Хто і чому "топить" райгазету Берегівщини?

Кілька міркувань з приводу того, хто покликаний її рятувати – читачі, редактор, влада, час чи депутати?

Газета влади у перші дні червня призупинила свій вихід. Читач нервував і дивувався водночас. Творчий колектив опинився «на роздоріжжі» та частково у розпачі. А чиновники ніби шукають крайнього (читай – винного) у цій непривабливій для демократичного сьогодення історії. Дай Бог, аби шукали, а не просто імітували варіант дешевого порятунку видання. Отже, де вихід і коли передплатники отримають у минулому популярний в одному окремо взятому районі часопис, на який, кажуть, вже подали в суд, аби повернути гроші? Але поспішати не варто – у суботу таки з‘явиться липневе число районного двохмовного хронопису.
Отже, дубляжна районна газета місяць не «виходив» у світ. Кажуть, що «вмерла» до вирішення фінансових питань. В. о. головного редактора п. Володимир (фаховий 56-річний журналіст) написав від безвиході заяву на літню відпустку, з якої нібито хоче повернутися на посаду рядового кореспондента. Дехто з працівників уже навіть знайшов собі інше місце роботи. Натомість ходять чутки, що районна влада уперто не бажала чути редакційного очільника, який уже давно бив на сполох і просив-благав гроші для випуску видання. Без дотації, тобто без державних грошей, тижневику не «вийти» на берег сухим і не вижити. А за ці кілька «вихідних» тижнів він і взагалі розгубить навіть тих читачів, які були його передплатниками у першому півріччі й зневірилися у реінкарнації райгазети. Це, як білий день, зрозуміло всім! Із цього приводу редактору давали слово навіть на сесії, на засіданнях депутатських комісій, але озвучені питання, проблеми, пропозиції прийняли тільки до відома. А треба ж було їх «узяти» на контроль і вирішувати. Словом, у місцевому «білому домі» немає відповідального і, мабуть, бажаючого, хто б узявся «рятувати» свій рупор. А кинути «рятувальне коло» могли і райрада, і районна державна адміністрація, які разом із трудовим колективом газетярів є співзасновниками «Вісника Берегівщини». Тим паче, що волання про допомогу звучить уже давно. Хоча останнім часом знайшли шпарину, мовляв, журналісти з певних причин випали з числа власників райгазети. І тепер треба переписувати геть усе заново…
До речі, районна газета «Вісник Берегівщини» – одна із найстаріших у краї. Українське видання, яке почало виходити у 1955 р., зупинилося на 36 числі (щоправда, цьогорічному). Як пишуть історики, краєзнавці, журналісти, у грудні угорському виданню («Берегі гірлап») виповниться 102 роки. Але чи «доживе» часопис до цієї дати – наразі гадати важко. Тижневик не приходив до свого читача уже чотири тижні поспіль (газета має нині тираж 300 екземплярів українською та понад 1000 примірників угорською мовами, а в часи роботи ветерана-журналіста 84-річного Ю. Чанаді вона виходила майже 17-тисячним накладом), чим і підмочив свою репутацію. Звісно, такими тиражами не похваляться навіть обласні видання, а що вже казати про периферійні новинки. У одному з останніх своїх виходів на першій шпальті сповіщалося, що колектив редакції двохмовного видання гуртом «іде у літню відпустку». І це після того, як працівники не отримують заробітної платні з лютого ц. р. Дива та й годі! Як людям жити, на що купити хліб? Виникають проблеми з фінансуванням за поліграфічні послуги в Мукачівській друкарні тощо. І це не вперше – газету кілька разів перевіряли, а її редактора «розпинали» у часи попереднього режиму. А коли точніше, то міжрайпрокуратура порушила кримінальну справу за невиплату грошей своїм працівникам. Хоча вони були переказані місцевій друкарні, якої на сьогодні вже немає (у Берегові на її місці комерційна структура), що відобразилося як нецільове використання коштів. Однак у суді усе завершилося тихо-мирно, бо насправді як такого криміналу не знайшли.
Хто тільки не редагував останнім часом «Вісник Берегівщини»: і журналіст Карло Товт, і біолог Василь Біров, і поетеса Магда Фюзеші, й історик Ласло Зубанич, навіть есбеушник у званні підполковника Ференц Бімба, тренер футбольної команди з Бадалова та фаховий газетяр Володимир Маркітан… Останнього знайшов колишній голова райради, соратник екс-першого заступника керманича ОДА Ігоря Свища підприємець Юрій Кноблох. Він нині розвиває свинарство. А бувало, що газета виходила навіть «без нагляду» з боку влади (і випуски були доволі цікавими) тощо. Старалися Ганночка Сіладі й Вікторія Голінко. Молодці! А тепер усі гуртом шукають редактора, людину з творчим нахилом і вогником, яка б могла дати «друге дихання» цьому часопису. Влада спохватилася, бо зрозуміла, що зосталася без «рота, вух і очей», до того ж напередодні виборів. Але, схоже, одумалася досить запізно. Українське видання їй ніби не потрібне, бо минулої суботи угорське ніби з‘явилося на прилавках кіосків (на випуск державною мовою не знайшлося чи то грошей, чи то не було кому «зліпити» його). Звісно, владі є де себе показати – у електронних ЗМІ, на сайтах, але ж не всі мають удома комп‘ютери, особливо люди старшого віку в тому ж Бадалові чи Попові, Четові або ж В. Реметах. Та, попри все, влада силкується показати, що районну газету хоче вберегти за будь-яку ціну. Цим ніби переймаються голови РДА Габор Кінч і райради Олена Шедер, їх заступники Віталій Матій, Ласло Горват, а також більшість районних депутатів.
Але що із цього вийде – покаже час. Тут готові на редакторську посаду «ухопити» навіть ненавчену молодь, головне, аби були знання угорської мови. Воно все правильно, знання угорської вкрай необхідне у цьому районі, адже тут переважна більшість мешканців не володіє українською. Якщо такий підхід переважатиме й надалі, то важко сказати, чи знайдеться людина, яка готова упрягтися у редакторського воза. Тим паче, коли не вирішені до кінця фінансові питання, коли немає кому написати класний і читабельний матеріал, коли відсутнє бодай елементарне розуміння того, які статті є цікавими, а які просто нікого не приваблюють. На редакторському місточку потрібен професіонал і менеджер в одній особі. Кажуть, що хотів було спробувати себе у цій ролі Олександр Ворошилов, але потім відмовився, виявляв бажання ще один місцевий затятий критик районних газет, але в останню мить злякався та сплигнув із лавиці запасних. Усі чомусь мріють про міську газету «Берегово», де і гроші «дають», і є порозуміння влади з журналістами. Але мало хто переймається, що газету редагувати – це не тільки мову добре слід знати, але слід уміти робити газету такою, аби не соромно було її читати. І взагалі, редактором газети можна, звісно, стати, але ним треба ще й бути. Це – різні речі! Нині на шпальти просяться такі матеріали, що беруть за живе, а їх слід знайти, що доволі важко й під силу тільки професіоналу. Із цією метою треба бувати серед людей, частіше «крутитися» у глибинці, активніше контактувати з депутатами, до того ж сільських, селищної та районної рад тощо.
Одні з них на стороні В. Маркітана, мовляв, у цій непростій суспільно-політичній ситуації творив таку газету, яку дозволяли обставини. Інші займають критичнішу позицію, але коли запитав, що хотіли б панове депутати бачити на сторінках районного часопису, то спромоглися пофантазувати стосовно двох-трьох тем. І крапка! Довелося популярно пояснити, що газета – це дзеркало районного життя. Якими є насущні будні, такою є і газета… А щоби осучаснити її, потрібне фінансування, бо задарма не робитиме ніхто. І, зрозуміло, редакторський талант…
Як бути далі? Чи таки в суботу «Вісник Берегівщини» прийде до свого читача? І взагалі, через які іще інформаційні канали влада хоче розповідати про життя району, здобутки та упущення – незрозуміло. Місцевий активіст, член громадської районної ради та правління обласної організації НСЖУ Еміл Турані каже, що має формулу виходу з кризи. Але чи прислухаються до нього – невідомо. Наразі свій підпис у графі «т. в. о. головного редактора» залишатиме Юдіта Семере. Вона й дотепер була відповідальною за угорський варіант (дубляж). Схоже, що кого б не призначили на капітанський мостик – одразу ж виникнуть десятки проблем. Але насамперед треба боротися за авторитет газети, кошти на її утримання та зарплату слід заробляти, а не просити від влади. Хоча виникне інша проблема: у «білому домі» редакцію хочуть змусити переписати статут, аби одноосібним засновником стала райрада, тоді вона й диктуватиме свої умови. І за таких умов призначити нового редактора – це просто технічна справа. Але щоби все це зрозуміти, слід ретельно вивчити вітчизняне законодавство.
Прикро й те, що «зникнення» «Вісника Берегівщини» не побачила медіа-спільнота, в тому числі обласна організація НСЖУ. Та, мабуть, для газетярів малої («місцевої») преси настав час адаптуватися до ринкових умов, бо європейська практика свідчить, що у більшості країн влада не є серед її засновників. Та й чи потрібні комусь "ручні" видання, коли у газеті з‘являється 4-6 фото перших осіб району (мова – не про цю конкретну новинку; якщо цього немає, то вони одразу ж стають "незручними"). І коли ж начальству це до вподоби, то читачеві така газета потрібна для інших щоденних потреб. Для яких – здогадалися? Однак, це одна сторона медалі. Є ще й інша. В одному з районів сусідньої області газеті грошей із бюджету дають у відповідності до цифри передплати. Якщо маєш тираж 1000-1200 примірників, то й отримуєш нуль, тобто вважають, що таку газету не варто підгодовувати? Здобув 3-4 тисячі читачів – маєш більшу суму дотаційних грошей. Тоді редактор надалі тточно не розліниться й не робитиме видання сірим і нецікавим. Повинен бути якийсь стимул, однак і влада зобов‘язана докласти немалі зусилля, аби її орган був на столі в керівника кожної державної установи – у сільраді, клубі, школі, бібліотеці, ФАПі тощо. Дивно, але на Берегівщині є села, де районної газети немає навіть на столі директора школи або у поштовій скриньці районного депутата. Де, звідки черпати відомості про район, про адміністративно-територіальну реформу, вже не кажучи про делікатніші теми й злободенніші проблеми тощо. Та навіть у «білому домі» не всі керівні лиця до кінця зрозуміли, що цілий місяць не виходить рідна районна газета. Один депутат навіть запитав: «А може почалося роздержавлення?» Чув дзвін, але не знає, де він…
Ветеран журналістики, власкор однієї з центральних газет згадує, що були часи, коли керівників району запрошували на семінари в область та вчили робити добротну пресу разом із редакторами. А тепер губернатору чи голові обласної ради не до цього, є маса загальніших проблем, які треба вирішувати. Та й занепадати місцеві видання почали не враз, а кілька років тому, коли із калейдоскопічною швидкістю почали мінятися голови РДА та райрад, коли до керма ставали люди випадкові, які навіть не знали-не відали, що існує місцева преса. Влада повинна сприймати журналістів не як підручних, а як бізнес-партнерів, бо в усьому цивілізованому світі медіа, насамперед, інструмент заробляння грошей. А в Україні, на жаль, метод політичного впливу та політичної боротьби.
І, насамкінець, газета, "Вісник Берегівщини" в тому числі, лишень тоді буде шанованою серед читача, коли ціну друкованого слова знатимуть як чиновник і держслужбовець, так і приватний підприємець, бізнесмен і їй довірятиме рядовий передплатник або покупець тощо.

ВАСИЛЬ БУРЯК, м. Берегово