"Горіли клином кучері між ніг. Я роздягаючись до неї біг" - Павличко прочитав еротичні вірші

Поетичний вечір інтимної лірики провів Дмитро Павличко напередодні Дня закоханих у столичному Музеї Павла Тичини. Зала забита, слухачі стоять у проході, в дверях, сидять на підлозі. Є й літні люди, і студенти. Стіни прикрашені картинами, що зображують напівоголених жінок.

"Чи багато у вас було муз?" – питає 20-річна слухачка 85-річного Дмитра Васильовича.


"Дружина була і є одна. Чи ви що маєте на увазі?" – не розуміє поет. Перед цим читав інтимну лірику.


"Ну, муз, які вас надихали на вірші", - пояснює.


"Вірш можна написати, один раз побачивши дівчину. На вокзалі, наприклад. Вона йде від тебе, і так дивиться, ніби прощається. А ви вперше зіткнулися і навіть не заговорили. Але з погляду усе зрозуміло.

Найбільше зваблюють такі, що найбільше відрізняються від жінок, що їх хочеться одразу, що вони кидаються в очі. Бо чим стриманіше, тим сильніша ця любов. Стриманіша любов є великою любов'ю", - Дмитро Васильович активно жестикулює.


Читає вірш:


"Спадала вниз оголена вода -


Просяяна, весела, молода,


Як дівчина, що вибігла з ріки.


Ряхтіли в сонці стегна і литки,


Сміялась плоть прозора і нага,


Біліла на губах її жага,


Горіли клином кучері між ніг.


Я роздягаючись до неї біг.


Вона приймала радісно мене,


Як дух, я входив в тіло водяне.


Вона сміялась від моїх торкань,


Просила: "Що ти робиш, перестань!"


І тілом, що лилось, як сонця плин,


Мені вбивала душу до глибин.


Натішившись, я падав на траву


І слухав її мову дзвонкову,


І чув, як сміх її під серце б'є,


Як випаровує життя моє".

Дмитро Васильович також розповів, що в юнацькі роки, з квітня по червень 1945 року, перебував у сотні УПА. Вірш про ті роки склав уже зараз. Читає з рукопису неопублікований текст.


"Моя любов не зміститься в сльозі,


В якій літає палахтливе сонце.


Не опускай же, люба, жалюзі,


Не зачиняй до вулиці віконце.


Хоч я сьогодні не прийду вночі,


Чекай мене аж до самого рання.


А завтра принеси мені ключі


До снів твоїх, моє сумне кохання.


Я буду спати з хлопцями в лісах,


Накритий смеречиною по шию,


І місяць, наче золотий бесаг,


Світитиме не нашу полонину.


Мене ти знайдеш в сотні "Спартана",


Десь біля Княждвора, в кущі калини,


І голос твій візьме собі луна,


А я візьму від тебе дві хустини.


Одною витиратиму чоло,


А другу покладу собі на груди.


В холодну ніч, як мамине тепло,


Мене оборонить від кулі і застуди", - поет не завжди може розібрати написане.

Ще одна жінка, про яку згадує Павличко, – Анастасія Корсунівська, вчителька, що викладала у нього у 8-му класі. "Я любив її", - зізнається поет і розповідає, що ця "східна жінка" відмовляла його від небезпечних зв'язків із "хлопцями з лісу"

"Вона була дочка священика, із Черкас, комуністка – голова осередку компартії в школі. У нас були заняття в другій половині дня, і вона часто лишалася в школі. То знала, що ночами я мушу іти в село Стопчатів і зустрічаюся там із бандерівцями. Не знала, що я сам був у бандерівцях. Казала: "Дмитро! Я з Чигирина, ми це вже пережили. Республіка в Холодному Яру була колись у нас, там була Україна. Із цього нічого не вийшло. Твої хлопці ходять, я знаю, бережися. Ти маєш талант. Ти не маєш загинути".

Потім приймала Дмитра в Києві, куди переїхала за чоловіком. Павличко вступав на філософський факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка – не взяли, хоч добре склав усі іспити. Тоді було розпорядження абітурієнтів із західних областей, Львівської та Івано-Франківської, не приймати. Отримав переведення до Львівського університету. В Україні тоді панував голод, багато людей рятувалися від нього на Західній Україні, на потяг до Львова сісти було неможливо – хоча колишня вчителька і дала Дмитрові гроші на квиток, він до вагона потрапити не зміг. Отже наступного дня мав їхати уже без квитка і грошей.


"Я прийшов за 4 години до поїзда, виліз на вагон, свій дерев'яний валізон поставив унизу - там була вишита сорочка, кілька книжок. Мене облив водою працівник, коли мив вагони, хоч і бачив, що я там є. "Зараз ми тебе покропимо" - сказав. А це хоч і був серпень, та ніч є ніч, холодно. Коли поїзд іде під міст, а ти лежиш на вагоні, це дуже неприємно. Я мусів так скластися, щоб коминок був вищий від мене.