Влада України намагається "одноразово" використати Гаазький трибунал

Сьогоднішнє рішення парламенту визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду в Гаазі у розслідуванні воєнних злочинів російських солдатів та ополченців проти мирного українського населення залишає двояке враження.

З одного боку, ми бачимо начебто адекватну і доречну реакцію парламенту на військові злочини бойовиків та військових Росії на нашій території.

З іншого боку, Україна, що не знайшла чи то часу, чи бажання ратифікувати Римський статут, підписаний нашим представником вже більш ніж 15 років тому, звертається до Міжнародного кримінального суду лише в окремих випадках. Зокрема, у випадку обстрілу Маріуполя, та, раніше, зі звинуваченням чиновників режиму Януковича у масовому вбивстві учасників мирних протестів.

І якщо приводи, з яких звертається Україна, є близькі й зрозумілі будь-кому, знайомому з доктриною бодай природного права, то вибірковість застосування міжнародного правосуддя залишає запитання. І, ймовірно, не дуже-то приємний осад що в суддів Гаазького трибуналу, що в Раді Європи, яка неодноразово рекомендувала ратифікувати таки Римський статут.

При тому і на ратифікацію документу Україна начебто згодна – принаймні, такою є офіційна позиція Кабміну. Але – от біда – Римський статут не узгоджується з українською Конституцією – чи, принаймні, так сказав Конституційний суд 14 років тому. А змінювати Основний Закон через таку "дрібницю" якось і не спідручно – от зберемо разом всі зміни, і тоді все разом парламент і проголосує. Натомість РНБО закликає "не поспішати" з ратифікацією документу, запропонувавши почекати, поки його підпише й Росія. Інакше Росія, мовляв, скористається такою "дипломатичною вразливістю" України. Як приклад наводиться ситуація з російсько-грузинською війною, де Росія, не ратифікувавши статут, "тролить" Грузію тисячами позовів, а грузини не можуть відповісти тим самим, бо Росія Римський статут не підписала і суду, відповідно, непідсудна. Про якісь тяжкі наслідки цього "троллінгу" РНБО не розповідає. Чогось, що могло би бути відповіддю на запитання, навіщо ж тоді Україна намагається подати в суд на "вище керівництво" "непідсудної" Російської Федерації РНБО теж поки не публікувала.

А загалом, вся історія підводить до одного простого висновку. Можна грати роль "супергероя" на світовій арені – як то робить Росія, Ізраїль чи США, не ратифікувати ніяких статутів і карати кривдників свого населення вогнем і свинцем, де б вони не були.

Можна, як адекватна європейська країна, підписати Римський статут, і розраховувати на його справедливі вироки, які, як показала історія з учасниками балканських воєн, нерідко все-таки призводять до покарання нелюдів.

Але звертатись до суду "в разі потреби" і відмовлятись визнати його повну юрисдикцію задля "інтересів національної безпеки" – позиція, яка має мало спільного з правосуддям. Бо сила закону – в неселективності його використання.

Складається враження, що такі половинчасті рішення (це стосується і розслідування злочинів режиму Януковича, і люстрації, і кадрової політики та й українських реформ загалом) приймаються через побоювання Петра Порошенка щось кардинально міняти в країні. Цей страх швидше іраціональний, за принципом "как бы чего не вышло". Можливо Порошенко боїться повторити долю грузинського колеги Михайла Саакашвілі, який, впровадивши у Грузії кардинальні і багато в чому незворотні реформи, в решті-решт опинився у вигнанні. Можливо це просто політичний стиль вироблений роками бізнесової та політичної діяльності в Україні часів Кучми, Ющенка та Януковича з необхідністю лавіювати між різними групами впливу.

Як би там не було, але європейське майбутнє України складно уявити без ратифікації Римського статуту, і рано чи пізно це все одно буде зроблено, а одже поважних підстав затягувати і далі цей процес немає.