ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Невигадані історії від закарпатця Івана Міклоша

    18 квітня 2021 неділя

    Цей невисокий кремезної статури дідусь - людина непересічна. У свої сімдесят літ пенсіонер має феноменальну пам'ять. Усі події, які сталися на його віку, особливо в 30—50-ті роки, періоду його дитинства та юності, до найменших подробиць закарбувалися, мабуть, назавжди.

    Нині публікуємо одну бувальщину, котру Іван Васильович розповів нашому кореспонденту.
    У тридцятих роках минулого століття на фару в Залужжя (куди також входили села Алмаш і Гандеровиця), що на Мукачівщині, прибув новий парох. Це був огрядний і вельми грубий піп Бендас. Звідки він прийшов, тепер уже ніхто не пам'ятає. Його зухвалість та неабияка жадоба до грошей призвела до того, що невдовзі люди стали ненавидіти і жалітися на душпастиря. За чехів ще сяк-так владика міг «пожурити» свого підлеглого, а от при мадярах отець Бендас розперезався не на жарт. Він не боявся нікого й робив що хотів. Справа втому, що піп тісно співпрацював з хортистською владою та з жандармами. Часто робив на своїх парафіян доноси, порушуючи тайну сповіді. За це місцеве населення боялося підступного і лукавого душпастиря, недовіряло йому і не переносило.
    Ще за чехів у 1938 році в родині одного бідняка в Алмаші, де виховувалося з десяток дітей, раптово померла господиня. Розчулений чоловік подався до священика. Вислухавши селянина, панотець першим ділом запитав: «А гроші-сь приніс?». «Йой, отчику, та де ж я їх зараз візьму, благаю, ви тільки поховайте, а борг або відпрацюю у вас, або десь уже зароблю ті коруни». Та панотець і слухати не хотів. Робітників, мовляв, меніне треба, бо маю своїх слуг, а без грошей не піду, і відправив нещасного ні з чим. Наступного ранку бідняк знову появився на порозі фари. Та священик повторив те саме, що й напередодні. «Отче, що я маю робити, тіло вже розкладається і, перепрошую, смердить». «То винеси його до стайні, але без оплати я нікуди не піду, ти зрозумів, йолопе нещасний?». І знову пішов бідняк не солоно сьорбнувши. Уже на підході до села його зустрів один місцевий ґазда. Почувши, що піп не прийде, розсердився на без честі і совісті. душпастиря і змилостивився над вдівцем. «Іди до мене додому й скажи дружині, щоб дістала із сусіка гроші і дала тобі, — сказав він біднякові. - Віднеси тому злодію, хай вдавиться». Коли ж нещасний селянин приніс платню за похорон наперед авансом, піп сів на бричку й поїхав, а бідняка зоставив йти пішки чотири кілометри до села. Поки він добрів, домовину вже несли на цвинтар. Люди, котрі брали участьу поховальній церемонії, засуджували ненависного попа. Дяк Андрій Юска, котрий був справжнім християнином і користувався неабиякою повагою у алмівчан, після похорону сказав Бендасу просто в очі перед усією громадою: «Я більше в церкву не ступлю, коли той, хто повинен дати раду бідняку в скрутну хвилину, здирає з нього останню сорочку, з тим мені не по дорозі. Не по-християнськи це. Ви якхочете, а этаким ненаситним душпастирем мені в одній церкві нема що робити». Разом з Юскою від церкви відлучилися ще чотири родини. Вони й стали по черзі збиратися в хатах віруючих і почали відправляти молебні на зразок християн віри євангельської. Піп затаїв зло на новоспечену конфесію, що з'явилася в Алмаші, і ніяк не міг збагнути, що б то зробити, щоб покарати їх за таку сміливість та непослух.
    А тут стався ще один неординарний випадок. На вербну неділю служба Божа проводилася в Алмаші. Виголошуючи святкову проповідь, панотець загадав церковникові Василю Куруці у великодню п'ятницю принести із Гандеровиці на фару в Залужжя корчагу вина. «Айбо не якихось помий, а справжнього вина, як для причастя, — попереднє». У п'ятницю раненько алмаський церковник, як і хотів пан превелебний, подався пішки в Гандеровицю, а звідти — в Залужжя. Відчинивши двері фари, пан Василь не повірив власним очам: за столом у великій кімнаті сиділи попадя з панотцем і, весело про щось перемовляючись, пили черешнівку та наминали... шовдар. Спробувавши принесеного вина, панотець залишився задоволеним: напій справді виявився добрим. Він узяв великі три погари і налив дружині, собі й Куруці: Випивши, запропонував церковнику спробувати попівського шовдаря. «Йой, панотче, айбо нині свята великодня п'ятниця, — спробував відмовитися гість». «Жери, дурню, гріх іде з рота, а не в рот», — повчав піп. Так після першого погара пішов другий, за ним помаленьку і третій, адалі пішло-поїхало.тим паче при такій порядній закусці. Уже перед самою плащаницею Куруца ледве підвівся з-за столу. Петляючи ґрунтовою дорогою з одного краю до другого, церковник, співаючи пісень, ледве дістався села. «Василю, десьте ся так напили у святу п'ятницю?», - питали віруючі, що очікували на паперті винос плащаниці. Він і розповів усе, як піп його погостив і яку найпісніший день року розговлявся шовдарем. Цього було досить, щоб по селу пішла ще одна новина про панотця Бендаса. Тим часом йому хтось доповів, як його знеславив на увесь Алмаш церковник. А на саме Воскресіння Христове вночі, коли панотець прийшов до церкви на посвяту пасок, назустріч йому з кадилом вийшов Куруца. Замість того, щоби привітатися й взяти кадило від церковника, священик з усієї сили вдарив його по обличчі. Потерпілий від несподіванки відлетів на кілька метрів і впав. А кадило вислизнуло з рук й полетіло просто на голову отця Бендаса. Такої наруги над собою Василь Куруца стерпіти не зміг і вже більше ніколи в Церкві не появлявся. Так, до п'яти родин християн віри євангельської додалися ще дві нові. Розгніваний панотець задумав поквитатися із своїми конкурентами-відступниками. Він взяв корчагу сливовиці, дав її десятьом любителям «зеленого змія» і пообіцяв ще й добре заплатити, щоби вони вбили керівника євангелістів Юску. Одного вечора, коли в-Юсковій хаті молилися, почулися крики: «Андрію виходь! Тобі прийшов кінець!». Прихожани побоялися вийти надвір, щоби п'яні хулігани і справді не позбавили когось життя. Та паленки виявилося забагато, бо поки йшов молебень, наймані вбивці кілька разів відлучалися остограмитися. В один з таких відходів «зігрітися» у сусідську шопу, євангелісти непомітно вислизнули з хати, ще й лампу загасили. Обдурені п'яниці почали трощити вікна та двері Юскової хати. Наступного дня оселя мала такий вигляд, ніби вчора на неї наскочили татари. Розлючений Бендас наче навіжений кричав на наймачів, що вони задурно випили корчагу паленки, і відмовився заступитися за хуліганів у разі, якщо євангелісти поскаржаться у жандармерію або в суд. Почувши таке, вони помчали до Юски і почали благати не голосити нікуди про нічну подію. Місцеві Столяри швидко зробили нові вікна та двері, а навесні цигани поштукатурили й побілили облупані стіни. Так настало міжконфесійне примирення.
    ...Йшов 1943 рік. Радянські війська відбили напад на Москву, далі звільнили Сталінград. Коли вже були на Курській дузі, Бендас не на жарт перелякався. Він добре усвідомлював, що йому світить, якщо, як казало місцеве населення, прийдуть руські. Хитрий Бендас тихцем почав спродувати худобу: корови, воли, наостанок коні. Одного пізнього вечора біля фари з'явилася якась військова вантажівка. Панотець завантажив усі свої пожитки і поїхав у невідомому напрямку. Так ніхто ніколи й не дізнався, куди подався їх ненависний пастир. А наступного дня було якесь велике свято. Служба Божа припадала саме на Алмаш. Та проводили її уже тільки дяки...

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору