу в порівняльному ключі.

Бачимо прибічників гуцульської самобутності в Україні вдвічі більше, аніж русинської. Живуть вони й у Закарпатті. Нема жодних проблем. Вони не спричиняють галасу. Ними не переймаються політичні гравці. Врешті, в Україні відсутні перепони для індивідуальної та колективної культурної самореалізації. Для цього не потрібно окремих рішень облради чи дозволу з Києва, Брюсселю чи Нью-Йорку.

Не випадково 22 березня 2007 р. сесія Рахівської районної ради виступила категорично проти рішення Закарпатської обласної ради, яка визнала національність «русин». В її спеціальному рішенні зазначено, що «з метою недопущення спекуляцій на українських етнонімах визнати, що автохтонне населення Рахівського району належить до гуцульського субетносу і є складовою частиною українського етносу (нації)». Депутати Рахівської райради звернулися до президента України, Верховної Ради, Генерального прокурора про необхідність скасування рішення Закарпатської облради «Про визнання національності «русин».

Зі свого боку міський голова Ужгорода Сергій Ратушняк 22 березня у прямому ефірі телеканалу НТН звинуватив керівництво Закарпаття і главу секретаріату Президента України В. Балогу в планах відокремити область від України шляхом визнання окремого русинського народу. Відповідного листа С. Ратушняк направив прем’єр-міністру, голові Верховної Ради, міністрам внутрішніх справ і юстиції.

У бурхливих 1990-х Україна зберегла територіальну цілісність усупереч потугам спонсорів сепаратизму. У «конфліктах інтерпретацій» беззаперечну перевагу мали прибічники європеїзації української національної ідеї, а сповідники спекулятивного етнонаціоналізму (євразійства, русинства і т. д.) виглядали невдахами.

На жаль, наше сьогодення вирізняється засиллям політтехнологій. Їхні вуха стирчать у т. зв. симетричних рішеннях облрад на сході та півдні України про надання російській мові статусу регіональної (травень-липень 2006-го).

Минулого року кордон України з Росією перетнуло 6 млн. українців, з яких кожен другий — на роботу. 1,5 млн. працюють нелегально. У Росії щороку заробляють до 200 тис. закарпатців. Їх статусом ніхто у центральній та місцевій владі не переймається, шукаючи легшого хліба собі, а електорату — банальних видовищ. Давайте тоді взагалі перейменуємо нашу державу на театр комедії та сатири імені... Самі знаєте.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Ужгородського національного університету
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Як попри невизнання, так і попри визнання — я Русин був, єсмь і буду!
КОМЕНТАР ВІДВІДУВАЧА на статтю "Визнання русинів окремою нацією — пробна кулька в дестабілізацію суспільно-політичної ситуації в країні"
Закарпаття: ОФІЦІЙНО про визнання національності "РУСИН"
Закарпатские русины — секретный проект раскола Украины?