ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

"Горіли клином кучері між ніг. Я роздягаючись до неї біг" - Павличко прочитав еротичні вірші

    23 червня 2024 неділя
    629 переглядів
    Столичний Музей Павла Тичини

    Поетичний вечір інтимної лірики провів Дмитро Павличко напередодні Дня закоханих у столичному Музеї Павла Тичини. Зала забита, слухачі стоять у проході, в дверях, сидять на підлозі. Є й літні люди, і студенти. Стіни прикрашені картинами, що зображують напівоголених жінок.



    "Чи багато у вас було муз?" – питає 20-річна слухачка 85-річного Дмитра Васильовича.


    "Дружина була і є одна. Чи ви що маєте на увазі?" – не розуміє поет. Перед цим читав інтимну лірику.


    "Ну, муз, які вас надихали на вірші", - пояснює.


    "Вірш можна написати, один раз побачивши дівчину. На вокзалі, наприклад. Вона йде від тебе, і так дивиться, ніби прощається. А ви вперше зіткнулися і навіть не заговорили. Але з погляду усе зрозуміло.



    Найбільше зваблюють такі, що найбільше відрізняються від жінок, що їх хочеться одразу, що вони кидаються в очі. Бо чим стриманіше, тим сильніша ця любов. Стриманіша любов є великою любов'ю", - Дмитро Васильович активно жестикулює.


    Читає вірш:


    "Спадала вниз оголена вода -


    Просяяна, весела, молода,


    Як дівчина, що вибігла з ріки.


    Ряхтіли в сонці стегна і литки,


    Сміялась плоть прозора і нага,


    Біліла на губах її жага,


    Горіли клином кучері між ніг.


    Я роздягаючись до неї біг.


    Вона приймала радісно мене,


    Як дух, я входив в тіло водяне.


    Вона сміялась від моїх торкань,


    Просила: "Що ти робиш, перестань!"


    І тілом, що лилось, як сонця плин,


    Мені вбивала душу до глибин.


    Натішившись, я падав на траву


    І слухав її мову дзвонкову,


    І чув, як сміх її під серце б'є,


    Як випаровує життя моє".



    Дмитро Васильович також розповів, що в юнацькі роки, з квітня по червень 1945 року, перебував у сотні УПА. Вірш про ті роки склав уже зараз. Читає з рукопису неопублікований текст.


    "Моя любов не зміститься в сльозі,


    В якій літає палахтливе сонце.


    Не опускай же, люба, жалюзі,


    Не зачиняй до вулиці віконце.


    Хоч я сьогодні не прийду вночі,


    Чекай мене аж до самого рання.


    А завтра принеси мені ключі


    До снів твоїх, моє сумне кохання.


    Я буду спати з хлопцями в лісах,


    Накритий смеречиною по шию,


    І місяць, наче золотий бесаг,


    Світитиме не нашу полонину.


    Мене ти знайдеш в сотні "Спартана",


    Десь біля Княждвора, в кущі калини,


    І голос твій візьме собі луна,


    А я візьму від тебе дві хустини.


    Одною витиратиму чоло,


    А другу покладу собі на груди.


    В холодну ніч, як мамине тепло,


    Мене оборонить від кулі і застуди", - поет не завжди може розібрати написане.



    Ще одна жінка, про яку згадує Павличко, – Анастасія Корсунівська, вчителька, що викладала у нього у 8-му класі. "Я любив її", - зізнається поет і розповідає, що ця "східна жінка" відмовляла його від небезпечних зв'язків із "хлопцями з лісу"



    "Вона була дочка священика, із Черкас, комуністка – голова осередку компартії в школі. У нас були заняття в другій половині дня, і вона часто лишалася в школі. То знала, що ночами я мушу іти в село Стопчатів і зустрічаюся там із бандерівцями. Не знала, що я сам був у бандерівцях. Казала: "Дмитро! Я з Чигирина, ми це вже пережили. Республіка в Холодному Яру була колись у нас, там була Україна. Із цього нічого не вийшло. Твої хлопці ходять, я знаю, бережися. Ти маєш талант. Ти не маєш загинути".



    Потім приймала Дмитра в Києві, куди переїхала за чоловіком. Павличко вступав на філософський факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка – не взяли, хоч добре склав усі іспити. Тоді було розпорядження абітурієнтів із західних областей, Львівської та Івано-Франківської, не приймати. Отримав переведення до Львівського університету. В Україні тоді панував голод, багато людей рятувалися від нього на Західній Україні, на потяг до Львова сісти було неможливо – хоча колишня вчителька і дала Дмитрові гроші на квиток, він до вагона потрапити не зміг. Отже наступного дня мав їхати уже без квитка і грошей.


    "Я прийшов за 4 години до поїзда, виліз на вагон, свій дерев'яний валізон поставив унизу - там була вишита сорочка, кілька книжок. Мене облив водою працівник, коли мив вагони, хоч і бачив, що я там є. "Зараз ми тебе покропимо" - сказав. А це хоч і був серпень, та ніч є ніч, холодно. Коли поїзд іде під міст, а ти лежиш на вагоні, це дуже неприємно. Я мусів так скластися, щоб коминок був вищий від мене.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору